Там інший світ – світ неоголошеної війни

Ранок після поїздки. Вийшла з будинку, дивлюся на людей, вдягнених по моді, бачу автівки, автобуси… А там, на сході – люди у військовій формі несуть службу у польових умовах. Їхні родини чекають на них, діти не бачать батьків, а матері – синів. Там інший світ – світ неоголошеної війни.

Щоб привітати наших бійців з Днем захисника України, волонтерська група «Передової» на чотирьох автівках виїхала до зони АТО. За дві доби ми побували в чотирьох пунктах Донеччини та Луганщини, де зустрілися з нашими земляками, що несуть службу, надали їм волонтерську допомогу по їх потребах.

Ця поїздка була не звичайною, а святковою. Тому з нами їхали з музичною програмою фольклорний колектив «Надвечір’я», студент Запорізького військового ліцею «Захисник» Савелій Федан, учасник шоу «Україна має талант» Віталій Троян і відомий в Україні музикант Богдан, піаніст Майдану.
У пунктах А та Б для наших захисників пройшов невеличкий концерт, а у пунктах В та Г, у світлиці одного зі штабів бригади Х та у Будинку культури організовано повноцінне свято для великої кількості воїнів АТО.

Подорож у війну

Волонтерський екіпаж мчав на схід. Яскраве сонце зустрічало нас, дерева край дороги сяяли у золоті осені, і не вірилось, що десь недалеко – війна… Блок-пости з синьо-жовтим прапорами зустрічали привітно, ми швидко проїжджали повз них. По обидва боки – посадки з буєраками та ярами. І серед цієї осінньої краси зовсім невидимі – позиції військових.
А ось і велика автівка, яка виїхала з золотавого обрію. Перекладання пакунків – і концерт. Військові зі скепсисом дивляться на артистів «Надвечір’я», але після першої пісні обличчя світлішають, на очах – сльози. А голоси линуть над обрієм: «Не блукай, дитино, бо над Україной через нашу хату вже качки летять…»

І далі – веселі пісні з пританцьовуванням та оплесками. Обличчя військових світліють посмішками, лунає радісний сміх. Ці хвилини варті будь-яких зусиль!
Наприкінці – обійми і слова прощання: «Бережіть себе і Україну, наші дорогі захисники!» Люди добрі! Не соромтеся обіймати бійців! Вони далеко від родин! Хай їхні серця розтануть від нашої чутливості! Вони заслуговують на нашу увагу!

Жахіття війни

Луганське. Навколо нього поля вражають вирвами від бомбування. Вони розриті бліндажами та окопами. І коли дивишся на все це, хочеться призвати сили небесні і природні, щоб вони залікували ці рани української землі!
Вражають напівпорожні вулиці і будинки з вибитим склом, забитими дошками, з дірками на дахах… Розумієш, що люди, можливо, все життя будували житло, але в якусь мить все було зруйновано, мешканці покинули рідні домівки і туляться зараз десь у чужому кутку!
Великий концерт у БК. Повний зал людей у військовій формі – молоді, усміхнені, серед них багато дівчат. Як же хотілося обійняти все це товариство!

– Хлопці! Які ви молоді та гарні! Бережіть себе!
– Та ні, ми не молоді, нам 30 років.
Артистам аплодували з усіх сил! Командир бригади вручав нам грамоти.
Серед глядачів – місцеві. Не втерпіла, тихенько питаю у молоденької матусі:
– А правда, що тут, на Донбасі, не всі хочуть жити в Україні?
– Та ви шо! Ми тут всі бандерівці!

Після виступів майже у сутінках під дощовою мрякою ми прибули у розташування батареї Х. Знову охайні, вдягнені у новеньку форму хлопці показують своє житло у напіврозваленій залізничній будочці. Говорять, що це – дуже гарні умови. Запрошують на вечерю: смачнющий борщ із м’ясом і навіть олів’є. Нам незручно, що надали клопоту, питаємо:
– Хто ж такий смачний борщ зварив?
– Ось він, наш кухар! – підводять невеличкого хлопчину, він з Волині.

Тут же знайомлять з єдиною дівчиною. Вона радистка. Гарненьке круглолице дівча усміхається. Розповідають, що тримають кабанчика на Різдво.
Ми вечеряли, потім довго співали для наших захисників. А одну пісню – про кущ калини – вони заспівали нам!
Розійшлися по кімнатах, довго не могли заснути… Хотілося плакати, бо замість того, щоб жити у мирній країні, ця вмотивована молодь проводить свої дні – вже четвертий рік! – у окопах, бліндажах, напіврозвалених будках, щоб охороняти наше життя на мирній території. А дехто з нашого населення передає нову байку від раша-ТБ: «Вони заробляють гроші!»

У той ранок на лежанці з дощок я склала план життя: хоча би одну годину в день – сітки, дві години у неділю – на смаколики для бійців, одну (10, 100) гривню – на волонтерство, для поїздок до бійців. І так – до ПЕРЕМОГИ!

Я знаю – перемога вже скоро! А як ти, мешканець України, який не бачить війни, не чує плачу матерів близько десяти тисяч загиблих, як ти будеш жити далі? І як ти живеш зараз? Чому не болить тобі ця війна? А майже два мільйони переселених осіб тобі теж не жаль? І ті, кого закопують у землю без пізнавальних знаків на тій стороні – це тебе теж не хвилює?

Розкіш спілкування

По дорозі до пункта Б ми підвозили офіцера на ім’я Олександр. Вчитель фізики, далі підприємець, він пішов добровольцем у АТО, а потім залишився там за контрактом. Віз побратимам декілька коробок солодощів. За ці 40 хвилин чого тільки не розповідав: про місцеве населення, про нову професію, про бійців, про те, як у якомусь підрозділі біля озерця бійці розвели качок, як хтось опікується котом, а комусь до вподоби собака. І така людяність і доброта чулася з його розповідей, що знову хотілося плакати – ми такі мирні люди, але нас вимушують воювати!
Я вдячна долі, яка звела мене з людьми, для яких життя – це активна громадська позиція. Які хочуть будь-що робити – і роблять для Перемоги.
Друзі! Перемога скоро! Дякую, що ми разом! Я вас всіх люблю!

Валентина Деркач, методист ЕБГ «Гармонія», член «Передової»