РОСТ (АРХИВ)

«Не можна казати, що ти потім, а не зараз щось зробиш. Жити треба тут і сьогодні, діяти треба сьогодні».

Істинний волонтерський рух в країні набув небувалого розмаху. Навіть влада не відхрещується від того факту, що саме завдяки волонтерам існує наша армія, і вона є сильною, нагодованою, оснащеною. В Енергодарі волонтерських рух по допомозі армії сформувався на початку літа минулого року. Ми всі пам’ятаємо, як біля «Сільпо» на Радянській з’явилася палатка, куди можна було принести речі і продукти. Поступово допомога армії набирала обертів. Енергодарці почали в обличчя впізнавати місцевих активістів. Серед них виділяється Тамара Бєлік, тендітна україномовна дівчина, яка, здається, живе самою ідеєю єдиної, сильної країни і допомоги навколишнім.

– Тамаро, вас, мабуть, знає в обличчя добра половина міста. Розкажіть про себе, хто ви, звідки родом, хто за освітою?

– Я народжена тут, у Запорізьких краях. З самого мого дитинства ми з родиною живемо в Енергодарі. Коріння у мене змішане – російсько-українське. Мама з Росії, а батько місцевий. Після школи я вступила до Національного інституту Шевченка на Луганщині, де вивчилась на соціального працівника. 10 років прожила там, і ось вже років із 5, як повернулась у рідне місто.

– Ви знаєте, у місті ходила мова, що ви з Західної України. Звісно, це пов’язано із тим, що ви завжди говорите гарною, невимушеною українською. Це для вас принципово?

– Зацікавленість рідною мовою у мене була завжди, тому що дідусь спілкувався українською. І завжди у мене таке хвилювання викликав цей момент – невміння повністю володіти рідним словом. Саме вступ до вищого навчального закладу, де так багато було російської мови, спонукав мене на повне вивчення української. І вже в інституті я перейшла на державну мову. Звісно, в російськомовному оточенні було спочатку досить складно, але я знайшла українські філологічні, волонтерські спілки. Я вільно володію і російською, але себе знайшла саме в українській.

– З одного боку, дивне питання, але ми живемо в російськомовному регіоні, і на українську на вулиці можуть реагувати з подивом. Чи виникають у вас із цим складнощі?

– Це дійсно дивно, коли тебе в твоїй же країні запитують: «О, ти володієш українською?» Але я вважаю, що це наш сором – не знати своєї мови. Ми можемо знати декілька мов – російську, польську, німецьку, англійську, французьку. Але українську, я вважаю, ми знати повинні. Я принципово вирішила для себе розмовляти українською. Люди й досі до цього дуже по-різному ставляться. Але я вам так скажу, це залежить від внутрішнього світу. Був невеличкий період, коли я могла задаватись питанням, чому люди так реагують, але сьогодні в моєму оточенні (я маю на увазі близьке оточення) стільки україномовних людей, що для мене ці запитання просто відпали.

Були часи, коли мені хотілось спілкуватись з людьми, задавати питання: «Чому ви не вивчаєте нашу мову?» Але на це можна витрачати безліч часу і нічого не досягти. Я пішла в іншому напрямку, дякуючи батькам, які мені сказали – не вистачить часу і сил комусь щось довести, спілкуйся з іншими людьми. Так воно й вийшло.

– Ви казали, що ваша мама родом з Росії. Вона також вивчила українську?

– Так. Вона навіть колись звернулася до нас з проханням не переходити у спілкуванні з нею на російську, бо тоді вона українську мову ніколи не вивчить. Тому й такі речі, як люди кажуть: «Я же из России», – для мене сьогодні не аргумент.

– А українські традиції, свята, обряди, пісні вам близькі?

–  Звичайно. Мені, наприклад, соромно було б знати сотні сучасних, іноземних музик і не знати українських народних мелодій. Сьогодні у мене в родині постало питання про вивчення наших пісень. Так, ми всі знаємо декілька, найбільш відомих. Але ви навіть не уявляєте, скільки насправді існує українських народних пісень, вони чудові, пронизані історією, повчанням. Я хочу, щоб мої племінники, мої майбутні діти знали нашу музику. Вивчаємо й свята. Наприклад, Івана Купала, Різдво – сьогодні ми на них дивимось інакше, ніж років 10 тому.

Ми в родині відійшли від 23 лютого і святкуємо у грудні. Крім того, я вважаю, що Україна може спокійно жити без 8 Березня. Адже у нас є чудові свята – День матері, Дні сім’ї, думаю, ми так само, якщо не краще, можемо вшанувати жінку, привітати її.

– Як і чому ви вирішили стати волонтером?

– Взагалі все почалося дуже давно. Мабуть, років з 15 тому, я тоді навчалась в школі. В Енергодарі при соціальному центрі було започатковано волонтерський рух. Звідти дізнавалась, що таке волонтерство, ще на зльоти їздили. Волонтерували тут – в місті різні заходи робили, листівки розповсюджували про шкоду паління, людські цінності. Так і  починали. Потім і на Луганщині цієї справи не покинула.

Знаєте, воно з самого початку саме по собі вийшло. Просто в моїй родині це були звичайні справи, звичайні речі – допомогти людині. Якусь роботу я взагалі не вважаю за роботу. Те саме й з волонтеруванням. Хтось вважає, що це окремий напрямок діяльності. Але це не робота, це частина мого життя. Я без цього, мабуть, і спати не ляжу.

– Вас знають в Енергодарі як координатора волонтерського руху. Ви присутні чи не на всіх заходах, приймаєте активну участь у житті міста. З чого все починалося?

– Все почалось ще, мабуть, з Помаранчевої революції. В моїй голові постали питання стосовно гідності, майбутнього України, стосовно того, чого ми варті, до чого нам треба прийти, що нам потрібно вибороти. Я все це дуже чітко пам’ятаю. Та ось вже пройшло 10 років. Постали питання більш нагальні чи конкретні – ми чогось не зробили, щось не завершили. Коли почався Євромайдан, я здебільшого спостерігала за подіями за допомогою телебачення. А потім почала більше читати воєнних психологів, політологів, тому що телебачення все ж трошки спотворює, перекручує інформацію. Можливо тому, що дає більше хвилювання, а не того, що треба винести – для чого насправді люди там збиралися. Тому що красиві картинки – це одне. А зрозуміти, що саме спонукає людину їхати на Майдан – зовсім інше. І суперечки про те, що хтось там стояв платно-безплатно... Ви можете вірити у що завгодно. Я знаю, що є мої батьки, які їздили туди за свободою і справедливістю в країні.

Я ходила на роботу, спостерігала за всім, що коїться навколо. Розуміла, що треба об’єднуватись, підтримувати. Постали питання: «Що робити?», «З чого почати?», «Чим допомогти?». На той час по Україні вже з’являлися волонтерські рухи. Я знаходила таких людей, ми спілкувалися. Хотілося знати, куди саме все відправляється, як цей механізм запускається. І я знала, що і в Енергодарі зароджувався рух. На жаль, він був поодинокий, ми були дуже розкидані інформаційно. І мабуть, почасти за підтримки керівництва на роботі, я змогла відкритися повністю, не ховаючи своїх поглядів.

– Де ви працюєте?

– Комбінат громадського харчування. Кожну вільну хвилинку я завжди шукаю прибічників. Хто б міг щось підказати. Щось зробити, допомогти. Спочатку це був збір звичайної інформації – що треба робити, як оберігатися.

А потім мій знайомий Микола Звірик запросив мене на збори Народної ради. Ще було пошиття величезного прапора, який був розміщений на ПК «Сучасник», збір номерів телефонів призовників, спілкування з підприємцями щодо можливості допомогти, листівки для громадян міста зі зверненням для збору найнеобхідніших речей. Стільки всього треба було організувати, зробити. Ми вирішили розпочати збір продуктів і речей для наших військовослужбовців. Коли нарешті вирішили безліч питань, змогли відкрити палатку біля «Сільпо». І пішло, поїхало. Звичайно, були складнощі – люди по-різному реагують на ситуацію в країні. Були питання на кшталт того, навіщо ми тут стоїмо, мовляв, якби ми тут не стояли, то все б давно скінчилося. І докори були, куди саме йдуть кошти. Але з людьми треба говорити, пояснювати. Ми завжди запрошуємо людей на наші відкриті наради, де висвітлюється інформація стосовно нашої діяльності.

Із дня в день я бачу реальні результати допомоги. Ми починали групою з 10 чоловік, сьогодні наш волонтерських рух нараховує близько 50 людей. Я можу сказати, що це зближені між собою люди, можливо, хтось навіть потоваришував. Спільна справа об’єднала нас.

А люди, що приносять продукті і речі на палатку. Ви знаєте, які вони щирі, я їх теж вважаю героями. Одного разу прийшла жінка похилого віку. Хто знає, що вона пережила за свої роки. Вона принесла особисті запаси продуктів – крупи в баночках, сірники, чай. Було зрозуміло, що це не з супермаркету, це своє, з дому. І таких прикладів – безліч.

– Як ви вважаєте, що сьогодні потрібно країні? Що ми можемо зробити?

– Не бути байдужими. Ми не можемо займатися лише хатніми справами. Бо якщо якісь проблеми не вирішили діди й батьки, це маємо вирішувати ми. Адже це торкнеться наших дітей і нових поколінь, які в нас й спитають: «А чому ви нічого не зробили?» Ми сьогодні трошки запустили ситуацію, десь закрили очі і були самі по собі. Не можна казати, що ти потім, а не зараз щось зробиш. Жити треба тут і сьогодні, діяти треба сьогодні. Зараз потрібно всі напрямки піднімати в країні. І слід вміти щось запропонувати. Адже коли ми кажемо, що нам щось не подобається, треба це змінити, то ми маємо чітко знати, на що змінити, на кого змінити. Від кожного з нас залежить, яке життя буде, які рішення будуть приймати.

– Складається враження, що у вашій добі мінімум 30 годин! Скільки справ за день встигаєте зробити?

– Знаєте, чим більше справ, тим більше встигається. Складніше, коли дві справи на день, можна не встигнути. А коли їх 15-20 – все встигається. Тому я намагаюсь завжди більше планів написати. Точно так і з бажаннями – як на Новий рік – чим більше замовляєш, тим більше збувається. Якщо одне – то може й пронести. Це таке моє повір’я (сміється).

Ми багато чого не те щоб не встигли, не хотіли зробити. Ми так часто казали і кажемо собі – я потім це вивчу, я потім кудись поїду, я потім зателефоную, я потім стану кращим. А час іде, назад не повернешся, а майбутнім ти жити також не будеш, це така абстракція. Можна жити тільки сьогодні. Тому я і намагаюся зробити якомога більше.

– Чого ви на завершення нашої розмови побажали б читачам газети РОСТ?

– Миру, спокою й гармонії в душах. Не піддавайтесь нав’язаній паніці, вмійте фільтрувати інформацію, вчіть історію – читайте наново рядки історії, якої ми дійсно не знали. Мрійте і щодня йдіть до своєї мрії, не байдикуйте.

Алиса ТИТОВА