(1980 р., місто Олбані, штат Нью-Йорк, США) – документальний фотограф, який проживає у Києві та працює з темами націоналізму, ідентичності, історії, політики та довкілля. Останнім часом його увага була зосереджена на Україні, починаючи з протестів у Києві на Майдані в 2013-14 рр., фотографії яких були опубліковані та показані на багатьох виставках, і продовжуючи довготривалим висвітленням війни на сході України. У 2018-2019 роках, він розроблятиме новий розділ проекту про Україну як стипендіат Програми імені Фулбрайта в Україні.

 

---

– Вітаю, Брендон. Почнемо з передісторії. Коли і головне чому Ви віршили розповідати історії саме через фотографії?

–  Я фотографую вже 12, майже 13 років. Тож, пройшло багато часу поки я став фотографом. Я завжди мав інтерес до мистецтва. Я співпрацював декілька років з университетом, виконуючи абсолютно не пов’язану з навчанням роботу, і вирішив, що дійсно не насолоджуюсь цим заняттям. Мені справді не подобалось багато речей у професії. Журналістика і фотографія, а особливо фотожурналістика, були чудовим способом вирішення проблем, а також дозволяли мені робити те, що я люблю, бути творчим і мистецьким, подорожувати, бачити важливі та цікаві речі своїми очима. Саме це я люблю фотографії.

– В одному з інтерв’ю, на питання: «Чому Ви переїхали зі США?», відповіли: «Провівши всю свою кар’єру в Вашингтоні, я хотів сфотографувати реальний світ – справжніх людей». Невже там не вистачає конфліктів, зіткнень які важливо висвітлювати?

– Можливо, це стосувалося роботи, яку я робив у Вашингтоні, фотографуючи Капітолійський пагорб і Білий дім, політиків, чоловіків у костюмах, які розповідають про події, що відбувалися в інших місцях світу. Я б мав набагато більше, якби був свідком цих речей сам, якби говорив з людьми і розумів їх сам. А чому я переїхав до Москви, а потім до України? Я двічі їздив до Росії. Вважав, що Москва – це місто, яке, напевно, якимось чином має сенс для мене. Я міг уявити собі життя там. Я думав, що це цікава країна. У той час, коли я врешті-решт переїхав, був 2013 рік,  головною ідею, що спонукала мене було те, що Сполучені Штати цікавились подіями в  там. Росія була посміховиськом і люди були там, можливо, спрощеними. Я дійсно думав, що це місце, яке розповість більш детальну історію. Потім було лише кілька місяців після того, як я переїхала до Москви, коли почався Майдан.

– Який день Ви запам’ятали по особливому за весь період перебування в Україні?

– Один момент, який завжди буде зі мною – це крах MH17. У той день, коли це сталося, я фактично їхав з Москви до Києва. Я рухався з усіма моїми речами з Росії в Україну, з думками, які я залишив позаду. І тільки після того, як я перетнув кордон України, зрештою, я міг знову увімкнути свій телефон. Тоді я побачив всі новини, повідомлення від редакторів… Я намагатися з’ясувати, що відбувається. І я просто, знаєте, в основному їхав вночі, приїхав в Грабово наступного ранку. Ви знаєте… Були люди, які були там, коли все сталося. Я був там раноком пізніше, і все було досить тихо.  Там майже нічого не було. І це була абсолютно сюрреалістична сцена. Я провів близько тижня там. Я був там… Я маю на увазі… Я ніколи не забуду той перший ранок. Я вирішив припинити роботу. Для мене не було можливості обробляти це.

– Через жертв?

– О так. Це було жахливо. Це була жахлива сцена. Просто незрозуміло. Я маю на увазі … Ви бачили пару фотографій. То були перші знімки.

– Мертві тіла …

– О так. Все було там. Ніхто нічого не перемістив.

– Що важливо пам’ятати фотографу під час роботи у гарячих точках?

– Думаю, це пристрасть. Так працює мій мозок. Я обробляю речі візуально. Отже, це природно, я б помітив це. Якщо я фотографую, я, як правило, починаю дивитися на світло. Саме там, де це буде. Це може бути сонце або тіні. Отже, як тільки ви зрозуміли світло – це щось на зразок підказок. Але це дійсно лише момент часу, чи не так? Отже, ви не бачите раніше, ви не бачите після. Це не дуже добре пояснює. Це трохи більше, ніж нічого. Я думаю, що світло є дуже потужним інструментом для цього.

– А Ви знаєте долі тих, хто на ваших фото?

– Так. Я маю на увазі… Це один з викликів моєї роботи – те, що я намагаюся бути більш активним і свідомим. Є одна фотографія на виставці, це одна з тих, що висять за спиною … Це стара жінка на сходах, що тримає квіти і яблука. Це дивовижно цікава історія. Коротко, вона жила в цій будівлі дуже близько до Донецького аеропорту, очевидно, дуже небезпечне місце, і вона жила сама, у неї не було сім’ї або когось, хто доглядав за нею. А коли ми зустрілися, це був жовтень, і нам просто здавалося, що вона не переживе зиму: бо вона або замерзне, або загине від голоду, або зістареться. Одне з цих речей. Отже, ми повернули її до Донецьку, щоб з’ясувати, як нам знайти щось краще для неї. І, зрештою, вона була пов’язана з благодійною організацією, яка перевела десь поблизу Дніпра. Газета, над якою я працювала, розповіли про неї. Вони зібрали близько десяти тисяч доларів пожертвувань, щоб допомогти їй і використали ці гроші, щоб купити їй новий будинок. Повернувшись назад, ми відвідали її близько шести місяців після того, як ми вперше зустрілися з нею і побачили її в новому будинку. Вона жила з сім’єю, тому тепер у неї були поруч люди. Дуже цікавий і щасливий кінець.

– Ви говорите нам «ми». Хто був разом з Вами?

– Я працював для USA Today – американська газета. Це був я і репортер газети.

– Ви самі зібрали ці гроші?

– Він написав цю статтю. Люди почали збирати гроші …

– Благодійність була з України?

– Благодійність, яка згодом додалась, я вважаю, польська. Після USA Today, де була опублікована стаття, люди почали запитувати «Як ми могли допомогти?». Вони змогли, начебто, підключитися до …

– Вони запитували в Інтернеті?

– Я був фрілансером, тому я не був частиною цієї розмови, але вони мали …

– Вони мали свої соціальні медіа?

– Так, так… електронні листи або телефонні дзвінки… Я не знаю точно, як вони це робили. Є і інша історія, про яку я можу розповісти. Я також був на Майдані. Я був там 20 лютого. І був у вестибюлі готелю Україна, який… Ви знаєте, багато людей, які були розстріляні, були привезені туди. Отже, я був там і спостерігав, як вони приносять цього чоловіка … Вони працювали над ним і намагалися врятувати його життя, але не вдалося. І, мені знадобилося лише кілька місяців. Можливо навіть два місяця аби з’ясувати хто він. Ми зв’язалися з адвокатом, який працює з цими сім’ями жертв Майдану. Ми пішли і розмовляли з його сім’єю і зрозуміли, що це насправді не той самий хлопець. Тепер у нас є набагато більш тверде уявлення, хто він такий. Це є у моєму списку справ – поїхати та зустріти його родину щоб знати більше про його.

– Отже, це дуже емоційно …

– Так, звісно!

– Неможливо уявити це і не думати про це …

– Я знаю. Це дійсно важко точно знати, що я хочу ділитися таким. Я маю на увазі… Мені цікаво, тому що я був там і просто дивився, як цей хлопець помирає, але я не впевнений, що це корисна річ, щоб принести до сім’ї, знаєте. Але все ж, я був там, і я хотів би мати можливість з’єднати ці частини з сім’єю. Коли цей проект буде опублікований як книга, я думаю, що це буде потужно.

– Є ідея – опублікувати її як книгу?

– Це моя надія, так.

– Як фотографувати так, щоб кадр був максимально чесним?

– Це дуже хороше питання. Це основний виклик фотожурналістики або документальної фотографії. Існує багато фотографій, які не обов’язково повинні мати прихильність до істини та факту, але це жанр, у якому я працюю. Отже, це постійна боротьба – намагатись наочно з’ясувати, як передати велику історію та всю важливу інформацію. Це складно, важко. Я вважаю, що найголовніше, що потрібно мати на увазі – почуття співчуття. Ваша робота дійсно полягає в тому, щоб поставити себе на місце людини і спробувати зрозуміти, яким є її життя, які її обставини, чому вона думає так. Не обов’язково судити про неї. Але треба зрозуміти речі, які можуть змусити її відчувати і подумати, як спробувати донести це.

 

– Ви вже 5 років розповідаєте про Україну, а тепер – новий проект за програмою Фулбрайт. Про що він, чим відрізняється від попередньої роботи?

– Мій фокус, знаєте, між Майданом і початком війни і аж до середини минулого року був насправді в основному про війну. Це була головна історія, яку я фотографував. Бо більшість завдань, які я мав в Україні, стосувалися конфлікту. Іноземна перспектива була, свого роду, найбільшою історією, що цікавила Україну. Але моя пропозиція для Фулбрайта… Я зрозуміла, що якщо Ви лише випадково слідкуєто за новинам про Україну, то знаєте, що існує війна, але ви не знаєте, хто чи де і чому. Отже, взагалі, навіть мої власні батьки не мають чіткого розуміння ситуації, і, здається, під таким враженням, що вся Україна є військовою зоною. Напевно, кожен в Україні прокидається щодня, щоб зрозуміти, як з цим справлятися постійно. Але насправді більшість людей живуть досить звичайним життям. Війна для більшості українців – це не перше, що є у їхніх думках. Якщо ви не живете прямо на лінії фронту, якщо ви не живете на окупованій території, або якщо у вас немає члена сім’ї, який служить на Сході, то, напевно, у вас зараз є більші проблеми. Отже, Фулбрайт мав намір поглянути на решту України. Що таке життя в Україні Далеко від війни? Що ще тут відбувається? Що стосується людей? Що роблять у недільний день? Треба намагатися дати людям набагато більш повну картину України, а не тільки цю єдину проблему.

– Які плани на найближче майбутнє?

– Є багато роботи ще не опубліковано. Я хотів би до певної міри закінчити проекти, що вже маю, а потім розглянути те, як вони пов’язується з попередньою роботою, яку я зробив про війну. Отже, деякі з них будуть… Ну… Я скажу, що зробив великий фотографічний проект для The New York Times, який дивився на багато тем … які питання на виборах , який настрій в Україні. Це дозволило мені зробити деякі речі, які є вже зацікавими для програми Фулбрайта. Отже, це буде опубліковано в найближчі десять днів до виборів. У травні цього року в офісі «Фулбрайта» у Києві. Це буде свого роду першою спробою почати витягувати фотографією все, що має сенс. Також, виставка, що зараз У Запоріжжі, в планах, буде і в Черкасах. В мене є перемови щодо Ужгороду, і, сподіваюся, я зможу показати свої роботи зробити в Одесі. Десь ще в Києві знову було б добре. Фактично на наступному тижні, 5 квітня, відкриття в Чикаго в Українському Інституті Сучасного Мистецтва, так що ці фотографії будуть мати своє перше американське шоу. Цим буде цікаво обмінюватися з американською аудиторією.

– Ваша подорож по Україні проходить так, як ви б хотіли?

– Так. Є ще місця, де я хочу побувати, але й так вже бачив багато чого. Як я вже сказав, Запоріжжя було одним з останніх місць, де я ніколи не був. Центральна Україна завжди залишається поза розмовою. Чи не так? Є Схід, і Захід, але Центр ігнорується. Отже, я б хотіла більше працювати там.

– Отже, чи можете ви сказати, що зараз знаєте українців?

– Ні. Не, тому що я не розмовляю українською.

– Чи дуже відрізняється ця культура від того, що ви очікували побачити тут?

– Ну, звичайно. Але це завжди дуже неоднозначно, постійно намагаюсь як-небудь прикласти мій американський мозок до України і розумію, що це не завжди працює. Але в той же час, мені подобалося жити в Україні.

– Це була перша війна, на якій ви працювали?

– Так. Я колись, у 2010 році, поїхав до Іраку на чотири дні. Але це не була війна.  Але я не хотів бути фотографом конфлікту. Я маю на увазі, це важливо, але деякі люди дійсно захоплюються цим процесом, розуміючи насильство. Для них це подібно адреналіну, що йде разом з цим. Мене не приваблює цей крайній аспект.

Над інтерв’ю працювали:

Катерина  Сіріньок-Долгарьова

Наталія Логвиненко

Діана Токмань