Музпроцесс: В пошуках «Попси»

Пам’ятаю, якось довелось мені брати інтерв’ю у Володимира Комарова – екс-учасника «Маски-шоу». Коли спитав у нього про його музичні проекти, він відповів фразою, яка, здавалося б, повинна бути кришталево зрозумілою:

– Я хочу займатися музикою не попсовою.

Зазвичай таке формулювання мені доводиться чути від хлопчиків років шістнадцяти, які тиняються по репетиційним залам музичних шкіл і хочуть робити щось подібне до «Єгора Лєтова». Проте Комаров на такого хлопчика не був схожий, той ж я вирішив уточнити, що він розуміє під цим, – а раптом він скаже якусь геть «мудрьону» істину?

Істини, на жаль, не було. У відповідь я почув, що не попсою є те, чого ніколи не слухатиме доросла людина з вищою освітою, що була вихована на  Led Zeppelin. І сказано це було з таким виглядом... Мовляв, як тобі не соромно, журналісте, не розуміти таких елементарних речей? А от не соромно! Оскільки питання, на мою думку, тут дійсно не в якомусь розмежуванні на «попсу» і «не попсу», а в чомусь набагато простішому й прозаїчнішому... Бо згадав я чомусь свого батька, людину, яка має вищу освіту, вихована на "Кино" і "Машине времени", але мліє і підсаджується ближче до радіоприймача, почувши пісню "Глюкози".

Коли СРСР луснуло, то таке виняткове явище як "радянський рок", який мав привілейоване становище "протестної музики", опинився у скрутному становищі. Проти чого тепер протестувати? Буржуазне суспільство тільки починало формуватися, тому конфлікт з родинним раєм з великим рудим собакою у білому будиночку, обраний у США, ще не підходив. Хоча зараз нібито вже час. Тільки у нас квінтесенцією зла виступає такий собі "пластиковий гламур", в якому немає нічого, окрім нього самого. Така собі форма без змісту. Яскравий приклад цього – "Фабрика зірок" та нескінченна мережа ток-шоу, які прагнуть існувати попри свою вичерпаність. Бо знову ж таки, мають лише форму. І тоді залишається лише гра у варіації, скажімо – "Вирізання апендициту разом з зірками".

В контексті так званої "культури", що працює за стандартом “все, що хоче народ”, опонентом цьому може виступати лише вкрай маргінальна творчість. Її місце займає дворова лірика, яку умовно можна поділити на "російський шансон" та щось середнє між тим шансоном і репом [реп як такий у нас щось погано приживається, а навіть якщо і приживеться, то про що він може розповісти нам, окрім звичайного "парніши", який прагне "дольче віти"?] Але ось біда – половина шансонщиків [якщо не більше] зони й однією ніздрею не нюхали, тому за природою своєю є кон’юнктурою в цьому жанрі, а кон’юнктура не може бути опозицією поп-культурі за визначенням. Те ж саме стосується такого явища як "Сєрьога". Спочатку якусь "правду жизні" за текстами про “сгубили лялю, сгубили” ще можна було вловити, то тепер, коли Сергійко побачив, що таке "баблос", які можуть бути "двори"? Їхні місце охайненько зайняли премії від усіляких музканалів та радіостанцій. І що тоді лишається? Думаю, Шнур. Шнуров з його текстами нагадує справжню живу опозицію долині силіконових пупсиків.

Стривайте, стривайте, я як же стара добра гвардія – Бутусов, Шевчук, Грєбєнщіков, Кінчєв, Макарєвіч... Вони ж іще живі. Невже вони нічого вже не можуть сказати? Всі вони роблять якісну музику, випускають якісь альбоми. Але про що вони співають? Кожен про своє. "Філософсько-громадянська лірика" змінила свій ракурс. От тільки на Шевчука раптом ще може найти затемнення і він підіймає під свої знамена патлатих хлопчиків у замусолених балахонах та волає щось на кшталт: “Бий Кіркорова – рятуй Росію!” І за всім цим втрачається поняття того, що таке рок. І стає сумно, коли чуєш, що це там, де бас-гітара і щоб по тарілках довбасили щосили, а вокал краще замінити на волання. Або на хрипіння, шепіт, стогнання... Ну, тоді роком можна назвати що завгодно. І називають. Є ж формулювання: “Бритні Спірс виконала пісню у стилі рок”. Так значить, це "стиль"? Чи все ж таки особиста позиція музиканта? Позиція, а не "баблос" і "таблоід". А чи може бути позицією щирість музиканта і його індивідуальні естетичні пошуки які він при цьому втілює в своїх текстах? Мені здається, що більшість скаже “Так”. Але який в цьому протест? В тому, що Світлана Сурганова щира, а Кристина Агілера – ні? А хто вам сказав, що Агілера не сприймає свої пісні як відверту розмову зі слухачем? Та й зрештою, мені байдуже, що вона не щіра, якщо в неї першокласний вокал. Якщо мені плювати, про яку маячню вона співає, бо текст стає вторинним у порівнянні з голосом, який витягує з тебе твої тельбухи? І мені плювати на відсутність смаку на поезію у Таісії Повалій чи Лариси Доліної, якщо я можу просто їх слухати. Мені це приємніше, ніж волання підстаркуватих дідусів з "Арии", які є яскравою ілюстрацією кон’юнктурних бас-гітар і гучних тарілок. Які співають сьогодні про це, а завтра про те лише тому, що хтось прийшов і поклав перед ними на стіл цей текст і сказав: “Це буде хіт – малолєтки на концерті будуть в екстазі” [пам’ятаю, як свого часу у відповідь на це хотілося нанести на чорний балахон бліде обличчя Повалій і багряними літерами, що імітують потоки крові, написати її ім’я].

З особливо курйозного можна згадати ще реліз спільної композиції Green&Grey та Sister Siren під назвою «Тридио». Мурік розпинався, який же ж це оригінальний проект, яка це альтернатива засиллю попси на TV. І ось виходить пісня. Співають гарно, й голоси у дівчаток є, але якщо прислухатися до тексту, то подекуди його сенс, як на мене, мало чим різниться від сенсу пісень білявок з гурту Reflex. Особливими перлами здаються фрази: “Я тайных врат отворитель”. Хочеться спитати у виконавця: “А в чому ви їх «отвариваете»? В каструлі?” Не менш блискавичним є твердження: “Ты в начале бесконечности ощути ее”. Я чомусь усе життя вважав, що безкінечність немає не тільки кінця, але й початку. Якщо ж я помиляюся, то варто, мабуть, внести у словники російської мови слово «безначальность».

Чи може мірилом в цьому питанні виступити талант? Будь-який: у виконанні ["сценічній майстерності"], у написанні музики чи тексту, у вокалі?..

На мою думку, якщо вже й шукати безпосередньо «не попсу», то для мене вона існує в тих виконавцях, хто знаходиться на сцені вже й десять й двадцять років, випустив з дюжину альбомів, постійно дає концерти й має не одну тисячу шанувальників, але їх не пускають в ефір, майже нічого не пишуть про них у пресі. Одним з таких виконавців є Ірина Богушевська. Її альбоми майже неможливо знайти в Запоріжжі. Її композиції погодилась крутити лише радіостанція «Шансон» [й це при тому, що творчість Ірини до російського шансону, в прямому розумінні цього поняття, не має жодного відношення]. Востаннє, мабуть, якісь з її пісень можна було почути на телебаченні ще бо зна скільки років тому в музичних антрактах гри «Что? Где? Когда?». А згадаймо дует «Сестри Тельнюк»...

Часто головною вимогою до так званої "не попси" є те, що це пісні, які змушують думати. Як на мене, музика покликана не підштовхувати до роздумів, а спонукати відчувати. Й часом голос того чи іншого виконавця робить зовсім байдужим до того, про що він співає. Слухаєш його й катарсуєш, і не треба тобі в цей час ніяких екзистенційних притч під гітару. То ж головним є те, щоб це подобалося. А все інше давайте залишимо музичним критикам. Мені не соромно, відповідаючи на запитання, який мій улюблений гурт, серед інших називати "Гости из будущего". Тому що в моєму розумінні Єва Польна щира у своїх піснях. В її текстах є позиція. Бо, як вона співає, “Реальна только музыка”.

Олесь БАРЛIГ