У ці дні Україна переходить п’ятирічний рубіж початку Євромайдану – народного мирного повстання проти режиму, що стрімкими темпами кидав країну в яму тоталітаризму, перетворюючи українців на васалів Кремля. Я б ще назвала той режим владою боягузів, бо лише сліпий не бачив, як, підло розстрілявши свій народ, кидалися навтьоки «очільники» країни. Ховаються й до сьогодні, боячись навіть через скайпи відповісти на питання. А події, що накрили Україну навесні 2014-го, – чи не найпереконливіший доказ того, що сила народного обурення була страшною не лише для Януковича і Ко, а й для їхніх московських «кураторів». 

Більше чотирьох років хлопці й дівчата на сході тримають оборону нашої землі від чужинців. Бо, мабуть, лише прозомбовані до мозку кісток й досі впевнені, що на Донбасі проти хунти повстали мирні шахтарі. Кремль й нині вливає на схід України матеріальні і людські ресурси. І цього вже навіть не приховує, звівши нарешті нанівець відоме на весь світ «іхтамнєт».

У ситуації, коли тисячі військових з різних куточків України відстоюють наше право на мирне життя, чи можна казати, що війна лише на сході? Вона по всій державі, але багато з нас про це забули. І це чи не єдина зрада, про яку варто кричати. Зрада самим собі.

Серед тих, кому не відбило пам’ять, хто в мирному Енергодарі ні на мить не забуває про війну – волонтери. Вони без втоми, без вагань і думок на кшталт «це не моя війна» продовжують своє діло. Сьогодні наш співрозмовник – начальник відділу міжнародного співробітництва ЗАЕС, учасник ГО «Передова» Вадим Комінко.

В осередок волонтерів Вадим Стефанович влився у 2016 році. До цього – допомагав військовим, як то кажуть, в індивідуальному порядку. Своє рішення не лишатися осторонь пояснює так:
– Коли все почало відбуватися, мене це зачепило близько до серця. А тим більш коли біля Генічеська висадився москальський десант, а звідти до Енергодара по прямій 150 км. Як вони використовували ті ж гелікоптери, ми бачили в Криму. Тоді в одну мить прийшло повне розуміння, наскільки це близько, наскільки все може змінитися в одну мить, і треба щось робити. Бо коли десь щось проґавиш і даси слабину, то потім повертати назад буде дуже тяжко. Знайомий підказав мені вихід на «Передову». Познайомився з Андрієм Сергієнком, Сашком Вікторовим…

У 2014 році українці воювали чи не в домашньому одязі, один бронежилет на трьох, стара зброя. Волонтери шукали і везли захисникам глушники, каски, взуття, бронежилети, елементарну екіпіровку, воду і харчі… В архівах 4-річної давнини з легкістю знайдеш світлини бійців у кедах чи гумових капцях. Порівняти наші війська того часу й сьогодні просто неможливо. А тому нерідко можна почути думки, що сучасна Українська армія не потребує допомоги від народу. Це абсолютно не так, упевнений наш співрозмовник.

– Сьогодні бійцям важлива, може, не стільки матеріальна, як психологічна, моральна підтримка. Зустрічаючи волонтерів, вони знають – про них не забули сім’ї, друзі, мешканці мирних міст та сіл. При всій повазі до тих змін, що відбуваються в ЗСУ, ви розумієте, що таке казенне харчування, а що таке домашні смаколики. Це як частка домашнього затишку, якого там дуже чекають.

До того ж зараз, особливо під зиму, основний акцент нашої допомоги – це ті чи інші будівельні елементи. Облаштовуються позиції, утеплюються на зиму. Армія не стоїть на місці, і на нових позиціях треба облаштовуватися з нуля. Наприклад, деревиною бійці забезпечені, а ось металеві скоби, плівка, навіть банери (розтяжки чудово йдуть на перекриття – захищають від вологи) – це все дуже потрібно. Багато просять генератори, бензопили. Буржуйки знову у великому попиті. Особливо цінують на фронті вироби, які ми створюємо власноруч – ті ж буржуйки, полум’ягаси, глушники…

Домашня консервація, випічка, цукерки, кава, чай – це потреба у будь-який час. Влітку у нас овочевий сезон. А ось цигарки не возимо, принципово не возимо алкоголь.
Періодично виникають запити від бійців щодо автозапчастин. Нещодавно «Передова» виконала таке замовлення – військовим потрібна була специфічна гума та диски на автомобіль. Це все стосується тієї техніки, яка на фронт потрапила в якості волонтерської допомоги. Запчастинами до штатної техніки ЗСУ в основному забезпечені.

Волонтери «Передової», доставляючи вантажі у різні точки зони АТО, а тепер – ООС, проїхали вже не одну тисячу кілометрів. Здається, вони можуть пропустити важливу зустріч чи похід до лікаря, але не виїзд до хлопців на схід. З кожної поїздки «передовики» привозять найголовнішу нагороду для волонтера – вдячність бійців, а ще, хотілося сказати, враження, але напевно влучніше – усвідомлення того, що відбувається.
Свої перші виїзди до військових на сході пам’ятає і Вадим Комінко.

– Одразу зауважу, ми ніколи не їдемо туди, де небезпечно. Бо матимем клопіт самі, і хлопцям додамо проблем. Тому ми заздалегідь домовляємося з бійцями, які нас приймають, де зустрінемось. Якщо безпечно їхати у розташування – їдемо безпосередньо туди, якщо ні – зустрічаємось на блокпосту чи десь в населеному пункті. Звичайно ж, треба пам’ятати, що це війна, і може бути різне. Бувало, стоїш на базі, ніби тихо, аж десь поряд починає гупати.

Перший мій виїзд був досить спокійний, хоч і не запланований. Ми зібрали велику кількість овочів, треба було везти терміново. Виїхали в підрозділ, де служить наш земляк, під Маріуполем. Зустрілися на блокпості, там перевантажили гостинці, трохи поспілкувались і поїхали назад.

Нерідко поїздки в зону ООС запам’ятовуються нашим волонтерам особливими зустрічами. Не одна така була і у Вадима Стефановича. Свій другий виїзд він пам’ятає похвилинно.

Кінець зими-початок весни, екіпаж «Передової» рушає під Маріуполь, до «Янголів Тайри» (відомий підрозділ парамедиків-волонтерів у складі громадської організації ASAP Rescue). Енергодарці везуть «янголам» необхідний вантаж – здебільшого продукти. І вже в Маріуполі волонтери отримують звістку, що почався обстріл Широкино. У такому випадку парамедики одразу виїжджають безпосередньо під лінію фронту, щоб у разі необхідності евакуювати поранених та надати медичну допомогу. Під Широкино було кілька «трьохсотих», закінчувалися препарати, за якими треба було їхати. На чергування потрібен був ще один екіпаж. Є машина, медик, але нема водія. Ситуація могла йти на хвилини, тож на місці прийняли рішення, що за кермо евакуаційної автівки сяде Вадим Комінко. Так енергодарець познайомився з відомим українським блогером, політичним сатириком і «кацаповєдом» Гірким Луком (GorkyLook), який у тому чергуванні виконував роль парамедика.

– Ми чергували десь 4-5 годин, поки йшов бій. На щастя, більше ніхто з наших хлопців не постраждав. Втім увесь час була досить серйозна напруга. По-перше, на тій території наші частини пройшли вперед, таким собі клином, а на сусідніх позиціях трошки північніше лінія фронту була на нашому рівні. Коли стало темно, видно було дуги від снарядів мінометів і гранатометів. Страху, що влучить по нас чи поруч, не було. Думав лише про те, що у разі чого, від наших дій буде залежати життя людини. І треба буде спрацювати на сто відсотків.
Звичайно ж, ми весь цей час спілкувалися з Гірким Луком. Я досить уважно стежу за його творчістю. Він пише влучно, чітко. І в той день я дізнався багато чого цікавого і важливого для себе.
До речі, запам’яталося те чергування під лінією фронту і Гіркому Луку. У своєму блозі пізніше він опублікує допис «Золото нации. Энергия». Наводимо окремі витяги.

«Три «триста», – рявкнула в радейку Тайра. – Разворачивайтесь, и обратно. Быстро!» …Мы как раз ехали встречать волонтеров с грузом на первый от города блокпост. Энергетики группы «Передовая» с Запорожской АЭС везли нам ништяки, даруночки, прочие сломекудаски – а главное, полную машину овощей. Без нас их бы не пропустили в Зону, а до блокпоста оставался примерно километр.

…Мимо нас по встречке с ревом и свистом пронеслась скажена Тайра, вывозя второго из трех. На эвакопункте грузили последнего, перемотанного так, шо был виден только нос и глаз. «Водилу! – хрипло сказал Витамин. – И бегом! И препараты расходованы, надо еще подвезти». Мой водила тут же прыгнул в эвакуатор и улетел на Марик, оставив на обочине сиротливый «Тахо» без пилота. Все, водилы у нас кончились. Врачи есть, а пилотов нет.

… Через двадцать минут подъехал просевший до земли от груза «пирожок». Из него вышли двое мужчин.

…Это были Стефаныч и Вектор. И три часа мы со Стефанычем, руководителем департамента ЗАЭС стояли в броне на эвакопункте, прислушиваясь к разрывам. А Алекс Вектор дежурил на Базе, как последняя линия обороны. Заночевали все на Базе – а это многое значит. Там ночуют только свои. И так началась наша дружба с атомщиками».
Не менш знаковим знайомством відзначилась поїздка волонтерів «Передової» 14 жовтня – до Дня захисника України. Енергодарці, завантаживши автівку до країв, вирушили у першу чергу до морських піхотинців з 503 окремого батальйону.

– Заїхали на базу, привіталися. І тут йде нам назустріч Вадим Сухаревський. Відомий на всю країну тим, що навесні 14-го року – вважається так – першим відкрив вогонь на ураження на цій війні. Вони прикривали операцію СБУ, потрапили в засідку і навіть попри заборону відкриття вогню Вадим Сухаревський почав стріляти, аби врятувати товаришів, – згадує Вадим Комінко.
Тоді ж енергодарські активісти у супроводі військових відвідали передові позиції, які стоять на так званій першій лінії фронту.

Цінність та важливість роботи волонтерів у повній мірі можуть оцінити саме ті, для кого активісти постійно шукають матеріали, продукти, плетуть сітки, майструють вироби, що так необхідні на фронті. Крутість енергодарців в своїх дописах неодноразово відзначав Гіркий Лук.

«Энергетики из «Передовой» нам много чего такого привозят, шо на дороге не валяется. У них подарки (кроме помидоров) обычно угрюмые и со смыслом, из серии «в магазине не купишь». То есть, если маскировочная сеть – то на укрытие поселка городского типа целиком, если пылесос – то асфальт всасывает и из него для себя же электричество производит, если, не дай боже, кастрюля, то она ночью грабит прохожих, чтобы купить утром еды».
«Это они привезли Фокстроту крестообразную отвертку из обогащенного чугуния. Настолько чугуниевую, что ей можно было проткнуть БТР, и настолько крестообразную, что ей можно было крестить язычников.
Это они собрали буржуйку на атомном реакторе, которая при запуске чуть не снесла всю Базу и свела с ума тепловизоры в радиусе десяти километров. Инструкция к этой буржуйке занимала 14 листов.
Это они всего за один день восстановили электропроводку в прифронтовом поселке, заменив искрящиеся «сопли» на прочные и надежные провода.
Местные выходили, и смотрели на новые провода с благоговением, как цезарь Константин на крест в небе.

Где они появлялись – окружающая среда начинала приводить себя в порядок, а в джунгли проникала цивилизация. Появлялись свет, вода, тепло, а за войной шел мир. Мы воевали с врагом – а они, составляя отдельную бригаду, воевали с хаосом и разрушением, приводя Вселенную в порядок и гармонию. В которой она и должна пребывать.
И я не скажу – чей бой тяжелее».

Звичайно ж, волонтери, напевно, як ніхто, бачать і відчувають настрої військових. За чотири роки в них відбулися неабиякі зміни.

– На сході в військах – у всякому випадку, якщо порівнювати те, що я бачив два роки тому, і зараз – як мінімум хлопці стали більш спокійними, нема того надриву, можливо, який був раніше. Пройшла давно мобілізація, тобто з армії пішли ті, хто був там по примусу. Зараз там ті люди, які розуміють, що вони роблять і для чого. До того ж у порядку рівень забезпечення, те, що стосується екіпіровки, взуття, одягу – просто немає слів у порівнянні з тим, що було.
І наприкінці нашої бесіди піднімаю тему, з якої почала матеріал. Про коротку пам’ять людей у мирних містах і селах, які забули, що в України йде війна

– Я вважаю це результатом свідомих дій, це не випадково. Абсолютно переконаний у тому, що ЗМІ, які, на жаль, знаходяться під контролем непатріотичних сил, всі спрямовані на те, щоб показати, що ворог не в Кремлі, а в Києві. І тому акцент, який робиться у тому числі по стану на сході, він все-таки направлений на те, що ніби Україна чогось недороблює.
Патріоти, які були, вони патріотами і лишилися. І тільки більше пересвідчилися у правильності і обгрунтованості своєї позиції. Ви ж розумієте, 10% за Україну, 10 – проти, а решта… Що їм у вуха вкладуть, туди вони й повертають.

На Донбасі ж все вирівняється лише тоді, коли перестане існувати Росія в тому вигляді, в якому вона є. Ворог не в Києві, і не в Донецьку, він в Москві. Поки Росія має можливості і бажання підтримувати ці режими – вони існуватимуть. Як тільки Росії буде не до того, це все розсиплеться дуже швидко.

Тетяна ЯРОШУК