Важкі кроки до незалежності

Збір воєнної варти

Після проголошення незалежності відбулася дія, мало помічена громадськістю. Це запис до Національної республіканської гвардії. Звучало голосно, з пафосом. Суть ініціативи - готувати добровольців, готових захищати новонароджену державу. Національних збройних сил іще не було. І вони не могли з'явитись у крайньому випадку до 1 грудня – дня проведення референдуму про підтвердження Акту про незалежність. Але обставини могли повернутись будь-яким чином. І прорадянські збройні формування, навіть невеликі, могли змести українську владу чи взяти під контроль, під яким вона ще донедавна була.

Ініціатива запису йшла від мене. Пробував обговорювати її з іншими членами Руху. Більшість ідеї не прийняла. Проти був і Віктор Корзін, мовляв, цим повинні займатись органи влади, військкомат. Це не авторитетно, кустарно, треба чекати вказівок з центру. Можливо, позиція Корзіна чи інші аргументи впливали? Бо в добровольці з рухівців записалось мало. Це Анатолій Бриченко, Славік Парамонов, Шаріф Азімов. Іще повідомлення в міськвиконком про намір проводити запис підписали Ярема Жуковський та Валентин Ренковенко.

Вважаючи, що бездіяльність в той період небезпечна, виготував плакат «Іде запис до Національної республіканської гвардії». Вивішував його разом з іншими плакатами під час пікетів. Тим, хто звертав на нього увагу, пояснювали своє розуміння заклику. Хто бажав – записувався. Таких було небагато. Близько сорока охочих. Але їм честь! В часи хиткої обстановки, майже безнадійної при організованому наступі реакції, все закінчилося б сумно для підписантів. Ми попереджали про можливі ризики.

Зібрані списки нікому не передавав. Південь не те місце, де українські справи можна вести відкрито. Промосковська номенклатура густо сиділа на багатьох місцях. І списки могли опинитися в них. Чи проводив військкомат запис -невідомо. 11-15 вересня телефонував туди Віктору Корху. У відповідь – мовчок.

Минуло півроку

16 лютого 1992 року проводилось урочисте прийняття присяги на вірність Україні воїнами запасу. Головою підготовчого комітету був Олексій Ревенок, але зовсім не вірив в успіх справи. Два тижні «дрімав». В понеділок, 10 лютого, я наробив галасу на зборах Руху, що немає куди відкладати.

Після того «розкрутилися». Я ходив до міськвиконкому, носив тексти оголошень та присяги для набору та розмноження, клеїв їх. Олексій Ревенок і Ярема Жуковський давали оголошення в газетах «Мелитопольские ведомости», «Серп і молот», на радіо. Справа зрушилась. Військкомат також підтримав прийняття присяги. Офіційно тим заходом керували вони. Урочистості проводили в Будинку культури ім. Шевченка. Присягнули півсотні добровольців. Було гарно оформлене приміщення, багато прапорів і символіки, виступав хор української пісні. Добре.

Але ж між першою та другою акціями минуло цілих півроку! І добре, що за цей час у Москві не з'явився Нью-Ленін, бо він обов'язково послав би нащадків Муравйова на Україну. І все залежало б від підготовленості до оборони. При малочисельності добровольців, як і колись героїв Круг, постріляли б у перші дні. Інших рухівців – по ходу справи. А керівництво республіки (фактично мало змінена «підсовєтська» колоніальна адміністрація) слухняно повернулась би у підпорядкування Москвою.

Звичайно ж, запис добровольців був першим кроком до створення оборонної національної структури. До появи справжньої, хоч і маленької, військової частини треба було б пройти ще багато етапів: формування, забезпечення, узгодження, підпорядкування... Мабуть, єдине, що міг дати запис, - це створення первинного ядра навколо чи від якого міг би створитись суто національний контингент. А взагалі-то треба було діяти так чи в інший спосіб, тому що пасивність не змогла б дати жодного «плода».

Анатолій БРІЧЕНКО, член Мелітопольської організації Руху, голова місцевого осередку УРП (1991 р.)