Я приїхала до Мелітополя ввечері, по дорозі провідала в лікарні маму: «Вже черешня вдома поспіла, така солодка, поїж». Не витримала до ранку, рвала в саду наосліп налиті соком ягоди, а потім їла і плакала, адже це – татові черешні, він їх посадив, виростив, кожного року чекав, яким буде врожай, і ось цього року не дочекався: у березні батька не стало.
Не дочекався…
Я приїхала до Мелітополя ввечері, по дорозі провідала в лікарні маму: «Вже черешня вдома поспіла, така солодка, поїж». Не витримала до ранку, рвала в саду наосліп налиті соком ягоди, а потім їла і плакала, адже це – татові черешні, він їх посадив, виростив, кожного року чекав, яким буде врожай, і ось цього року не дочекався: у березні батька не стало.
У прощальній промові його назвали «людиною-легендою». Як часто ми дізнаємося про наших рідних багато хорошого після того, як вони йдуть від нас. Я хочу віддати дань моєму татові, бо він того заслуговує, і пробач, тату, що запізно.
Аварія під час дощу
Мій батько, Бондаренко Володимир Павлович, народився 6 січня 1929 року у селі Данило-Іванівка, що поблизу Мелітополя, у багатодітній трудовій сім’ї, де праця на землі була головним чинником життя. Тато розпочав трудову діяльність з 14 років: під час Великої Вітчизняної війни працював у колгоспі трактористом. Він орав землю, щоб виростити на ній хліб, який тоді цінувався перш за все, адже хліб потрібен був фронту. Після війни відслужив у лавах Радянської Армії – і знову до рідної землі.
У 1953 році побралися з мамою, Ганною Іванівною, з якою у мирі і злагоді прожили 58 років, виростили двох дочок, двох онучок, двох онуків і трьох правнучок і були щасливою парою, переборовши всі життєві труднощі, яких було чимало. Ми з сестрою були ще маленькими, коли сталася трагедія: під час дощу перевернувся в яр батьків трактор. Лікарі потім здивувалися, як тато вижив, адже «склали» його заново. Тепер я знаю: батько мав міцне серце, а мамина любов зміцнила його ще більше. Тато довго одужував, а коли набрався сил, знову продовжив працювати біля землі.
Я пам’ятаю, як ми з сестрою чекали батька з роботи, а він приходив зі степу запізно, весь у пилюці, і приносив нам «хліб від зайчика»; ми ласували залишком татового обіду, брудним, пропахлим татовим потом, степовим пилом, тракторним гасом окрайцем хліба, але це був найсмачніший у житті хліб. Заморений, він ще довго з нами спілкувався: як пройшов день, чим займались, чи допомагали мамі?
Виноградна арка
Щоб ми з сестрою одержали гарну освіту, батько звів будинок у місті і перевіз сім’ю до Мелітополя, а сам з мамою залишився працювати у рідному колгоспі «Зоря». В ті роки зароджувалися черешневі сади, і мій батько останні роки життя присвятив обробці земель, на яких проростали знамениті Мелітопольські черешні, обіймавши посаду бригадира тракторної бригади. А який сад посадив батько вдома! Що тільки не росло в ньому: і черешні, і яблука, і абрикоси, і сливи, і персики, і малина, і всяка городина, і квіти.
А на весь двір розрослася виноградна арка, під якою батько з мамою віддавав нас з сестрою заміж. Потім народилися онуки – Артем і Віталій, і дідусь навчив їх уже з трьох років водити трактор. На шкільних канікулах хлопці працювали в садовій бригаді, допомагали татові обробляти дерева, ремонтувати техніку. Онучки Оля і Аня запам’ятали дідусеві подарунки, які він їм привозив, коли відпочивав у Криму: то платтячка, то іграшки, але завжди догоджав дівчатам. А ось правнучок Вікторію, Маргариту і Катрусю дідусь просто обожнював, постійно чекав у гості і, звичайно, балував їх солодощами, першими ягодами черешні, малини.
Душа компанії
Батько побудував лазню, і всі ми часто збиралися вдома, у мами і тата, і це, мабуть, допомогло зміцнити нашу сім’ю. Скільки було спогадів, розмов, а інколи і порад, коли після лазні збиралися за гостинним маминим столом.
Батьки немов доповнювали одне одного: мама швидка, енергійна, а батько спокійний, задумливий. Але, коли поруч були люди, тато ставав душею будь-якої компанії: уміння розвеселити йому було дано з народження. А іноді ставав справжнім філософом: багато читав, намагався розібратись у політиці, народній медицині, педагогіці.
Якось батько поділився зі мною методикою виховання дітей: «Ось ви, вчителі, проводите довгі лекції для учнів. А ви б краще їх довго і уважно слухали!» Як це правильно: так він нас всіх виховував, тому мав безперечний авторитет. А ще більшим авторитетом став він для нас, коли в 40 років вступив до Оріхівського сільськогосподарського технікуму, бо знань не вистачало для роботи з молоддю. І на «відмінно» захистив диплом майстра-налагоджувача: міг відремонтувати будь-яку техніку – від велосипеда до крутої іномарки. Своїми руками склав невеличкий тракторець для обробки городу і давав його всім сусідам у користування.
Тато мало піклувався про своє здоров’я, більше хвилювався за маму, за всіх нас. Але бажання жити було велике: хотів ще віддати заміж правнучок. Та життя є таким, яким є. Не стало черешневих садів. І це дуже підірвало здоров’я батька, він почав хворіти, а 7 березня цього року його не стало… Горе підкосило і маму: потрапила до лікарні. Батька нам дуже не вистачає, але віримо, що він буде жити у дітях, онуках, правнуках. А земля, на якій трудився 64 роки мій тато, вкладав в неї всю свою душу, я думаю, колись ще віддячить людям солодкими плодами запашних ягід.
І цього червня ми куштували смачну черешню з татового саду і згадували його. Як боляче відчувати, що тепер ми можемо тільки згадувати. Люди, звертаюся до вас: «Бережіть своїх батьків, хай живуть вони довго-довго!»
Наталія АЛЕКСАНДРОВА-БОНДАРЕНКО, м. Енергодар
Газета Запорожского областного совета ветеранов «Надежда» – популярное издание. Нет такого района в нашей области, где бы сотни, а то и тысячи людей не выписывали бы ее. Газета – Лидер в нашей области по числу подписчиков. 
Комментарии:
нет комментариев