джерело зображення: телеграм-канал Маріупольської міської ради

9 березня 2022 року. Місто N. 11-й день окупації.

В цей день я вперше з 27 лютого вийшла на вулицю за межі свого двору. Третій день як у місті нема газу. На вулиці мороз, але, за відчуттям, здається, що на вулиці навіть тепліше ніж у хаті. Середня температура повітря в домівках людей була 7-15 градусів. 15 вже вважалося «спекою».

Причиною виходу на вулицю був хліб. Його розвозили лише один раз на день, продавали одну буханку в руки, а розмітали його зі швидкістю світла (не інакше). В той час, як тато та брат рубали дрова для того, щоб хоча б приготувати їсти, я відправилась у свою невеличку подорож.

Перше, що я побачила – велику кількість автівок у дворах багатоповерхівок. Чим ближче я підходила до них, тим більше в мене завмирало серце. Машини стояли усюди: на місцях для паркування, на тротуарах, на дитячому майданчику. І всіх їх об’єднувало одне: Маріуполь. На власні очі я побачила те, що до цього бачила лише в новинах. Автомобілі були посічені уламками, в деяких вибито скло та навіть двері. Дірки люди латали підручними засобами: одяг, пакети, скоч та інше. Можна було чітко розгледіти дірки від куль. На бокових дзеркалах можна було побачити білі смужки тканини, які мали б попереджати про те, що в транспорті цивільні громадяни. Але найбільше «торкнуло», коли побачила авто з величезним написом «ДЕТИ». І воно було пошкоджене найбільше…

Підійшовши до магазину з хлібом побачила величезну чергу (довжиною метрів 20). Але вона мене не здивувала. Зайнявши свою чергу почала чекати. Поруч зі мною стояли мешканці однієї з багатоповерхівок, яких я знаю, а також незнайомий чоловік. Від нього пролунала фраза: «Мы из Мариуполя». У цей момент усі, хто стояв поруч і чув це, промовили: «о, Боже…».

Чоловік, на ім’я Олексій, на вигляд йому років 35-40, розповів нам свою історію. «Ми виїхали звідти 2 дні тому. І то, абияк. Їхали гуртом, нас у машині було 7 осіб, за умови розрахунку на 4 місця. Пов’язали білі ганчірки, написали на папері «діти», але нас це не врятувало. Як і інших, які намагалися так само виїхати. У мене дружина спереду їхала, так їй у ногу прилетів осколок. Дітей пронесло, осколки пролітали вище їхніх голів, залишилися тільки подряпини від скла. Коли виїхали вже в більш-менш безпечну зону – зловили зв’язок і спробували додзвонитися до сусідів. На диво вийшло, але їхні слова нас шокували. «Через 3 години після вашого виїзду прилетіло поверхом вище вашої квартири». І в той момент ми зрозуміли, що дому в нас більше немає. Маріуполя немає. Усе, що показують у новинах – це лише мала частина. Місто зруйноване. Його вже й містом не назвеш, руїни. У вас тут ще тиша та спокій».

Слухаючи цю розповідь, я намагалася непомітно витерти сльози, які скочувались по щоках. Люди, які стояли поруч, одразу почали пропонувати допомогу: «може вам треба їжі з собою?», «якщо необхідно, можете переночувати у нас, нас усе одно двоє», «а що з дружиною? може, ліки якісь потрібні?”, “у мене є знайомий, який займається гуманітарною та благодійною допомогою, я можу вам дати контакт і ви зверніться, він вам допоможе”. На що Олексій дякував та відмовляв, кажучи, що у них все є.

У той день я більше не могла думати ні про що, окрім цього. Прекрасно розуміла, що ця історія – це одна з тисячі. І від цього боліло ще більше. Я вкотре усвідомила наскільки коротке і дороге наше життя, вкотре усвідомила наскільки мені пощастило, що моя родина тут, зі мною.

Авторство не вказано з міркувань безпеки