Мене звати Максим Титаренко, народився я 17 липня 2004 року на Луганщині. З дитинства я мріяв про велику кар’єру футболіста. З першого класу почав ходити до міської дитячої футбольної школи. Згодом почав грати за луганську «Зорю», але в 2014 році все змінилося…

Для мене, як і для переважної більшості людей з того регіону країни, війна почалася ще у 2014 році. Влітку 2014 мої батьки прийняли рішення вивезти мене з міста Лутугине, де ми на той час жили, до Києва, де жила моя сестра, бо стало зрозуміло, що залишатись там стає все більш небезпечним для життя. Я виїхав за день до обстрілу мого рідного міста. Наприкінці липня мої батьки залишили все і також були вимушені виїхати в Київ. З того часу моє рідне місто знаходиться під окупацією. Я був там у віці 10 років, у далекому 2014 році, але й досі пам’ятаю його, ба більше, на екрані мого телефону зараз – фотографія рідного двору.

Пройшли роки я вже тривалий час проживав у Києві самим звичайним життям, проте вогонь до футболу в моїх очах не загаc. Я, як і раніше, займався футболом. Час минав і мені треба було обирати ВНЗ та майбутню професію. Я весь одинадцятий клас вагався між двома професіями, а саме – журналістика та фізичне виховання. З журналістикою мене, здавалось би, нічого не пов’язувало, але я бачив себе, після футбольної кар‘єри, в ролі спортивного журналіста-аналітика. Як я писав вже вище, зі спортом я пов’язав все своє життя ще з дитинства і без нього я не уявляю себе, тому було важливо обрати правильно майбутню професію, яка б була ідеальною саме для мене. Адже я не просто захоплююсь, я розуміюсь на футболі, тому вибір професії, після кар’єри футболіста, був цілком передбачуваним. Я вирішив вступити на два факультети та навчатися одночасно на журналістиці на денній формі, а на фізичному вихованні – на заочній. Абсолютно впевнений, я зробив правильний вибір.

Перші пів року студентського життя були дуже яскравими та дійсно незабутніми. Я переїхав до Запоріжжя, де встиг трохи погуляти вулицями цього дійсно блискучого міста. Але чудовий та мирний час продовжувався нетривалий час і згодом все завершилося. Ми всі знаємо цю дату – 24 лютого 2022 року, день, коли пролилося чимало сліз та крові, що проливаються й до цього моменту, поки я пишу. «Повномасштабне вторгнення», «Війна», «Збройна агресія росії проти України» – 24 лютого почалось те, про що знають у всьому світі.

Можливо, мені пощастило більше ніж багатьом українцям, бо за день до цього, я виїхав із Запоріжжя разом із футбольним клубом до Ужгорода, де 24 числа повинна була відбутися перша гра у 2022 році. Відтак, це вже в друге в житті, за день до «початку», я знаходжусь у безпеці.

В дні, поки я був в Ужгороді, я помітив, що це місто жило цілком мирним життям, лише тільки лиця приїжджих людей розкривали весь жах ситуації в інших містах нашої країни. Очі тих людей були наповненні болем, страхом та ненавистю одночасно. Моя сім‘я була в цей час у Києві та, як і всі люди тоді, вони також не розуміли, що робити та куди бігти. Вони залишались в укритті і вдень, і вночі. Довкола лунали безперервно жахливі, гучні вибухи, постійний гул гвинтокрилів та літаків, часті сигнали повітряної тривоги, над головою літали ракети… Буквально за один день, місто-мільйонник стало сірим і напівпустим. Я почав думати у цей час, що мені робити в цій ситуації? Всі мої мрії, як і мрії мільйонів українців, були розбити вщент: ніякого футболу не може бути під час війни, ніякого навчання в університеті також не може бути. В цей час до мене приїхала моя сестра з Києва, а друзі з команди почали роз’їжджатися по своїм домівкам, хто мав змогу і хотів – виїхали з країни. Ми з родиною багато розмовляли на цю тему. Спершу я був проти цього, я не знав куди я поїду, де я буду, що я буду робити в чужій для себе країні, але сестра з батьками все ж таки переконали мене. Вони запевнили, що в мене буде обов’язково можливість займатися своєю улюбленою справою закордоном. Тому ми вирішили з сестрою, двоюрідною сестрою та двома собаками поїхати до Німеччини, де живе знайомий, який погодився допомогти нам із пошуком житла. При перетині кордону, я не мав жодних документів, лише рюкзак із футбольною формою, оскільки приїхав в Ужгород напередодні на гру. Батьки залишились в Києві. А ми врешті-решт переїхали до Німеччини, де почали нову сторінку життя.

Для того, щоб мати змогу хоч якось спілкуватись з іншими людьми та для моєї футбольної реалізації, потрібна була мова. Мова, яку я, звісно, не знав. Нам сказали, що офіційних курсів найближчими місяцями не буде, тому нам запропонували займатись хоча б декілька разів на тиждень із нашими двома літніми сусідами вивченням німецької мови. Відтак, ми почали потроху вивчати мову, а з футболом, як батьки і запевняли, все почало складатись досить непогано майже з перших місяців, навіть без німецької мови. Українське футбольне агентство, з яким в мене домовленість, допомогло мені знайти футбольний клуб в Німеччині, де я граю і зараз. Було дуже важко, особливо спочатку. На інтеграційні курси я почав ходити лише у жовтні 2022. Більше, ніж півроку, я мав знаходити спільну мову з людьми у команді не знаючи мови, якою вони спілкуються.

Щодо навчання під час війни, це звісно дуже важко. Доводиться поєднувати вивчення німецької мови, футбол та навчання в університеті. Також багато проблем виникає зі зв’язком. Наші викладачі знаходяться в зовсім не зручних умовах для того, щоб навчати нас та пояснювати навчальний матеріал. Але навчальна програма повинна тривати навіть під час війни. Такі сучасні реалії.

Так, я зараз живу один у чужій країні, маю поєднувати та встигати все і, звісно, мені не просто, але я завжди пам’ятаю, що мої складнощі, на фоні інших проблем українців доволі відносні. Ця війна торкнулася кожного українця. Хтось втратив близьких та рідних, хтось домівки, авто чи роботу. Хтось вимушений чекати закордоном. Хтось вимушений жити в окупації, очікуючи, що завтра його місто звільнять ЗСУ. Війна змінила нас всіх, вона внесла корективи у десятки мільйонів людських життів. В мене, на жаль, так само є знайомі, які загинули на війні, є ті, хто зараз знаходяться в «гарячих точках». Я стараюсь не втрачати зв’язок з ними та намагаюсь підтримувати їх як морально, так і матеріально. Радує, що вони, як і я, не втрачають віру у нашу перемогу, вони захищають, боронять та звільняють наші території, за що я їм безмежно вдячний, бо я розумію, якою ціною дається нам кожен см звільненої землі.

Максим Титаренко