У заголовок цього матеріалу я не даремно винесла назву документального фільму ТСН про криваві події 18-20 лютого 2014 року. Та зима – вона дійсно нас змінила. Країна пережила два Майдани з різницею у 10 років, і якщо перший був мирним, то другий… Насправді він не скінчився й досі, хоча протестувальники давно залишили центр Києва, а Майдан Незалежності відбудували з попелища. Можновладці готують пафосні промови до другої річниці розстрілу Небесної Сотні, а винні у цьому злочині й до сьогодні не покарані.
До самого Майдану люди зимою 2013-2014 року ставилися неоднозначно, цього приховувати не можна. Втім, небайдужих не було. Мені довелося бути свідком тих подій.
Перші люди вийшли на Майдан пізно увечері 21 листопада 2013 року, наступного дня їх було вже декілька тисяч. Але я й досі згадую розмови тих днів поміж киян – далеко не всі вірили, що ця акція протесту стане глобальною. Помилялися. Я пам’ятаю як зараз суботу 23 листопада. Близько 11 години дня була в центрі Києва, на Майдані було зовсім мало людей. Промайнула думка: «Напевно, розійдуться через декілька днів»…
А потім було 30 листопада, коли правоохоронці били кийками студентів. І Євромайдан набрав небувалого розмаху. До Києва їхали тисячі українців. Для тих, хто не міг бути безпосередньо на площі, почали працювати цілодобові онлайн-канали – Еспресо, Громадське ТБ.
Детально розповідати зараз про події тих гарячих місяців, думаю, не варто. Сьогодні у вільному доступі є велика кількість матеріалів, хроніки тієї зими зібрані буквально посекундно. І ті, кому цікаво, можуть з ними ознайомитись. Я ж і зараз не можу дивитися ці кадри спокійно.
Багато моїх знайомих приїздили на Майдан, підтримати мирну, підкреслюю, мирну акцію протесту. Бо такою вона від початку мала бути. Попри поширену тоді інформацію, що за участь в Євромайдані пропонували гроші, ні мені особисто, ні моїм друзям чи рідним таких пропозицій ніхто не робив (так, я можу говорити лише за досить вузьке коло людей, але і це вважаю досить важливим фактом). Втім, серед знайомих знайшлася людина, котрій пропонували стати частиною масовки так званого «Антимайдану». За певну винагороду.
Варто сказати, що серед учасників Євромайдану були й такі, хто приходив, чи навіть приїздив з інших міст, щоб зробити декілька селфі на фоні барикад і викласти в Instagram чи Facebook з відповідним хештегом. Так, люди були різні. Але більшість з них стояли за ідею – ідею змінити країну на краще.
Виступи українських виконавців, гарячий чай і пиріжки, дуже багато української символіки, дещо холодно, втім морозу не відчувалося – енергетика тисяч українців, що зібралися на Майдані Незалежності не давала замерзнути. Таким мені запам’ятався один із вихідних днів того часу.
Новий рік об’єднав в центрі Києва всю Україну, о дванадцятій ночі багатотисячний хор заспівав Гімн…
Скажу відверто, до того часу, як влада почала використовувати грубу силу і навіть вогнепальну зброю, не завжди можна було зрозуміти, хто спровокував ту чи іншу сутичку. Дехто намагався пояснити дії «беркутівців» (до розстрілів, звичайно), хтось засуджував дії протестувальників. Адже і кадрів, на яких каміння і «коктейлі молотова» летять у бік міліції, а та не відповідає, було більш ніж достатньо. Були люди, які вбачали в майданівцях агресивний натовп, а не народ, який хоче для своєї країни кращого життя. Але час все розставив по місцях.
На превеликий жаль, найкривавіші сторінки новітньої історії нашої держави почали писатися також там, на Майдані. 18-20 лютого – ці дні стали чорною датою для багатьох. Більше сотні розстріляних, десятки зниклих без вісти. Про їхні долі і сьогодні нічого не відомо. І за два роки винні так і не покарані. 20 лютого – день, коли було оголошено перемир’я і Всеукраїнський день жалоби. Але людей просто розстрілювали. Ці кадри зухвалого полювання (інакше не назвеш), яке «правоохоронці» учинили в той день, назавжди закарбувалися в моїй пам’яті.
Я ніколи не погоджуся з тими, хто скаже, що події тієї зими стосуються тільки безпосередніх учасників. Кривавий злочин влади зачепив кожного українця. Наймолодшому полеглому Небесної
Сотні – Назару Войтовичу з Тернопільщини – було лише 17. Найстаршому – вдумайтеся – 83 роки, це Іван Наконечний в Києва. Це декілька поколінь, це вся Україна.
У дні найсильніших протистоянь, коли були вбиті перші учасники Майдану, Київ жив у напрузі, перебої з транспортом і зв’язком, кілька разів не працювала підземка – її було перекрито, щоб люди не дісталися Хрещатика. Офіси в центрі столиці були закриті, квартири – задимлені. Кияни навіть говорили, що зо дня на день у місто введуть військову техніку. Нам звідусіль дзвонили, запитуючи, чи безпечно у віддалених районах столиці.
Я пам’ятаю Київ різним. Недільний Хрещатик з перекритим рухом для прогулянок, та буденний зимовий Хрещатик, перекритий барикадами для захисту від можливого наступу «правоохоронців». Майдан, який майорів квітами, та Майдан, вщент випалений після протистоянь. Але після подій тієї зими я вже не зможу спокійно пройтися Хрещатиком, Майданом та Інститутською. Бо та зима їх змінила. Бо та зима змінила нас.
Минуло два роки. Дивлячись на те, як розвиваються події сьогодні, дехто запитає: а чи не дарма загинули бійці Небесної Сотні? А чи не дарма була та зима 2013-2014-го? Я вважаю, і знаю, що мене підтримають багато людей, наша Революція Гідності ще не скінчилася. Українці відстоюють свою землю за Сході країні. Українці вимагають від влади покарати винних за злочини дворічної давнини. На сьогоднішній день слідство встановило особи 25-х безпосередніх вбивць 48 майданівців 20 лютого 2014 року. СБУ знайшла зброю, з якої розстрілювали українців. Ми чекаємо на ешафоті не лише виконавців цього масового вбивства, але й замовників.
Я зараз бачу Україну в крові, але вірю, що побачу її мирною, єдиною. І ми почнемо писати нову сторінку історії нашої держави.
Світла пам’ять Героям України, полеглим за два роки! Герої не вмирають!
Комментарии:
нет комментариев