Світла доля невтомної трудівниці

Материнська мудрість – то чисте джерело, яке треба пронести крізь життя і передати дітям та онукам. Є таке народне прислив`я: «Похвалити від душі не небезпечно, небезпечно незаслужено засмутити». Тому хочеться розповісти про жінку, яка все своє свідоме життя пропрацювала в селі Мирному Гуляйпільського району.

Середня донька

Народилась і виросла Лідія Петрівна Чухіна в селі Верхня Терса. Дитинство та юність були нелегкими, бо прийшлися на повоєнні роки. У матері було троє доньок: Ліда – середня. У 1948 році їхня сім'я переїхала до радгоспу «Гуляйпільський». Сімнадцятирічна Ліда пішла працювати різноробочою, потім – дояркою. Коли побудували свиноферму, погодилася працювати свинаркою, при цьому усвідомлюючи, що ця робота – одна з найважчих.

Важкої праці не цуралася

Свиней, а їх було до трьох тисяч, утримували у трьох приміщеннях, а влітку переводили у загони. Все робилося вручну. Санітарний стан, догляд за свиноматками, збереження поросят – все це входило в обов'язки свинарки. Багато років працювала з маточним стадом свиней. Це дуже відповідальна праця – догляд, обов'язкова присутність при опоросах. То були важкі роки.

– У моїй пам'яті залишився рік, коли одного спекотного літнього дня від страшної грози сталася велика пожежа, від якої загинуло багато поросят та свиноматок, – згадує Лідія Петрівна. – Після цього почалася кропітка робота з відновлення втраченого поголів’я.

Роки родинного щастя

У 1957 році Ліда зустріла свою долю – молодого сільського хлопця-механізатора Івана Чухіна. Техніка в колгоспі була старою. А в один із кращих років, коли господарство мало змогу і кошти на придбання техніки, був куплений важкий трактор К-700. Його і довірили кращому механізатору Івану Івановичу, який виправдав довіру керівників господарства. Він орав, культивував, сіяв. Денні завдання систематично перевиконував, а всі польові роботи виконував якісно.

Лідія Петрівна старанно працювала в радгоспі до виходу на пенсію – до 1987 року. Одначе, коли прийшов час іти на заслужений відпочинок, вона приймає рішення не покидати свиноферму і працювала ще до 1995 року.

У 1998 році не стало її чоловіка. Разом вони виростили і виховали трьох дітей: Світлану, Галину і Миколу, які вже теж працювали в рідному селі.

І правнуки вже допомагають

Зараз Лідія Петрівна живе з донькою Галиною. Має п'ятьох онуків та трьох правнуків, які дуже її люблять і допомагають. Гордістю сім'ї став старший онук – Сергій Жовнір. Він продовжує справу свого дідуся – теж уміло працює на усіх видах сільгосптехніки. Сергій давно став прикладом для молодих механізаторів господарства.

У селі всі поважають Лідію Петрівну за її простоту, скромність, людяність, працьовитість. За свій сумлінний труд вона мала багато подяк, грошових премій, заохочень. Нагороджена медаллю «Ветеран праці». Та й сама жінка стверджує, що їй випала світла доля.

Тож нехай великий життєвий досвід Лідії Петрівни, її розсудливість, мудрість гріють душі і серця дітей, онуків і правнуків. Вона заслужила на наше розуміння і повагу в осінню пору свого життя.

Першого лютого був день народження Лідії Петрівни. Тож у зв`язку з цим та з наступним святом 8 Березня побажаємо цієї приємної у всіх відносинах жінці здоров'я, благополуччя і довгих, щасливих років життя.

Павло ПАХУЧИЙ, голова спілки ветеранів с. Мирне Гуляйпільського району.