Спокута… безсмертям

Ворог №1

Подібні припущення можна почути не лише від віруючих, а й від світських діячів, спантеличених тривожною схожістю COVID-19 з вікової давності наймасовішою та найзгубнішою за всю історію людства пандемією грипу – «іспанкою». На 550 млн заражених (третина тодішнього населення планети) загинуло до 100 млн чоловік! Пошесть виникла в останні місяці Першої світової війни, стрімко обійшовши ту за масштабами жертв, що навіть байдужими до церковності сучасниками було сприйнято як розплата за колективне безумство.

А хіба нині цивілізація не опинилася на порозі незрівнянно страхітливішого падіння, яке загрожує самому існуванню життя на планеті, – Третьої світової? Недарма Всесвітня організація охорони здоров’я назвала новітню «іспанку», чи то пак – «китаянку», ворогом № 1, припустивши, що вірус може вразити вже до двох третин землян. Адже навіть за оптимістичними прогнозами ефективні ліки з’являться лише через півтора року. Важко навіть уявити, яку жахливу данину збере за цей час лиховісна приблуда! То, може, грізне «попередження небес» нарешті підштовхне схаменутися розколотий нетерпимістю, агресією світовий загал й об’єднає його в подоланні спільної небезпеки…

Чи ж не тому останнім часом помітно зросла відвідуваність церковних служб? Адже саме в храмах і молитовних домах плекаємо надію отримати захист від різних напастей, важких хвороб, передчасної втрати життя, переймаючись найзаповітнішою мрією кожного – прилученням до божественного полиску Безсмертя. Мимоволі згадується давня непоказна мудрість відповіді на свою наївну дитячу цікавість: «Дідусю, а ти помреш?» – «Так, але… не зовсім». – «Як це?» – «Ну, ось ти, внучку, будеш жити. Тож і часточка мене в тобі зостанеться…» А через добрих пів віку, набувши старечих сивин, і сам почав замислюватися над можливістю продовження особистого існування після невідворотного злету у Вирій. Звісно, хочеться вірити в істинність запевнення святого апостола Павла: «Як у Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть». Водночас переймаєшся пекучою гризотою щодо плати за таке чудо: перший же «вічно сущий» виявився й чи не найнещаснішим з усього роду людського. Про це написано безліч історико-філософських розвідок. Їхнє осмислення, сподіваюсь, зацікавить читачів.

В’язень часу

За християнськими переказами, знесилений від наджорстоких фізичних і духовних тортур Ісус, якого вели на страту, знеможено обперся на стіну придорожньої оселі. А її господар Агасфер брутально вигукнув під схвальні глузування фанатичної юрби: «Йди, йди! Нічого відпочивати!» «Гаразд, – відповів Спаситель. – Але й ти теж усе життя йтимеш. Ти блукатимеш по світу вічно і ніколи не матимеш ані спокою, ані смерті».

Легенда? Хтозна… Протягом багатьох століть потому неодноразово «засвітилася» особа, навдивовижу асоційована саме з «вічним блукальцем». Зокрема, про нього у 1223 році писав італійський астролог Гвідо Бонатті: він нібито зустрів Агасфера при іспанському королівському дворі. Через п’ять літ «безсмертного» згадує хроніка абатства святого Альбана (Англія), де йдеться про відвідання обителі архієпископом Вірменії. Той розповідав, що особисто мав бесіду з мандрівником, котрий добре пам’ятав події більш ніж тисячолітньої давності, зовнішність апостолів і подробиці з життя тих часів, не знаних сучасниками.

Пізніше таємничий пілігрим був помічений у різних куточках Європи. Причому у всіх випадках відзначалися одні й ті ж риси: аскетизм, замкнутість, проповідування чеснот первинного християнства, дивовижне знання древньої історії та словесності. У тому числі й тієї, що вийшла з ужитку ще на початку нашої ери.

Коли в кінці XVII століття унікальний персонаж з’явився на Британських островах, скептики вирішили перевірити, чи справді він той, за кого себе видає. Оксфорд і Кембридж відрядили кращих професорів-гуманітаріїв, які влаштували йому найсуворіший іспит. Проте знання «піддослідного» з історії, релігії, географії нібито безлічі відвіданих ним країв виявилися просто незбагненними. Так, коли екзаменованому несподівано ставили запитання по-німецьки, по-французьки, по-іспанськи, а також латиною, грецькою, арабською, той без зволікань та акценту на них відповідав. З’ясувалося, що неприкаяний бурлака вільно володіє ледь не всіма європейськими й східними мовами!

Мистецтво співжиття

Ближче до наших днів ходили чутки, буцімто таємничий мандрівник, зневірившись у спробах знайти справжню богонаснаженість з-поміж цивілізованих народів, подався до аборигенів Південно-Східної Азії та Океанії. Мабуть, недарма: за спостереженнями автора цих рядків під час участі в морській експедиції на дослідному судні «Каллісто» Далекосхідного наукового центру, діти моря – папуаси, мела-, мікро- та полінезійці – відзначаються щирою доброзичливістю, співчутливістю, віротерпимістю. Що, звісно ж, імпонує покараному за душевну черствість єрусалимському бідоласі. Згадується далекоглядність підходу до подолання міжрелігійних та расових протиріч у Сінгапурі. Розділене на кілька секторів за етнічним складом населення – Чайна-таун (китайське місто), індійський, малайський, тамільський, європейський квартали – острівне місто-держава, за спільної згоди його різноколірних та багатовірувальних співгромадян, сконцентрувало більшість своїх храмів на порубіжно «нічийній» території. Тож, як у музеї світової теології, поряд розташувалися християнські церкви різних спрямувань, ісламські мечеті, буддійські пагоди, індуїстські храми, безліч регіональних молитовень. Мотивація такого, на перший погляд, дивного духовного вінегрету геніально проста: спробуй-но влаштувати «хрестовий похід» або «джихад» супроти сусіда, відокремленого лише символічною огорожею, а то й взагалі без неї! До того ж священнослужителі поспіль мешкають у прилеглих світських багатоповерхівках. Відтак у одному під’їзді можна зустріти розмаїття, здавалося б, несумісних есхатологічних символів та облаштунків – саме життя навчило тамтешню громаду мистецтву єднання довкола загальних інтересів. Ось і мають один з найвищих у світі рівнів життя в колишній захланній англійській колонії…

«Віра без справ мертва»

Нам би щось подібне! Якби ж то православні, греко-католики, католики та протестанти навпроти власних святинь мали аналоги колег з «опонуючих» конфесій, з котрими змушені були б ладнати, зустрічаючись щодня до та після служби Божої, вочевидь, і в розбурханих кризами душах додалося б Господнього смирення, любові до ближнього. Незалежно від його свідомісної орієнтації та мирських уподобань. Може й стали б тоді ближче до омріяного «європейського дому»…

На жаль, ми звично «пішли своїм шляхом» – у безкомпромісно релігійному запалі ударно зводимо кожен собі величні храми, забуваючи, що справжній осередок Всевишнього – не в наших спорудах, а в наших душах. І відсутність святості в останніх не компенсувати жодними матеріальними та літургійними пишнотами. Пошануймо краще вінець Божого творіння – людину: свого менш успішного сусіда, врятуймо від передчасного небуття й страждань хоча б одного заблудлого, немічного, – і нам воздасться! Сказано ж у Писанні: «Віра без справ мертва».

Інакше не уникнути другого розпинання Ісуса Христа. З уславленням Його пам’яті церковними дзвонами й дискредитацією Його ідеалів негідними діями. Та чи завітає колись до таких парафіян шукач добра й милосердя Агасфер? Навіть якщо він – лише плід фантазії, але, погодьтеся, вельми повчальний…

Юрій СКИБА