ПОРОГИ

22 червня 1941 року у 4 години ранку військово-повітряні сили фашистської Німеччини раптово і масово вдарили авіацією і сухопутними військами на фронті від Балтійського моря до Карпат. Розпочалася Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу проти фашистської Німеччини. Ми дызналися, від кого радянські громадяни дізналися про початок війни і як відреагували.

Голоси Молотова і Левітана

Багато хто помилково вважає, що радянським людям про початок війни по радіо повідомив знаменитий голос диктора Юрія Левітана. Але насправді текст оголошення доручили прочитати наркому закордонних справ В’ячеславу Молотову — тому самому, який двома роками раніше разом із нацистом Ріббентропом підписував пакт про ненапад.

Звичайно, члени Політбюро наполягали, щоб по радіо виступив Сталін. Але той не погодився. За спогадами наркома Мікояна, Сталін «був у такому пригніченому стані, що не знав, що сказати народу, адже він стільки разів обіцяв, що війни не буде».

Повідомлення Молотова, яке тривало близько 8 хвилин, закінчувалося словами: «Наше діло праве. Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами».

Молотов читав текст, часто збиваючись і насилу вимовляючи деякі слова. Пізніше, уже в 1950-х, повідомлення про початок війни були перезаписані Левітаном. Він проголошував звістку про напад Німеччини на СРСР урочистим і трагічним голосом, вживаючи вислів «Велика Вітчизняна війна», яку на Заході називали Східним фронтом.

22 червня у спогадах

Початок Великої вітчизняної киянин Володимир Абраменко зустрів у віці 14 років.

«Пам’ятаю, що вранці мама сказала, що опівдні передаватимуть урядове повідомлення, — розповів він segodnya.ua. — Повідомлення уряду чекали: після того як в 9 ранку розбомбили товарну станцію в районі Сирця, аеродром в Жулянах і завод «Більшовик», серед сусідів я чув розмови, що почалася війна».

У містах репродуктори були встановлені у кожній радянській квартирі в обов’язковому порядку. У селах радіо було лише в одній-двох хатах.

«Ми всі вибігли на подвір’я, коли почули. Тоді на обличчях було — зараз я оцінюю — повне нерозуміння, здивування, недовіра і потім лише страх», — розповідає VL.ru Людмила Удовиченко, яка зустріла неділю 22 червня у Владивостоку.

«Всі раптом побачили, що на небі незвичайно червоне зарево, такого просто ніколи не було. І один літній чоловік сказав: війна буде дуже довгою, дуже жорстокою і дуже кривавою. Всі на нього накинулися, а він сказав: ви подивіться, який страшний захід», — згадує вона.

Георгій Терацуянц із Ленінградської області теж говорить про «знамення» перед війною: «15 червня, в день мого народження, випав сніг. І всі бабусі на дачі почали говорити: все, бути війні. 22 червня почалася війна».

«В Пітер потім приїхали, всі вікна вже були заклеєні… А в мене бабуся була жива ще, їй був вісімдесят один рік. І коли вона побачила, питала чому? — А їй не казали, що почалася війна — сказали, що тут будуть якісь навчання. Вона так і не дізнавшися про війну, померла», — згадує він.

«Ура, не підемо до школи!»

«Я дуже добре пам’ятаю перший день війни. Вранці 22 червня 1941 року з ЖЕКу прийшло розпорядження: мешканцям обклеювати шибки хрестоподібно паперовими стрічками. Нам, дітям, було цікаво, і ми з задоволенням це робили. Ніхто нічого не знав, але в повітрі носилася тривога, пошепки передавалися чутки. І тільки в середині дня всі застигли біля репродукторів, слухаючи промову Молотова про початок війни. Вулиці курортного міста відразу ж заповнилися безліччю людей, особливо військових із валізами, чия відпустка закінчилася так раптово», — розповідає Людмила Павленко з Євпаторії.

Росіянка Майя Максимова зустріла війну в піонерському таборі: «Вранці 22 червня вперше нас не розбудив горн. Стояла якась дивна тиша, всіх дітей мовчки вишикували й повідомили про напад Німеччини. Нас нагодували, дали сухий пайок і на машинах відправили додому».

«Коли почалася війна, вулицею бігли діти і кричали: «Ура, ура, більше до школи не ходитимемо!», — розповідає Марія Боброва з Орловської області Росії.

Запізнілий страх

Багато людей не усвідомлювали, що означає напад Німеччини на СРСР. Деяким здавалося, що війна пройде швидко і не торкнеться їх, інші були сповнені юнацьким азартом і прагнули йти на фронт.

У ніч проти неділі росіянин Володимир Ілляшенко рибалив із друзями на річці Заравшан. По дорозі додому їм зустрілися знайомі хлопці, сказавши: «СРСР із Німеччиною воює, а ви на риболовлю ходите». «Навіть не поївши, ми зібралися у дворі поговорити. Шкодували, що не встигнемо повоювати. Адже німців швидко розіб’ють», — розповідає він.

Павло Гуревич згадує, як зустрів початок війни на лінії фронту: «Що я в цей момент відчув? Безумовно, певне сум’яття виникло. Але бравади було більше. Адже ми, пацани, всі думали, що вийде, як у пісні, яку співали в ті роки: «І на вражій землі ми ворога розіб’ємо малою кров’ю, могутнім ударом!»

Йому та його соратникам спішно роздали зброю і лопати й наказали рити окопи. Під ранок з’явилися німецькі танки і піхота. У 19-річного Павла захопило дух від захвату. Він став переживати, що опинився лише на останній лінії оборони і йому не вдасться толком постріляти по німцях.

«Чомусь ще не думалось, що тебе самого можуть поранити або вбити. І страху, як такого, не було. І тільки коли я почув крики і виття поранених (а їх стало виразно чути в гуркоті бою лише, коли перші дві лінії нашої оборони були практично знищені), тільки тоді я зрозумів, що таке війна, тільки тоді мені стало страшно», — говорить він.

Літаки з психічною атакою

Про те, як прийшов страх, розповідає алматінец Ігор Єфремов, який зустрів перший день війни на кордоні з Румунією.

«Поруч з нами на лузі завжди паслася корова з телям. У перші хвилини бомбардування корову буквально розірвало, а теля стоїть поруч з її рештками й несамовито реве. Так це на нас подіяло — ми вперше побачили кров!» — згадує Єфремов.

А коли на міста стали налітати ворожі літаки, і солдати опинилися в самому пеклі, заціпеніння змінилося жахом. Ветеран Геннадій Кіркевич згадує про авіаобстріл поблизу Дубоссар.

«Вогонь був безперервний і дуже сильний… Літаки були озброєні крім кулеметів ще й виючими сиренами, щоб впливати на психіку. Під час пікірування літаків лунало виття сирен. На багатьох моїх бійців це сильно діяло. Пам’ятаю: перекошені обличчя й вирячені очі… Особливо ніяк не міг вгамуватися один татарин, не пам’ятаю як його звали, він кричав від жаху. Довелося ткнути його багнетом в зад», — розповідає Кіркевич.

Давно підраховано втрати техніки та зброї, людські втрати. Але чи вдасться колись вирахувати глибину того нещастя, яке принесла війна не тільки народові України, але й людям усієї Європи, усього світу? Чи зробить людство, нарешті, належні висновки? А до того моменту потрібно пам’ятати про криваве жахіття війни, нагадувати про неї, щоб припинити кровопролиття на Сході України зараз і не допустити більше повторення актів масового знищення людей під цинічним гаслом — війна усе спише.

Марина ГАЛИЧ