Чем недовольны женщины…

“…Потому что женская работа никогда не кончается, и не оплачивается или оплачивается ниже, или она скучна и однообразна, и нас первыми увольняют, и то, как мы выглядим, важнее того, что мы делаем,
и если нас изнасилуют то это наша вина, и если нас избили, значит, мы это спровоцировали,
и если мы повышаем голос, то мы скандалистки,
и если мы получаем удовольствие от секса, значит мы нимфоманки, а если нет, то фригидны,
а если мы ждем от общества заботы о наших детях, то мы эгоистичны,
и если мы отстаиваем свои права, то мы агрессивны и неженственны, а если нет, то мы типичные слабые женщины,
и если мы хотим замуж, значит, мы охотимся на мужчину, а если не хотим, то мы ненормальные,
и мы до сих пор не имеем надежных и безопасных контрацептивов, когда мужчины ни за что не отвечают,
и если мы боимся ответственности или отказываемся от беременности, нас делают виновницами абортов
и... по многим другим причинам…”

Джойс Стивенс

От редактора (женского пола). 

Познакомившись с этими заметками, я решила, что мужчина имеет право высказаться. Надо печатать, решила я, и добавить к публикации анекдоты, потому что в некоторых случаях лучше смеяться, чем плакать. Например, в случае мужских-женских отношений, которые уже вполне и окончательно запутаны в наше время. Однако, поразмыслив, я решила дать высказаться женщине. В конце концов, у нас равноправие.

Замітки члена маскулінного клубу

Про фемінізм говорити зараз модно. Тема гостра і актуальна, вона кличе під свої прапори ображених й обездолених, загноблених чоловіками жінок. З екранів телевізора нам розповідають, як досягти рівноправності. Те ж саме кричать зі сторінок газет. Не даючи нам можливості замислитися над питанням: “А был ли мальчик?”.

На мій погляд, зацікавленість до дискусій на феміністичну тему припала на добу популярності роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Принаймні в Україні. До нас усе доходить із запізненням, але споживається, як будь-який напівфабрикат з супермаркету, – спочатку ми його довго розморожуємо, потім швидесенько їмо, не особливо замислюючись над смаком цієї страви, і, зрештою, оскільки лінуємося вчасно помити посуд, мусолимо залишки цього їдла по керамічній поверхні, розкидаючи крихти по всій квартирі. І саме в таку пастку потрапила феміністична полеміка в нашій країні.

Замість того щоб вже давно відкрити в ній нові глибокі прояви існування і розробити на основі цього новаторські і цікаві соціальні моделі, ми й досі звертаємося до нудотного і остогидлого: “А от чому в філософії он скільки чоловіків, а жінок тільки пару людей набереться? А це що таке – енциклопедія українського мистецтва зі співвідношенням "художники:художниці" як "9:1"? Та це ж неподобство! Це дискримінація! Ой людоньки, що ж на білому світі коїться-то! Прихистіть бідну жінку! Дайте їй, кляті волохатогруді чоловіки, належне місце під сонцем!”.

Перепрошую за звернення до фарсу, але, на мій погляд, подібне трактування питання набуває саме такої форми. За всім цим аж моторошно стає від самого себе: відчуваю себе членом якогось маскулінного клубу немитих патріархів, які силоміць тримають жінку на кухні, б’ють її батогом по спині зі словами: “Нумо, вари мені швидше борщ!”. Треба перевірити, може в мене дійсно є членський квиток цього клубу, просто до цього я його не помічав?

Вже передбачаю, як хтось скаже: “Та тут, здається, виступає справжній шовініст!” Це зовсім не так. Мене відверто дивують ситуації, до яких схильна одна моя знайома. Для неї достатньо типовим є підійти до мене і сказати: “Можеш дати мені двадцять гривень?” Питаю: “З якого це дива я повинен тобі не позичати, а просто так дарувати гроші?” – “Ну як же, я ж дівчина!” – відповідає вона мені, зовсім не звертаючи уваги на те, як від тихого шоку від’їздить кудись униз моя нижня щелепа.

Я є противником різного роду спекуляцій. Таких, наприклад, коли хлопець, стомлений після роботи, ввічливо каже своїй дівчині, яка півдня просиділа вдома, дивлячись телевізор: “Можеш мені щось приготувати на вечерю?” і чує у відповідь: “Я тобі що, дружина? Я вимагаю рівноправності – йди й готуй собі вечерю”. Рівність рівністю, проте очікувати від свого хлопця квіти і цукерки ця дівчина при цьому не втомиться. А якщо хлопець спробує натякнути дівчині, щоб вона зводила його за свій рахунок до ресторану? В переважній більшості він почує: “Яка нахаба!”. А це, до речі, також ситуація на тему рівності статей.

Я є противником узагальнення прагнення усіх жінок до рівності статей. Адже мільйони жінок, ну хоч трісни, хочуть залишатися слабкими і цілком залежними від чоловіків. Хочуть, щоб їх «знімали» прямо на вулиці банальними компліментами і запрошенням разом згаяти вечір.

Я є противником того, що дівчатка-підлітки з легкістю ведуться на псевдофеміністичні твори Ірени Карпи, яка говорить про споживчу тактику до чоловіка. Я проти цього, як і проти споживчої тактики чоловіка до жінки. Так, ми живемо в суспільстві споживання, але ми споживаємо продукти різного ґатунку, а людина не є продуктом. Приймаючи за справжню монету романтику «фрі-лайфу», яке уособлює собою Карпа, усі ці дівчатка навряд чи замислюються над тим, що усе це лише гучний піар, який має принести Іренці грошенят. Після чого, не розмежовуючи Карпиних персонажерок від неї самої, беручи її за еталон, вони говорять вже фразами-кліше: “Та я цих білявчиків на сніданок їм”.

В гонитві за відстоюванням прав жінки ми геть закриваємо очі на пригнобленні прав чоловіка. Усталеним штампом є те, що він живе в режимі "all encloused" (англ.). При цьому багато феміністок схильні гіперболізувати жіночу дискримінацію, відставляючи її, як хвору гангрену, під скло громадського мікроскопу.

Хоча, чи справді цей світ дійсно є відверто патріархальним? Чи ми просто звикли його таким вважати?

Олесь БАРЛІГ

Вопрос – кто кому должен?

– не вчера возник между мужчиной и женщиной.

Сколько мне это будет стоить? могу ли я себе позволить? что я получу взамен, предложив ему то, чего он не может доставить себе сам?
Не нужно забывать, что во многих сферах таки присутствует некоторое равноправие полов. Вспомним уроки истории: желание женщин оплатить мужчинам доставленное удовольствие: духами, деньгами, особняками или ужином при свечах возникло не сегодня.

Потом – платить женщинам можно по-разному. Например, стихами. Они всегда были редкой монетой, но заметно украсили отношения между полами. Не будь этой «платы», не было бы стихов, преподносимых Лиличке Брик громогласным Маяковским. А, может, другим способом из Владимира Владимировича было бы невозможно извлечь эту настоящую мужскую лирику, сотканную из крови, пота и слез?

Платить – не платить – давний и бессмысленный спор. Хотел Маяковский потакать капризам взбалмошной Лили, обожавшей и в голодные времена икру и французские шмотки? Или просто любил и сыпал немерено тем, чем мог: стихами, деньгами, жизнью. Хотя последнюю все-таки отобрала у него не Лиличка.

Когда любишь, не считаешь. Прозаическим языком говоря, ни денег, ни борщей, ни чашечек кофе в постель. Просто хочется доставить удовольствие близкому человеку любым доступным способом.

Пока любишь – прощаешь не приготовленный любимой ужин. Подумаешь – провалялась на диване весь день. Зато какие у нее милые заспанные глазки. Пойдем в кафе! Приготовим ужин вдвоем! Или – займемся любовью. А если она не ждет тебя с нетерпением с работы и отвечает криком на «ввічливе прохання», может, вы друг другу и вовсе не нужны и не понятны? Может, она творческий человек, и обдумывала что-то многообещающее весь день, а тут ты со своим ужином… И она тебе: “Где цветы и конфеты?” О чем речь? Вам обоим не в объятия друг друга, а в кафе и в магазин.

Спустившись из зоны страстей и стихов на территорию нормальной обывательской жизни, попадаешь во власть терпения, понимания и бесчисленных взаимных компромиссов. Знаю, например, не одну пару, где муж взвалил на себя те самые кухонные обязанности. Причины самые разные: он готовит лучше, занят меньше (на пенсии, например), у жены – высокооплачиваемая работа… Как там у классика: “Милая, открой ротик, я тебе положу этот кусочек”. И ротик открывается с удовольствием, и длится это, а заодно и брак иногда, 20-30 лет. Это тоже своего рода творчество, хотя и не стихи.

Хотя некоторое смешение стереотипов мужских и женских дел добавило путаницы в эти, и без того запутанные взаимоотношения взрослых мальчиков и девочек.

Рецепты у каждого свои. Могу поделиться одним, подсказанным эзотерически подкованной подругой: не врать себе и не бояться.

Если на роду тебе написано сделать что-то из ряда вон выходящее – на выбранном тобой поприще, а тем паче в искусстве, – и ты чувствуешь к этому силы, не быть тебе удобным в быту и совместной жизни человеком.

Если любви нет – не только отсутствующий ужин раздражает тебя в твоей подруге.

Если тебе нравятся «слабкі і залежні у всьому від чоловіків жінки», тебе, что, 20 гривен жалко? Или именно эта тебе не нравится?

Но если ты понял, что ее интересует только твой бумажник – не бойся расстаться.

Неприятно, но полезно.

Инесса Атаманчук