Сама правдива історія держави та, що складається зі спогадів людей, які жили в ту чи іншу епоху. І чим більше часу відділяє нас від минулого, тим цінніші такі спогади. Їх треба переказувати новим поколінням, щоб зберегти пам’ять про людей, на долю яких випали нелегкі випробування самим життям…
Без батьків
Марії було сім років, коли вона в один день втратила батьків. Вони гостювали на храмовому святі в одному приморському селі, де готували страви з великої осетрової риби, яку везли з моря на дрожках. Рибина виявилася отруйною, більшість гостей тяжко хворіли або померли. Дівчину забрав до себе один заможний селянин, родина якого складалася з двох синів і п’ятьох дочок.
Дочки повиходили заміж, старший син Костя загинув на війні. Молодший син Микола разом з батьком вели господарство, яке за ці роки збільшили: купляли землю, яку продавали збіднілі вдови. Довелось наймати робітників, щоб впоратися біля посівів та худоби.
З ранку не залежувалася
Марія, яку називали Манею, зжилась з життєвим укладом цієї родини, в якій царював жорстокий закон збагачення, наживи. Повновладним господарем був дід. Він вставав раніше всіх – ще затемна – та вимагав, щоб будили і дітей.
– Тятя, – звертались до нього невістки – дружина загиблого Кості та Миколина, – діти малі, вони ще нічого не вміють робити, нехай сплять!
– Патякайте ще мені, нехай змалку не привчаються залежуватися, – сердився дід.
Семирічну Маню саджали на коня, давали в руки віжки – вона повинна була його поганяти на току під час молотьби. Дівчинку зморював сон, вона дрімала.
– Хлюпни на неї холодною водою, – наказував дід. Микола хапав кухоль холодної води і хлюпав дівчині в обличчя…
Коли треба було робити новий настил, Микола знімав з себе піджак, загортав Маню і садовив на вже обмолочену солому. Дядько часто пригощав дівчину цукеркою або пряником, попереджаючи, щоб нікому про це не казала, бо дід контролював кожну копійку від продажу зерна та іншого товару, який возили на продаж у Мелітополь.
Цілими днями Маня мала роботу. Тільки і чулось: «Біжи…» «Куда ж?..», – питала дівчина. «А он гуси в огороді…», «Теля заплуталось – розплутай…» І оте «Куда ж» заступало їй ім’я: «Де Кудаж, нехай віднесе глечики з молоком… Нехай поколише дитину… Нехай постриже стругачкою траву на дворі…»
Дівочий вік закінчився
Йшли роки. И ось «Кудаж» уже дівка, як називали її в родині. Дядько звелів, що Маню треба пристойно одягнути, бо сам вже бачив, що сільські хлопці звертають увагу на метку онуку багатія. Незабаром в цей багатий дім постукали свати. Дід був дуже незадоволений обранцем онуки.
– Хто цей Серьога?! Комсомолія, бідняк! Я що, повинен родичатися з ним? Не приймати сватів, я сам знайду їй хазяйського сина!
Але дядько Микола виступив проти. Він заявив, що Сергій – серьозний мужик, грамотний, має від покійного батька сільгоспінвентар, коня. Що сватів треба прийняти і за Маню дати корову і ще дещо з господарства. Дід сердився, але побоювався, що Микола відійде на своє окреме господарювання. Багатій погодився з сином та заявив, що родичатися з таким зятем не буде. Дядько сам відвів телицю молодим, бо корову і землю дід не дав, відвіз дуже легку скриню, яку віддала Мані дружина Миколи. Проводжаючи молоду дід сказав: «Не забувай з якого ти двору, зразу бери верх!..»
На новому господарстві Маня почувалася ніяково. Ніхто не примушував її в чомусь коритися, і молода жінка соромилася їсти, не знала, за що братися. Здавалося, що свекруха не задоволена нею. Маня боялася зазирнути свекрусі в очі, намагалася в чомусь догодити, але та не помічала зробленого. Так ішов час в цій невеликій селянській сім’ї.
Блукання між двома домами
Холодним осіннім днем Маня народила дівчинку. Коли бабка-повитуха поздоровила свекруху з онукою, та засміялась і сказала, що їй дуже хотілося дівчинку. Свекруха принесла нове рядно, дві подушки, постелила на печі і звеліла Мані перебратись з полика на піч, і що вона сама буде купати маленьку, поки Маня одужає після пологів.
Молода мати чула, як ласкаво промовляла бабуся до дитини, як обережно подавала малу на піч до матері. Мані дуже хотілося, аби хтось з колишнього дому навідав її, але ніхто не приходив…
Весняні роботи відбирали час у Сергія і матері. І молодій жінці довелося самій поратись у хаті. І тільки на Паску вибралися до своїх з дитиною. Їх радо зустрічали, з усіма перецілувались, розгорнули дитину, а вона до всіх тягнула ручки. Маня відчула таку насолоду, таку прихильність до своїх родичів. Як їй захотілося знову жити з ними! І вона звернулась до всіх:
– Прийміть мене до себе, я так хочу жити з вами!
– Аякже, звісно, приймемо, ти же наша. Залишайся і живи скільки треба, – вигукнув дядько Микола.
Маня сяяла, вона зуміє переконати Сергійка перейти до діда, вона переконає, що його, що Сергійко зможе вести записи у дідових книгах про борги і позики селян.
Всією родиною обідали. Баба звеліла невісткам зав’язати паску, пампушки і кільця ковбаси на гостинець сватам.
– Не треба гостинця, я не піду від вас сьогодні.
– Ти от що. Залиш малу, а сама повертайся. Ця дитина нам чужа, воно Строканча (прізвище Сергія було Строкань), не наша, а ти – наша і живи з нами.
У Марії завмерло серце: що говорить дядько? Хіба вона спроможна розлучитися з дочкою, кинути Сергійка? Обвела очима всю рідню. Всі стояли з опущеними долу очима, мовчали. Маня загорнула дитину і стиха промовила:
– Прощавайте.
Швидко вийшла з хати. Дядько вхопив вузлик і подався слідом. Вже за воротами догнав, протягнув гостинець, але Маня крикнула:
– Геть! Ненавиджу! – і заплакала гіркими сльозами…
Свекруха зустріла Маню біля воріт.
– А ми з Сергійком виглядаємо тебе, не сідаємо обідати, чекаємо.
Вона взяла дитину, сказала, що вже й скучила за нею. Маня зустрілася зі свекрухою очима. Вперше побачила, що в тієї очі такі лагідні, добрі, ласкаві. І молодій жінці вже не хотілось йти кудись, що тут її дім, родина.
І тільки пізніше дядько Микола пояснював, чому запропонував віднести дитину – не хотів, щоб розпалася сім’я, сказав, що він поважав Сергія, бажав, щоб Маня повернулася у рідну сім’ю…
Через два роки Маня народила хлопчика. І свекруха завжди допомагала їй доглядати малих дітей.…
Розплата
Життя йшло своєю чередою. Це були важкі роки кінця двадцятих – початку тридцятих. Йшло розкуркулення. Розкуркулили й діда. Всю родину вивезли на північ. По дорозі померла баба, двоє малих дітей, а останні вночі залишили вагон і кинулись тікати. Дід повернувся в своє село, а Микола з дружиною і сином добралися до шахти. Мані було жаль родичів але вона розуміла, що через бажання збагатитись дід примусив страждати всю родину.
Згадався такий випадок. Хрещена подарувала Мані новеньке платтячко зі складками і мереживним комірцем. Дід звелів заховати подарунок. Баба віднесла суконьку у «велику» хату і замкнула у скрині. Більше Маня не бачила тієї обнови. Через кілька років Маня впізнала це плаття на донці чоловіка, який розподіляв куркульські речі. Тільки тепер воно було забруднене, з обірваним комірцем. Серце дівчинки стислось від жалю, що так і не судилось зносити обнову…
Повернувшись з примусової дороги, втративши родину, дід думав, де б знайти якоїсь їжі, бо дошкуляв голод. Довелось дідові зняти з себе чоботи і виміняти їх на відро дрібної картоплі. На своєму старому подвір’ї знайшов облуплений казан (в ньому ставили воду для собак) й зварив картоплю. Там, біля згаслого вогню його і знайшли мертвим, а поряд казан з рештками картоплі…
Історія повторюється?
Про все це мені розповіла моя мама. Пішли з життя і бабуся, і мама. І мені, вже старій людині, дуже дивно – історія повторюється. Знову з’явились багаті, які мають в банках мільйони і мільярди гривень. Яким трудом вони придбали ці гроші? Але їх одиниці, а народ бідує. Що ж буде далі?...
Ірина КОНОВАЛЕНКО, смт Приазовське
Газета Запорожского областного совета ветеранов «Надежда» – популярное издание. Нет такого района в нашей области, где бы сотни, а то и тысячи людей не выписывали бы ее. Газета – Лидер в нашей области по числу подписчиков. 
Комментарии:
нет комментариев