Важкі кроки до незалежності

Періодом найвищого політичного напруження і в Мелітополі був переворот ГКЧП 19 серпня 1991 року. Цей період чітко показав, хто чого вартий. Тільки частина націонал-демократів відкрито виступила з осудом перевороту. Місцева представницька влада мовчала. Більше того, вона закликала не проводити жодних дій протесту.

В очікуванні розвитку подій

До міськвиконкому викликали одного з лідерів міської організації Руху Віктора Корзіна і вимагали утриматись від жодних акцій. Приходили двоє людей і в управління мого кооперативу, мене не застали, наша бригада працювала на спорудженні дачі в районі. Через людей передавали вимоги, аналогічні, як і Корзіну. Один з наших активістів Біля Русєв говорив, що й з ним на роботі проводили розмову. Можливо, що й інші демократи отримали відповідні настанови.

Серед членів міськвиконкому про свою підтримку перевороту заявляв заступник голови міськвиконкому Валерій Лябах. Депутатський корпус і міський комітет Компартії в час активності ГКЧП теж не видали жодних офіційних документів. Цілком очевидно, що всі очікували розвитку подій. Окрім вищезгаданого Лябаха про свою підтримку перевороту в дискусіях біля відомого зеленого паркану (ріг вул. Кірова і пр. Б. Хмельницького) заявляв нардеп від Мелітополя Віктор Сичов. Добре, що хоч чесно заявляв про те.

Першого протестанта я побачив увечері після роботи. В його руках був плакат «Нет перевороту!» До речі, він був не з кола націонал-демократів. Поговорювали, що він – син якогось компартійного бонзи. Честь йому! Надалі він розчинився серед рухівських активістів. Серйозна дискусія почалась з приходом Віктора Корзіна. У нього був великий плакат з переліком порушень Конституції внаслідок перевороту. Пункт за пунктом доводилась незаконність дій ГКЧП. Багато хто з присутніх дивувався з позиції рухівців у їхній підтримці Горбачова, якого вони часто раніше засуджували. Але у нас був залізний козир: незаконність дій ГКЧП. Окрім того, ліберальний Горбачов і «чорні» путчисти не йшли ні в яке порівняння.

Біля паркану нардеп Сичов пробував створити альтернативу рухівській позиції. Його прихильників було мало, за моїми оцінками відсотків п'ятнадцять. В тому, мабуть, і причина поразки ГКЧП: у них не було надійної підтримки населення. Колючі питання Сичову задавали рухівці, відзначався Степан Ядловський. Наочної дискусії Корзін – Сичов не було, кожний знав собі ціну. Сичов пробув недовго, і його аргументація виглядала слабкою. Зате Корзін був явно в ударі. В нього, без сумніву, був талант аналітика, полеміста , політика. Пікетування закінчилось майже опівночі, було багатолюдним та переможним для противників заколоту. Але влада в Москві все ще міцно трималась в протилежних руках.

Увечері того ж дня прямо на пікеті на зборах між присутніми рухівцями вирішували: чи проводити акції протесту; чи згідно настанов міськвиконкому. даних через Корзіна, припинити всякі дії протесту та чекати на результати. Присутні рухівці однозначно висловили намір продовжувати акції протесту.

Громаду опанував страх

Наступного дня, вранці я навішував плакат «Ні – диктатурі, ні – перевороту!». Поспішав на роботу. Паркан був чистим. Обривки, залишених на ніч на паркані плакатів валялись товстим шаром. Ніхто не підходив, не розпитував, що буде далі. Людей охоплював страх. Другого дня натовпу, подібного першому дню, не було й близько. Пікетники біля своїх плакатів стояли майже поодинці. Перехожі швидко проходили мимо.

Зайшовши відразу ж після роботи додому, я побачив свій вранішній плакат на дверях. Ручкою на ньому було написано: «Бандера, если хочешь жить – то живи, а то убьем!». Видно, система стеження у наших противників була добре поставлена.

Того ж дня ми знову стояли в пікеті, доки не стемніло, але проводити розмови майже не було з ким. Наших рухівців теж було мало. Більше того, дехто почав «задкувати». Прийшовши з пікету, я спалив сотні і сотні адрес надсилачів агітлітератури у вентиляційному каналі, бо була загроза, що вони потраплять до рук недругів. До речі, я роздавав адреси і декому зі знайомих рухівців, щоб вони налагоджували прямі зв'язки між собою. Деякі адреси таки попали не в ті руки, бо в організації були «підсадні» люди.

«Увечері ми вже святкували»

Третього ранку я навісив все той же плакат «Ні – диктатурі, ні – перевороту!» з написом «Бандера...» на паркан. Часу на написання нового не було. Поїхав на роботу. І того дня могло відбутись те, що відкладалось два дні. До дачі, яку ми будували у маленькому селі з сорока дворів, під'їхала біла «Волга» з нулями на номерах. Зазвичай в такому транспорті їздили працівники КДБ. В машині сиділо четверо мужчин. Наша бригада також складалася з чотирьох членів. Хлопці з бригади говорять: «Оце вже, Толька, приїхали за тобою!» Але мужчини з авто не поспішали. У них працював приймач, і в нас говорить транзистор. Новини подаються майже безперервно і все гірші та гірші для ГКЧП. Мужчини дивляться на нас, ми дивимось на них. Так тривало годину-півтори. Коли в новинах передали, що становище ГКЧП стало критичним, машина завелась і від'їхала.

Про можливість арешту я здогадувався й обмірковував варіанти своїх дій. Найпростішим був би наступний: кинути заяву про відпустку на роботі й «розчинитись» серед родичів на Черкащині. Або «поплутати» сліди десь у недавно залишений Мурманськ. Під'юджувала думка, що не треба бути бараном, легко запротореним до бойні. Одночасно стукала й інша: «Дизертир, людей понастроював, а сам тікаєш!» Друга думка виявилась вагомішою, не міг я полишити наш пікет.

Увечері ми вже святкували. ГКЧП падав. Надходили все нові повідомлення про арешти членів їхнього комітету. Спадала страшенна перенапруга попередніх днів. Знову біля паркану стояв натовп, наші прихильники раділи разом з нами. Того дня на окремому аркуші завели рубрику: «Хроніка подій», в якій записували новини блискавично мінливої обстановки. Того ж вечора ми, рухівці, їли переможний презент – куплений мною великий кавун. Зараз вважаю, що символічно він має не дуже добру ознаку. Краще б тоді купив кетяги винограду.

Запис в Гвардію

24 серпня вийшов черговий номер міського тижневика «Мелитопольские известия». Газета, звичайно ж, засуджувала переворот ГКЧП. Цікаво, яким був би номер від 20 серпня?!

На другій сторінці розміщені два фото, зроблені з пікету Руху 20 серпня. На першому фото член Руху Микола Руднєв на фоні плакатів, засуджуючих переворот, знаходиться в колі кількох перехожих. На другому фото відзнято плакат. Його зміст: «Підтримуємо пропозиції Єльцина! Вимагаємо термінового скликання з'їзду народних депутатів СРСР, виступу на ньому конституційного президента СРСР! Новоявлених «лжедимитріїв» – до відповідальності! Мелітопольська організація Руху».

На цій же сторінці газети повідомляється, що депутатам міськради поки що не вдається зібратись на позачергову сесію в кількості, необхідній для кворуму. І це аж 23 серпня, коли актуальність проблеми перевороту практично вичерпана! Ймовірним питанням порядку денного буде: «Відношення до Союзного договору й ситуація в місті у зв'язку з подіями минулого тижня»…

Проголошення незалежності стало несподіваним навіть для нас, рухівців, які вже 2-3 роки говорили про неї. Відліком незалежності була і інша дата, а саме 16 липня, відтоді, як Верховна Рада у 1990 році прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Тоді ж цей день був проголошений святковим, вихідним. Справжньої незалежності не настало, бо існував Советский Союз, в який входила Україна; існувало союзне керівництво, якому корилась київська влада, Президент Союзу був верховним керівником і для республіки над Дніпром.

День 24 серпня був теплим, не спекотним, трохи вітряним. Центральне радіо давало репортажі з Києва, із засідання Верховної Ради та з Москви, де хоронили чотирьох мужчин, жертв танкового наступу ГКЧП вночі з 20 на 21 серпня. Та трагедія в Москві психологічно зламала заколот, який і без того мав зовсім маленьку підтримку в 10-15 відсотків народу. Після тої ночі ГКЧПісти стали в його очах убивцями, розпалювачами громадянської війни…

Мелітополь не помітив проголошення незалежності. Ні піднесення, ні віншування, ні салютів не було. Навіть вузеньке коло націонал-демократів заклопоталось якимись проблемами на кшталт: чи підтвердиться Акт незалежності на референдумі, хто стане президентом, як поведуть себе російськомовні регіони, включаючи і Мелітополь чи сусідній Крим.

Я турбувався питанням військового збереження проголошеної незалежності і почав запис добровольців до Республіканської Гвардії. Місце запису – все на тому ж постійно діючому в той час пікеті біля зеленого паркану. Виглядало все це, можливо, занадто примітивно, але для більшої солідності не було жодної напрацьованої основи. Місцевий Рух на той час не створив жодної структури, штабу (окрім власних зборів), навколо якого могли б гуртуватись патріотичні сили, де могли б обговорюватись плани і дії з наміром втілити їх в життя.

Закінчення буде.

Анатолій БРІЧЕНКО