Нещодавно пощастило побувати в Білорусі. І не смійтеся із рубрики – незважаючи на те, що ми схильні вважати Білорусь “сестрою”, та ще й у деяких аспектах “меншою” (хоча б за територією), ця країна кардинально відрізняється від нашої чи якоїсь іншої. По-перше, виявилося, білоруси за менталітетом значно ближчі до прибалтів, ніж до слов’ян... По-друге, деяка закритість країни взагалі унікальна як на пострадянському просторі, так і на континентальному взагалі.
Перше враження від братньої країни почалося ще у вагоні потягу. Замість квитка провідниця (потяг формування Білорусі) суворо питала кожного пасажира: “Громадянство?”. Потім виявилося, що до “своїх” провідники, білоруські митники та прикордонники ставляться значно... суворіше, ніж до таких “іноземців”, як навіть українці. Наприклад, паспорти земляків перевірялися значно довше.
Перше враження від країни – чистота та рівні шляхи. Друге – березки, виявляється, символ не Росії, а Білорусі. Далі – відсутність великої кількості реклами. Вона у порівнянні із кількістю наших банерів – мізерна. Хоча вже на другий день довелося побачити і випадкове сміття у житлових кварталах, і невеликі ділянки побитого тротуару, але взагалі впорядкованість суто північна (навіть не як у Польщі, а реально як у Прибалтиці, я бачила). Як нам пояснили місцеві, це й історична пам’ять про Велике князівство Литовське та Ржечь Посполиту, і побутова релігійність, загальна культура, і просто у молоді немає звички вечорами та ночами сидіти з пивом на лавах і залишати по собі обгортки, пляшки та лушпиння (для дітей до 16 років з 23.00 до 6.00 взагалі діє “комендантська година” – не можна бути на вулиці без супроводу дорослих). І справа навіть не в тому, що порушників заборони вживати алкоголь, міцніший за 7 градусів, реально штрафують (штраф $225–500) – місцеві кажуть, нема такої звички – пити пиво на вулиці. В країні реально діє невідворотність покарання за незначні (на наш погляд) правопорушення. А може, ще й клімат не заохочує?
Ціни приблизно такі самі, як і в нас, але з трьома нулями – білоруський рубль – “легка” валюта, металевих монет в обігу взагалі немає. Гарні цукерки коштують 74000 за кілограм. Як нам розповіли мешканці Брестської області, інколи вони “їдуть за картоплею до України, інколи приїздять за картоплею українські сусіди”. Продукти харчування дійсно натуральні, навіть сосиски природного сірого кольору, без рожевих барвників. Та, на диво, коли ми розповідали білорусам, що в нашій країні та місті товар з Білорусі (білизна, трикотаж) – це позитивний бренд, є навіть фірмові магазини, виставки, місцеві чомусь соромилися визнавати якість свого ж товару. Молоді люди розповідали, що їх (як і колись, за часів Союзу) вабить іноземне. Тож гасло “Купляй беларускае!” сприймається іронічно не лише в пісні “Ляпіса Трубецького”, але й чомусь власне у країні.
Одразу після перетину кордону мені дуже хотілося почути білоруську мову. З дитинства читала без проблем журнал “Работніца і сялянка” – “Часопіс для жанчын”, який виписували батьки (нагадаю, хто не пам’ятає, за радянських часів журнал для жінок виписати було проблемою, а в цьому були – о, диво! – викройки для шиття модного одягу). Їдучи до Білорусі, вивчила символіку країни, два вірша білоруською: Янки Купали та переклад Лесі Українки – а ну, як доведеться в інтелігентському колі “блиснути”.
Тож почалися пошуки, які завершилися дивним результатом. На фестивалі козацької пісні білоруською співали українці, білоруси ж співали виключно російською. На телебаченні не вдалося знайти жодного каналу білоруською мовою. Як пояснили потім місцеві мешканці, такого просто немає. Коли ж у вранішній передачі місцева поетеса прочитала власного вірша рідною мовою, ведучі слухали її мало не зі слізьми на очах. Немає в Мінську й жодної газети, яка б виходила виключно білоруською. Кілька окремих статей у двомовних газетах знайти вдалося. Загалом же в столиці лише дзвінкий акцент нагадував про білоруську мову. Як пояснив у розмові один з юнаків, з яким довелося познайомитися, вживання рідної мови зараз для молоді стає чимось на кшталт протесту, але вдома: “В родині ми розмовляємо лише білоруською, на роботі ж – російською”. Загальну оцінку ситуації надав один із співробітників посольства України в Республіці Білорусь в неофіційній бесіді: “В Білорусі дві офіційні мови – російська та білоруська. У такому випадку природно люди йдуть шляхом найменшого супротиву. І переходять на російську. У містах навіть шкіл, в яких би викладали білоруською, не залишилось”.
Довелося поспілкуватися і з білоруськими шанувальниками “важкої музики”. Вони довго не йшли на контакт, але після запевнення, що перед ними – шанувальник таких самих напрямків, музичних цитат улюблених творів, а головне – української вимови, дехто розповів про “тяжку долю білоруськомовного року – весь він поза зоною офіційних концертів”. Із гіркотою один хлопець сказав, що “носієм національної самосвідомості білорусів та мови взагалі скоро стане єдиний панк-гурт “Ляпіс”, та й то тому, що він у вигнанні”. Щоб, наприклад, у концерті прозвучала пісня, організаторам концерту в Білорусі треба надати або текст, або короткий зміст твору – із цим фактом цензури довелося зустрітися особисто.
Ще одне враження від Мінська – окрім красивої сучасної архітектури, багатьох новобудов (місто готується приймати чемпіонат світу з хокею), пласких світлофорів та новеньких трамваїв-тролейбусів-автобусів (жодної “маршрутки”!) – неймовірні масштаби. Коли бачиш, де знаходиться зупинка громадського транспорту і де – власне будинки, виникає питання – а скільки ж часу туди йти? Один із місцевих знайомих сказав: “Ці масштаби реально пригнічують. Подивіться, наприклад, на будову державної бібліотеки-архіву”.
Довелося на власні очі впевнитися, що в країні досі панує не просто шанування, а культ Великої Вітчизняної війни. Це зрозуміло – тоді нацисти винищили третину населення. Але надам слово ще одному новому знайомому: “Не забуваючи трагедії, я вважаю, ми не просто пам’ятаємо, ми живемо минулим. І, на жаль, це не дає нашому народу такого поняття, як прощення, ми втрачаємо милосердя”.
Але найбільше враження від Білорусі залишив... страх, яким переймалися геть усі, з ким довелося говорити довше за дві хвилини. Це реально жахливо, коли тебе бояться, коли в простій розмові абсолютно не на політичні теми співбесідник полотніє, його ніби перемикає, і він починає мало не благати: “Це ж ви не про опозицію?”, “Це ж не про політику?”, “Ми про це не говоримо”, “Ми “його” не згадуємо”. Немов потрапляєш одномоментно з атмосфери братства та гостинності до романів про Гаррі Поттера із ТимКогоМиНеНазиваємо... Тож усі мої співбесідники залишаться в цій статті без імен – я обіцяла, що наші, навіть безневинні, розмови не нашкодять.
Символічну крапку у враженнях про дійсно братську країну було поставлено в розмові із молодою вихователькою дитячого садка в провінційному місті Білорусі. Ми розмовляли про суто “жіноче” – вишивку, кольори, перейшли на національні кольори та символіку. Я пояснювала про наш жовто-блакитний прапор, а потім ця дитина (для мого віку) із зовнішністю янгола сказала: “Поки що на нашому прапорі надто багато крові (маючи на увазі червоно-зелено-білий прапор Республіки Білорусь, – авт.). От коли на ньому буде менше крові (це вже про національний прапор, у 1991–1995 рр. – державний, нині використовується опозицією, біле полотно із червоною стрічкою посередині, – авт.), тоді моя країна матиме майбутнє”.
Олена Піддубна, фото автора
Комментарии:
нет комментариев