ПОРОГИ

Дебютний фільм «Брати. Остання сповідь»української режисерки Вікторії Трофіменко отримав від кінокритиків як позитивіні, так і негативні відгуки.  

Кларенс Цуй з TheHollywoodReporter відзначив музику, акторську гру, а також скрупульозну роботу художника Владислава Одуденка, яка доповнила образи головних героїв-братів. Кінознавець Міла Новікова стверджує, що «Брати» — одна з найяскравіших українських робіт за останні чверть століття в ігровому українському кіно, а образи двох персонажів, які живуть поруч і ворогують до самої смерті — це фреска сучасного українського суспільства. Олександр Гусєв з «Української правди» оцінив фільм на 3 бали з 5, написавши, що він відрізняється від багатьох вітчизняних стрічок високим технічним рівнем виконання, гідною роботою оператора і художників, колоритною фактурою селянського побуту, але в кінцевому рахунку виявляється набором надуманих, неживих символів і спробою втекти від історичної конкретики у позачасові універсалії.

Як проходили зйомки «Братів» та чи задоволені автори фільму кінцевим результатом, «Пороги» дізналися у режисера стрічки Вікторії Трофіменко.

- Сюжет фільму створювався на основі роману «Джмелиний мед» шведського письменника  Торґні Ліндґрена. Чому ви обрали саме цю історію для свого дебюту в кіно?

- Коли я прочитала цю книгу, вона мене настільки зачепила, що я одразу відчула – це моя тема, і я маю неодмінно зняти фільм на її основі. Так мрія реалізувалася в дипломній роботі, що за рівнем якості не поступалася європейським повнометражкам. Фільм «Брати» одразу вийшов з розряду студентської роботи і став першим фільмом, який був відібраний на три фестивалі.

- Але до того, як знімати фільм ви мали отримати дозвіл Торґні Ліндґрена на використання сюжету. А з того, що ми дізналися про цього письменника з преси, він не дуже любить йти на контакт. Як вам вдалося з ним зв’язатися, а головне, завоювати довіру? 

- Так, дійсно, в Інтернеті контакту його агента я не знайшла. Тоді я пішла іншим шляхом. Роман «Джмелиний мед» видавали за сприянням Шведського посольства, тож я звернулась до аташе з культурних зв’язків цього посольства Тетяни Некрасової та попросила в неї контакти агента Торґні. Як потім з’ясувалася, у пошуках мені сприяла сама доля. Як потім розповіла Тетяна, вона сама дізналася контакти письменника за тиждень до мого дзвінка, в Стокгольмі, на книжковій конференції.

Кілька місяців на мій лист не було відповіді, я вже впала у відчай, але потім зібралася і вирішила надіслати письменнику вже готовий сценарій. Навіть якщо дозволу не буде, це буде гарний досвід для мене. І ось, коли я вже закінчувала писати сценарій, я отримала відповідь від агента зі згодою на співпрацю.

Мені навіть вдалося домовитися з Торґні Ліндґреном про дворічний безкоштовний комерційний ексклюзивний опціон, бо спонсорів на той момент у мене не було. Щоб продовжити опціон ще на рік, я зверталася про підтримку до різних компаній, і мені допомогла компанія Nestle. Потім вже до проекту долучилася компанія «ProntoFilm». Також ми отримали підтримку від Держкіно України.

- Є така практика збирати гроші через міжнародну краудфандингову платформу Indiegogo. Чи користувалися ви нею, збираючи кошти на зйомку фільму?

- Так, ми намагалися це зробити під час знімального періоду, але для нас це був невдалий досвід. Нам вдалося зібрати кумедну суму – десь 450 доларів. Може, якби ми збирали гроші в рамках якогось українського краудфандингу, нам би це вдалося. Міжнародні платформи потребують реклами, а у нас і так не було коштів.

- Який бюджет вашого фільму?

- 2 мільйони доларів.- Де відбувалися зйомки? Чи допомагали вам місцеві жителі?

- Зйомки відбувались у селищі Синевирська Поляна, ми побудували там хутір на горі. Для будівництва розбирали старі розвалені будинки, все це піднімали кіньми. Також щоб діставатися вершини гори ми збудували сходи. Там було близько 800 сходинок, і ми по ним щодня піднімались до місця зйомок. Найважче було Віктору Демерташу, бо для ролі він набрав вагу. Ми також його піднімали на конях. Реквізити та костюми ми якраз збирали у селян, заодно спостерігали, як вони спілкуються, як живуть. Місцеві жителі брали участь і у зйомках. Це два хлопчики, що грали малих Войтка та Станіслава, жінка, що годувала немовля, і саме немовля. Крім того, місцеві допомагали будувати хати.

- Ви як режисер задоволені кінцевим результатом, чи може хотіли би щось переробити?

- Я ніколи не шкодую про те, що вже відбулося. Я стала доросліша на фільм. Звісно, зараз я бачу, в чому були мої помилки, але фільм вже знятий, крапка поставлена, йдемо далі.

- Фільм «Брати» – один із претендентів на «Оскар». Хто є конкурентами?

- Проблема в тому, що через минулорічний скандал із заявками фільмів «Поводир» та «Плем’я» частина оскарівського комітету звільнилася, і відповідальність за заявки у 2015 році взяла на себе Національна спілка кінематографістів України, яка фільми досі не відібрала. Наскільки мені відомо, буде подаватись ще фільм «Незламна». Зараз питання навіть не втому, який фільм буде змагатися за «Оскар», а чи взагалі прийме Україна участь у цьому конкурсі. Поки комітет тягне час, ми втрачаємо шанс представити своє кіно.

- Як на вашу думку, чого не вистачає українському кінематографу, щоб він краще розвивався і режисерам було легше знайти гроші для своїх фільмів?

- Я вважаю, щоб розвивався кінематограф, треба його підтримувати на державному рівні. Державної підтримку в Україні немає. В Європі така підтримка є. У Британії підтримують 80 фільмів щороку, принаймні так було декілька років тому. Із цих 80 «вистрілюють» лише п’ять, але влада вважає доцільним підтримувати 80, щоб хоча б п’ять з них були успішними та достойно представляли державу.

В Україні держава почала підтримувати український кінематограф три роки тому. Після цього з’явилися такі фільми як «Плем’я», «Поводир», ось тепер і «Брати». Ці стрічки заявили про себе і про Україну на світовій арені. Але зараз у нас війна і кіно знову перестали фінансувати. Вочевидь, наші політики забули про відомий вислів Вінстона Черчилля, коли у роки Другої світової війни хотіли припинити фінансування культури. Тоді він запитав: «А за що ми тоді воюємо?».

Мені здається, що наша традиція урізати фінансування на культуру згубна. Все що відбувається на сьогоднішній момент – це результат культурної ізоляції Донбасу та східних регіонів. Якщо буде підтримка, український кінематограф буде розвиватись. Але, окрім державної підтримки, повинна бути ще й підтримка глядацька. У нас в країні немає культури сприйняття українського кіно. Є стереотипне бачення, що українське кіно – це «відстій», краще подивитися на Пореченкова, бо він крутий, його «по тєліку» весь час крутять.

Наші актори ж грають на європейському рівні, крім того вони не заїжджені – це дебютанти. Наше кіно знають і цінують в усьому світі, окрім нас самих. Ми виховали в собі комплекс меншовартості, ми не поважаємо своє. Поки нам хтось не скаже, що ми зробили щось цінне, ми це ніколи не оцінимо. Нам цікавіше дивитись про когось іншого, про американців, наприклад, але не про себе.- У вас вже з’явилися ідеї для наступних проектів?

- Так, вже написаний перший драфт, називається «Дауншифтінг» (це робоча назва). Він створений за мотивами книги Леоніда Андрєєва. Зйомки проходитимуть у Британії та Індії.

- Коли за плечима є повний метр, як ви вважаєте, буде легше знайти гроші на новий фільм?

- Буде легше знайти гроші в Україні, бо в мене є вже певний фонд довіри від Держкіно, але все одно під цей фільм мені ніхто не дасть 100 відсотків фінансування, тому що він буде зніматися за межами України.

Аліна БУЛАВА, Марина БОТНАРЕВА