Ця тужлива народна пісня в нинішньому ринковому колобродді несподівано набула символічно-трагічного звучання. Як і знаменитий вислів Редьярда Кіплінга: «Схід є Схід, а Захід є Захід, і вони ніколи не зійдуться». Та швидкоплинна дійсність вносить суттєві корективи: ще й як зійдуться, коли перший стає… служкою другого!
Дерево життя
До таких невеселих думок мимоволі наштовхують численні пропозиції закордонного заробітчанства, що заполонили дошки оголошень дніпрорудненських багатоповерхівок. Та ще й у вигляді барвисто-яскравих буклетів, де «гарантується» можливість успішного працевлаштування на грошовиті посади. Вочевидь, із правобережних регіонів України організатори рекрутингу вже висмоктали весь робочий потенціал, якщо дісталися східних рубежів бідолашної неньки… Це ж треба: наших прадідів-кріпаків польські пани нагайками гнали на власні «запагорбові» фільварки, а їхні нащадки саменькі туди щосили пнуться! Замість того, аби в рідній дідизні наводити лад.
Вочевидь цей «бізнес» процвітає, оскільки вітчизняну спільноту, подібно епідемії грипу, охопила виїзна лихоманка: їхати, пливти, летіти – куди завгодно! В «цивілізовану» Європу, на «недоцивілізований» Близький Схід або «просунутий» американський Захід. Аби лиш подалі від отчої геть дискредитованої «розвинутої демократії», де стає все проблематичніше чесною працею заробляти на хліб насущний.
Ось і суне (вже до 7 мільйонів – ледь не третина населення) за тридев’ять земель найбільш мисляче, енергійне, підприємливе родове сім’я – «розбудовувати» пахуче «загниваючий» іноземний капіталізм чи прислужувати тамтешнім паненятам. Хто ж подбає про непозбувну, гаряче любу до глибини гаманця (себто душі) матінку Україну?! Хто підніматиме її з колін нескінченної кризи? І чи ж замінять закордонні щедроти найменшого листочка зі скромного батьківського саду, який до останку чіпляється за гілку? Не маючи при цьому жодних шансів на виживання в зимовій колотнечі! Навіщо раціональній природі така незбагненна ірраціональність? Може тому, що все суще тримається коріння: зірвало поривом вітру з дерева життя його крихту – і згасла без сліду…
Нерозривна сув’язь
Якось відвідуючи місця своєї юності, несподівано почув привітання моїм хлопчачим прізвиськом: «Салют, Цибо!» Лисий, підтоптаний чоловік, важко хекаючи, наздоганяв, світячись радісною посмішкою. Щось дуже знайоме проглядало в рисах обличчя здорованя. Та це ж однокласник Сашко Кац! Далі були щирі обійми, приязні слова, пильне вдивляння один в одного, як у власне далеке дитинство. Парадокс: піввіку тому ми не те що не дружили, – нерідко «стукалися» з будь-якого приводу, а то й без нього. Тепер же зустрілися, мовби найкращі приятелі.
Незбагненна річ – час… Виявилося, Сашко вже давно мешкає в Німеччині. Має там родину, прибутковий бізнес – перукарський салон. А тут уже нікого не лишилося з близьких. І все ж, попри те, він щороку приїздить на батьківські терени – просто поблукати рідними вуличками, вдихнути ні з чим не зрівнянний запах першооснови, за його висловом, «підживитися» та й знову податися до, вочевидь, не вельми любої, але комфортної, забезпеченої Баварії.
У пам’яті спливають постаті двох старих емігрантів, зустрінутих у Сінгапурі під час участі ще за Союзу в морській експедиції Далекосхідного наукового центру. В минулому вони – громадяни Російської імперії: нащадок багатого іркутського торговельного дому Ломових та його слуга, а через шість десятиліть – дрібні комерсанти, які узвичаєно спілкувалися між собою «за рангом» – Володимир Олександрович та Вася. Крім нашого судна «Каллисто», дивні гості побували ще на двох «сов’єт шіп» – траулері та суховантажнику, всюди висловлюючи одне-єдине прохання – хоча б трішки постояти на палубі, на часточці втраченого отчого «суходолу», погомоніти з командою рідною мовою. Гіркий спазм стискає горло: дві зігнуті часом старечі фігури, підтримуючи одна одну, непевними кроками простують по трапу в обійми такої зовні привабливої мачухи-землі…
Як вам живеться, заокеанські українці?
А ось іще один спомин. Від натовпу портових службовців та обивателів, що зібралися на причалі провінційного порту Лае (Папуа-Нова Гвінея), заінтриговані рідкісною в тих місцях подією – швартуванням радянського судна, відокремилася молода білошкіра жінка з дитиною. Підійшовши ближче, вона звернулася до нас… чистісінькою російською мовою. Звістка про новогвінейську співкраянку миттю облетіла екіпаж. У мене тоді аж дух перехопило від блискавичного припущення: а що, коли це родичка… славнозвісного вітчизняного дослідника Міклухо-Маклая? Всі ж нащадки Миколи Миколайовича від шлюбу з австралійкою Маргаритою Робертсон мешкають поблизу – в Австралії та Новій Зеландії.
Однак подальша розмова з Джейн (вона просила називати себе Євгенією Петрівною) Сандерс, на жаль, розвіяла честолюбні надії взяти інтерв’ю у правнучки свого кумира. Наша нова знайома справді виявилася землячкою. Проте до родини Маклаїв жодного стосунку не мала. Її дід – родом зі Слобожанщини – замолоду подався за океан на заробітки. Та й зостався там назавжди – пустив коріння ще один, із безлічі подібних, пагінець української землі. І хоча той, здавалося б, вдало прижився на чужому грунті, розрісся новими відгалузками (у Джейн – шестеро рідних та двоюрідних братів і сестер), однак пам’ять про далеку Вітчизну зберіг і передав дітям та онукам, як святий оберіг. Тож стовідсоткова австралійка Джейн за сімейною традицією опанувала озвучену душу свого родоводу (дід був, як зараз кажуть, двомовним українцем). Прилучила до цього духовного джерела й чоловіка – адміністратора торговельної компанії, та головне – діточок.
Повік не забуду, як, запросивши до себе в гості, Сандерси, крім екзотичних ласощів, пригостили нас ще й багатим набором шанованих у цьому домі записів пісень далекої Батьківщини. В глибочінь тропічного надвечірнього неба, гулко відлунюючись од навколишніх пальм, млосно лились-плюскотіли якісь по-особливому дорогі саме тут, край світу, рідні мелодії. Ніби ще один листок з нашого всеродинного саду завіяло історичним вітрогоном за обрій. Без змоги вороття. А серце тьохкає-тріпоче, висотуючи з очей Джейн-Євгенії такі «нелогічні» на тлі її матеріального благополуччя сльози…
Пташина вірність
Та найбільше вразив патріотизм… звичайнісінької ластівки, що вподобала «Каллисто», звивши кубельце десь на верхній палубі. При відході судна з Владивостоку через потужний шторм пташина пропустила можливість вчасно «зійти на берег», себто відлетіти до своїх родичок. Всю ніч ревіла-біснувалася стихія, а вранці, коли негода почала стихати, позаштатний «член екіпажу» вигулькнув зі схованки і, влаштувавшись на стрілі, взявся буденно чистити пір’ячко, аніскілечки не поспішаючи повертатися додому, до вже далеченького Примор’я.
Не залишив самовільний гість корабель і наступного дня, і через тиждень. Тішка – так прозвали пернатого «зайця» моряки – протягом семимісячного рейсу разом з усіма побачив півсвіту, на стоянках зникаючи на весь день у Південно-Східній Азії, на Новій Гвінеї, архіпелазі Луїзіада, Нових Гебридах, Фіджі, островах Полінезії. Та незмінно щовечора вітав «колег» веселим щебетом зі свого спостережного пункту на верхівці щогли. Лише при заході до затоки Золотий Ріг, довкола якої розкинувся Владивосток, Тішка, здійснивши кілька прощальних облетів плавучого дому, назавжди зник у рідній небесній далині.
Чотири зустрічі – чотири потоки думок. Висновок же один: недарма до скону тримається листя на дереві – у природи й суспільства один-єдиний закон виживання. І чим раніше його усвідомимо, тим швидше позбудемося нищівного Шевченкового тавра – «грязь Москви, варшавське сміття». Що ж здатне прищепити нам «ластів’ячу» любов до родинних порогів? Поміркуймо разом.
Юрій СКИБА
Комментарии:
нет комментариев