Микола Білокопитов, м. Запоріжжя.
У своїх творах автор описує події, свідком яких він був сам, або про які йому розповіли друзі, знайомі, а той випадкові люди. З етичних міркувань в окремих цілком документальних історіях імена героїв змінено.
Підступні буквочки
Сюжет розповів журналіст Микола Дмитрович Шумилов, який заприсягався, що все нижчеописане дійсно було в одному з районів Одеської області.
Оскільки те, що я вам розповім, було насправді, то ні прізвищ, ні імен, ні місця події не називатиму й не вигадуватиму. А почну так. В одному райцентрі місцева газета прямо на першій полосі (або ж сторінці) видрукувала невеличку заміточку. Про що, не знаю, та й не в тому справа. А в тому, що написав її сам тамтешній начальник райвідділу внутрішніх справ. Ну, написав, то й написав – що тут такого? Та воно б і нічого, якби не одна прикра деталька.
Коротше кажучи, під тією заміткою, як і годиться, було вказане прізвище автора, а під ним, само собою – посаду. Так от, у назві посади дечого не вистачало. Усього однієї літери. І була то літера «р». Ну, тобто, якщо уважно читати, то виходило буквально таке: начальник райвідділу внутрішніх спав.
Юринда, скажете? Можливо. Для столиці чи якогось великого міста. Але не для райцентру, де всі усіх знають і де подібні «ляпи», як правило, непоміченими не залишаються. Тим більше про таких чинів, як у нашому випадку. Бо на районного міліцейського начальника в багатьох мався зуб, а то й кілька.
Друкарську помилку відразу ж помітили. Майже всі. Хто не додивився сам, того тицьнули в неї носом. Хто не зрозумів, тому популярно розтовкмачили. Отже, із самого ранку найцікавіше місце у свіжій районці було всіма прочитане й місцеві дотепники почали робити із нічого – щось!
У назві посади ніхто не читав другого і третього слова – «райвідділу внутрішніх». Вся увага була зосереджена на крайніх словах: «начальник … спав». Навколо цього все й закручувалося.
І, як на те, сам начальник райвідділу до помилки не докопався. Ну, не звернув уваги, не помітив. Буває ж таке. Як у тій ситуації з розстебнутим ґудзиком у цікавому місті. Усі бачать, сміються й мовчать.. А ти, задерши голову, тим пікантним неподобством висвічуєш, чим ставиш себе у ще більше ідіотське становище. Так і тут.
Потіха почалась зрання. По дорозі на службу начальник відчув на собі якусь нездорову увагу. Надто ж від знайомих, які мали кримінальне минуле. Усі вони підкреслено чемно вітались і неодмінно цікавились, як йому спалося?
- Дякую, нічогенько! – здивовано відповідав він. – А чому це вас цікавить?
- Та нічого! – відповідали підступні знайомі. – Просто так.
Не встиг увійти до кабінету, як задзвенів телефон. Якийсь його родич, кілька хвилин поговоривши ні про що, наче між іншим зауважив, що гарний сон зміцнює здоров`я людини. Це йому, як лікарю, достеменно відомо.
Цей дзвінок викликав уже роздратування. Але все обдумати й зважити йому не дали. Дзвінки пішли, що називається, обвально. Здавалося, телефонували всі, кому не лінь. І кожен, вважаючи, що це дуже дотепно, з більш чи менш прихованою іронією, а то й сарказмом єхидненько цікавився: де сьогодні начальник спав, а також – як він спав, скільки, на чому і, бавить, з ким?.. А один, з числа анонімних доброзичливців, без особливих передмов порадив йому терміново поміняти роботу – перейти в пожежники. Там, мовляв, спати можна досхочу.
Усі ці підковирки, що зненацька посипалися на голову безневинного чоловіка, довели його до межі, за якою міг трапитися нервовий зрив. Нічого не розуміючи, начальник райвідділу більше години сидів у своєму кабінеті та тільки те й робив, що вислуховував по телефону якусь бридню на сонну тему. А тут ще й міжміський підключився. Телефонували з обласного управління. Суворо поцікавилися: чи правда, що в місцевій пресі було опубліковано компрометуючий матеріал про те, що він, буцімто, спав зі своєю малолітньою секретаркою та був застуканий на місці розпусти розлюченими родичами потерпілої?
Це вже було занадто. У начальника здали нерви. Він зібрав підлеглих і грюкнув кулаком по столу. Ті, опустивши очі, пояснили йому: звідки, що й до чого.
Знайти редактора районної газети для начальника райвідділу внутрішніх справ було неважко. Він його розшукав і, дивлячись в очі, сказав усе, що він думає про нього самого, їхню газету, друкарню, а також про увесь алфавіт у цілому й злощасну літеру «р» зокрема. Відвівши душу, начальник поставив категоричну вимогу про те, щоб газета негайно опублікувала поправку і вибачилася перед ним і читачами за допущену помилку.
Зауважу, що все це відбувалося ще в ті часи, коли друкувати спростування, поправки й таке інше було, м`яко кажучи, не прийнято. Але враховуючи небажано широкий розголос, зробили виняток.
Назавтра вийшов черговий номер газети. Ні чільному місці було вміщено вибачення перед безневинно потерпілим. Далі публікувалася поправка. Мовляв, у попередньому номері газети під таким-то матеріалом замість «начальник райвідділу внутрішніх спав» слід читати «начальник райвідділу внутрішніх…» і далі йшло слово «справ». Але знову з помилкою. Тепер у ньому не вистачало літери «п».
Як запевняє мій знайомий колега-журналіст, свідок тих подій, тамтешній начальник райвідділу внутрішніх справ повторної поправки вже не вимагав. Але з того часу жодного матеріалу за своїм підписом у газету не дає. Із цілком зрозумілих причин…
Комментарии:
нет комментариев