Болить материнське серце

Олексій Романець згадує війну як всенародне лихо і як особистий біль. На окупованій території худеньким хлопчиськом Альоша працював у полі разом з коровами. Якось, повертаючись у село, одна корівка вивернулась з ярма. Щоб допомогти тій корові, що залишилась у ярмі, Альоша зайняв місце в ярмі. Так і дійшли до села. Німецький комендант відшмагав хлопця за загублену корову.

У воєнні роки Альоша заробляв 150-200 г макухи, яку смоктав, щоб трішки заглушити відчуття голоду... В мирні роки за сумлінну працю в колгоспі «Авангард» його ім`я було занесено до ювілейної Книги пошани. Він має відзнаки «Переможець соціалістичного змагання», медаль «За трудову доблесть».

Всі в селі знають, який це добрий господар - все, за що він брався, оживало в його руках. Навіть коли в останні роки залишився вдівцем, його город найдоглянутіший, а сам він охайний, чистий. Ще й допомагає кожному, хто цього потребує...

Його сестра Валентина Максимівна Задерій пам`ятає, як пограбували їхню родину німці, не залишивши нічого навіть дітям. Після війни всі діти були задіяні у сільськогосподарському виробництві. А Валя ще дівчам носила працюючим у полі воду на коромислі. На плечах від такої праці утворювалися кров`яні водянки, які дуже боліли і гноїлись.

Пізніше Валя разом з жінками ручною саджалкою засаджувала поле кукурудзою. А коли посіви викльовували птахи, доводилося підсаджувати «під сапу».

Ставши повнолітньою, Валентина пішла доїти корів і 18 років «дояркувала» в колгоспі ім. Ілліча. Після переїзду у Новозлатопіль Гуляйпільського району ще 30 років працювала на фермах колгоспу «Авангард». Була переможцем соціалістичного змагання, має орден Трудової Слави.

Особисте життя завдало Валентині Максимівні багато душевного болю, але вона без нарікань, з гідністю приймає всі виклики долі. І зараз її материнське серце так переймається болем за негаразди молодшого сина, що за себе вже й боліти нічим.