Всюду жизнь

Glamour для новорічної ялинки, або ж “Распахивайте дверцы – пришли крутые перцы!”

Ми живемо в світі, насиченим поняттями, які ми вживаємо щодня в розмовах з багатьма людьми. Проте, як часто ми замислюємося над тим, чи знаємо ми щось про ці поняття? І взагалі – чи є у нас підстави обговорювати їх?

Випускаючи свою найпершу програму на радіо, то з Юлею Бурдою вирішили звернутися до теми "Мода і стиль: що є що". Для неї ми провели бліцопитування так званих "експертів" [перукарів, продавців-консультантів різного штибу бутиків, працівників салонів краси] та "пересічних громадян". Серед останніх нас цікавили виключно ті, хто був вдягнений екстраординарно і усім своїм зовнішнім виглядом волав приспів з гурту "Авария": “Распахивайте дверцы – пришли крутые перцы!”. Вважали, що ці вже соромитися не будуть і зараз усе по поличках нам розкладуть. Але, як не дивно, уся зверхня понтовитість зникала наче здута вітром, коли ми підкрадалися до своїх "жертв" із диктофоном. Їхні зіниці нагадували фішки, кинуті на рулетку, а рот судомно ковтав кисень, наче в риби, викинутої на берег. З нього вилітало щось подібне до: “Ну-у-у, стиль, це е-е-е…”. Ось так наші стиляги не пройшли випробовування. Але найцікавіше, що й "експерти" виявилися не більш компетентні, ніж "пересічні громадяни". Хіба це не кумедно, коли людина знає, які зараз модні зачіски, одежа, взуття, прикраси, але не знає, що таке мода? Але на цьому "модняві курйози" аж ніяк не закінчуються.

Пам’ятаю, як ще шість років тому не було такого засилля "тіпа-модних" хлопчиків і дівчаток. Якщо ти вдягав на себе щось дійсно оригінальне, то був просто приречений на те, щоб увесь маршрут в тебе тицькали пальцями, шепотіли за спиною, а то й кидали услід єхидні фразочки. Тоді якось поп-культура, хоч і активно існувала, але ще не готова була вийти з телевізійних екранів на землю обітовану. Йдучи проспектом, ти зустрічав цілими пачками засилля голених під нуль [в крайньому випадку, з невеличким "їжачком"] хлопчиків у спортивних "куздюмах" і незмінною пляшечкою пива в руці. Проте потім поп-культура взяла своє, і за якісь лічені роки абсолютно всі не тільки вивчили слова "мода" і "стиль", але й вважають за потрібне вставити свої п’ять копійок при обговоренні тем, пов’язаних з ними. Пиво залишилось, а "куздюми" плавно перетекли до небуття. Волосся значно відросло. Тіло прикрасили речі з Анголенка та чарівно-мрійливих "бутиків".

Зараз модно бути модним і мати понти. Власне, останнє і провокує мимохідь, нібито і не навмисно, кидати в бесіді: “Он бачиш – Людка пішла, доношує минулорічну спідницю, виглядає в ній як опудало. А от я вчора бачила нову колекцію суконь...”. Інформація ж про "нові колекції" частіше за усе черпається з написів на вітринах цих ж самих бутиків та столичних журналів. Саме там їм довірливо і сакрально повідомляють: “Увага-увага, мої милі курчатка, зараз ми вам повідомимо, що в цьому сезоні є модним”. При цьому багато людей не орієнтується в найпростіших речах. Для них варто назвати якийсь бренд [ім’я якого їм не обов’язково чути раніше – достатньо лише відкрити його крамницю в центрі міста], великими літерами написати під його логотипом "Одяг з Італії" і все – справа зроблена! Проте, чи замислюється хтось над тим, що цілий ряд "італійських брендів", які бачимо крамницях Запоріжжя, роблять одяг виключно на експорт для країн Східної Європи. В тій ж самій Італії їх ніхто не носить і згадування їхнього імені в колі тамтешніх "стиляг" є справжнім моветоном.

Разом з цим існує й інша крайність. Ми всі настільки зазомбовані тим, що треба купувати дороге європейське взуття, що свято віримо у те, що варто тільки нам його узяти, й зносу йому не буде. При цьому ніхто не замислюється над тим, що ці шалено дорогі чоботи і черевики робляться там для людей, які не будуть гуляти Запоріжжям. Їх треба взути, вийти з будинку, доїхати на своєму "бентлі" до місця роботи і там вже ходити.

Ще одна альтернатива – секенд-хенд [класна річ – сам нею користуюсь]. Якщо чесно, мені стає смішно, коли хтось робить з цього якийсь культ. Адже є такі люди, які щотижня вирушають по місцях продажу секенду і, користуючись девізом “чим більше усякого незвичного – тим стильніше”, нагрібають чогось найбільш химерного. Зрештою вони перетворюються на новорічну ялинку, яка тягне за собою на тільки кульки, дощик, але й всі подарунки, що склали під неї. Йде, роздувшись від своєї важливості, від думки, як в цю мить до неї прикуті сотні поглядів, і, затамувавши подих, не можуть відірвати зіниць. Я от вже думаю – може, цих людей мати з батьком в дитинстві недолюбили і їм не вистачає уваги?

Зрештою, мені згадується власниця одного запорізького модельного агентства, яка за освітою модельєр. Вона сказала мені: “Раніше я також бігала за усіма цими ганчірками, намагалася виглядати якось неординарно, а потім – коли поваришся в цьому кілька років, усе це просто набридає. Ну одяг? Ну той що?”.
Як ви вже зрозуміли – я не люблю моду. Вона такі мінлива, її так важко наздогнати. Хіба не цікавіше не слідувати їй, а впроваджувати її?

Олесь БАРЛІГ

Фрик-культура – это культура смелых и абсолютно отвязных людей. «Фрик» в переводе с жаргонного английского – «сумасшедший», «бешеный», а вот новое значение добавляет определенный оттенок этому слову – «безумно модный, доходящий до тонкого китча». Фрики – это экзальтированные, экстравертные персонажи, еще один американизм, прочно засевший в нашем словаре. (www.style.dp.ua)

При чем тут мода?

Может быть, нам действительно недостает любви, и мы нуждаемся в ярком оперении. Может быть, нам не хватает света на тусклых улицах, и мы нуждаемся в цветах. Может быть, нам не хватает характера, и мы нуждаемся в заемной яркости одежды.

Какой бы ни была причина, она есть, она имеется.

Историк моды и светский человек Александр Васильев вспоминает умопомрачительно ярких старух, встреченных им в разных городах этой небольшой Земли. Уильям Гибсон сочиняет своих фантастических и реальных героев, одалживая черты, одежды, краски у японских фриков. Люминесцентные краски уличных граффити отражаются на наших кофточках, наших лицах, – да и в зеркале наших текстов. Одна из героинь провидца Гибсона – стиль-разведчик, ходит по Лондону в поисках уличной моды, тенденций, овладевающих потом массами. Кто первым подвернул джинсы? Кто надел бейсболку задом наперед? Какие девушки надели бабушкины колготки в сеточку? Кто украсил себя вязаными цветами? Кто декорировал футболку хэллоуинскими следами крови?

В начале 80-х моя подруга Юлика Гаврилова разрезала мою футболку бритвенным лезвием в пяти-семи местах. Главное было – разрезать качественный советский бельевой трикотаж с его хозяином внутри, не снимая одежку – так, чтобы разрезы подчеркнули фигуру. Сослуживцам по газете «Запорожские новости» я объяснила, что “так надо”, – футболка – из авангардной коллекции питерского модельера. Поверили.

Видели вы мультфильмы про Уоллеса и Громмита? Не полноформатные, сделанные для Диснея и компании, а самые первые? Один из персонажей – летающая газовая плита со скверным характером. Между прочим, некоторые знакомые и незнакомые девушки полностью идентифицируют себя с этим персонажем. Мода здесь не при чем, главное - ощущать себя вот так. Как газовая плита. Или райская птица. Или звезда немого кино. Или готическая дива.

Конечно, советские понятия о приличиях еще не скоро выветрятся из нашей с вами повседневности. Мы еще долго будем смотреть вслед обладательнице дредов, или молодому человеку в розовых бархатных брюках. Да что там - нескоро еще молодые бизнесмены сплошь в черном или сером сойдут в небытие как тени, уступив уличную сцену каким-то более ярким людям, соответствующим южноукраинской природе. А жаль.

Говорят, стоит в холода носить красное белье – для себя, чтобы согреть собственное угнетенное недружелюбной природой тело. А чтобы согреть угнетенную недружественной средой душу, нужно носить яркое снаружи. И чем ярче, тем лучше. При чем тут мода?

Инга Эстеркина