ПОРОГИ

Війна змінила життя мільйонів українців, змусивши багатьох покинути рідні домівки та шукати безпеки в інших містах. Але навіть у складних обставинах є ті, хто не лише адаптується до нових реалій, а й допомагає іншим.

Наша сьогоднішня розмова – про сім’ю з Бердянська, яка після окупації рідного міста знайшла прихисток у Запоріжжі. Тут вони не лише почали нове життя, а й створили власну волонтерську організацію, щоб підтримувати переселенців, військових та тих, хто найбільше цього потребує. Як вони пережили окупацію та змогли виїхати та почати життя з чистого листа? Як вони пройшли цей непростий шлях? Що мотивує їх працювати для інших у такі важкі часи? Про це ми поговоримо в нашому інтерв’ю з Наталією Азатян.

Яким було Ваше життя до початку повномасштабного вторгнення і чи займалися Ви раніше волонтерством?

Ні, не займалися. Ми жили в Бердянську, мій чоловік Азат працював будівельником, я була домогосподаркою, у нас троє дітей і ми абсолютно звичайна сім’я.

Як Ви взагалі почали свою волонтерську діяльність?

Коли окупували Бердянськ, в банках на людину видавали по тисячі гривень готівкою. На той момент було дуже холодно, а людям доводилося займати черги ще з ночі, аби зняти ту тисячу. Ми віруючі люди й разом із нашою церквою ми почали готувати чаї з бутербродами, роздавали їх людям із черги та паралельно розповідали їм, що Бог завжди поряд.

Потім Азат почав їздити на блокпост, який з Маріуполя йшов у Бердянськ і допомагав вивозити людей із Маріуполя. Це були змучені, голодні й вбиті горем люди, у кожного була своя історія. Хтось був змушений жити у підвалах і школах. Тож коли вони почали приїжджати в Бердянськ, ми запрошували їх до себе, щоб вони могли прийняти душ, випрати речі. Потім коли Бердянськ був вже переповнений людьми з Маріуполя, Азат прийняв рішення возити їх до Запоріжжя. Після пари таких поїздок пішла слава, що Азат возить людей і почало з’являтися ще більше охочих. Плюсом було те, що це було абсолютно безкоштовно і доступно для людей. Азат працював за принципом, що він вивозить тільки жінок, дітей, вчителів і медиків. Тобто людей з професіями, за яких росіяни візьмуться в першу чергу, тому що вони їм потрібні. Його поїздки були вдалими й за той час, що він ними займався, встиг познайомитися з волонтерами із Запоріжжя, які допомагали йому влаштовувати вивезених з окупації людей. Крім того, під час своїх виїздів, він закупляв у Запоріжжі засоби особистої гігієни, продукти харчування, перевозив ліки із Запоріжжя до Бердянська. За це ми грошей теж не брали. Пізніше Азат вже набирав колони людей і в цілому у нього було приблизно 25 таких поїздок.

Чи не було в Азата проблем із виїздом на підконтрольну територію і потім із заїздом на окуповану?

Були, звичайно, але не такі значні, в порівнянні з тим, що сталося потім. Було таке, що у Василівці він провів п’ять діб, іноді не виходило виїхати з окупованої території, іноді коли він повертався із Запоріжжя додому, його не хотіли впускати назад.

Коли ваша родина виїхала з окупованої території і як це було?

Ми виїхали в кінці травня 2022 року. В Пологах мене ледь не висадили. Мій брат служить в ЗСУ і в мене в телефоні знайшли його фото з часів навчання у військовій академії. Я все видаляла, але це фото лишилося десь у хмарному сховищі. І цей чоловік, що перевіряв мій телефон каже мені: «‎Я тебе зараз висаджую і нехай твій брат їде тебе рятувати». Я розумію, що як би він мене не любив, а приїхати не зможе. Слава Богу, що в Азата знайшлися потрібні слова, він їм нарозповідав, що ми з братом ще давно посварилися і після того перестали спілкуватися. Найбільш неприємним для мене було, коли вони перевіряли мій телефон. Я розумію, що я сиджу, він перечитує всі мої повідомлення, слухає всі головосові, дивиться всі фото, а я абсолютно нічого не можу зробити.

Ми проїхали 26 блокпостів і на кожному вони перевертали той телефон догори дриґом. Потім ми доїхали до Василівки й стояли там годин шість. Коли стемніло нас вже почали пропускати, але сказали фарами не світити, а їхати на “аварійці”. Якраз коли ми їхали, почали літати шахеди та почалася стрілянина з обох сторін. Ми ще й заблукали в Кам’янському, дороги ніхто не знає, темно, зв’язку немає, всі на нервах. Ми вже доїжджаємо до Запоріжжя, десь неподалік прилетіло й доволі сильно трусонуло наш мікроавтобус. Після приїзду ми переночували в дитячому садку і почалися наші пригоди по Запоріжжю.

Яким було ваше життя після виїзду з окупації та переїзду до Запоріжжя?

Я лишилася в Запоріжжі з дітьми, а Азат поїхав у Бердянськ в останній раз. 6 липня, коли він їхав назад, мені зателефонували вночі й запитали, чи знаю я, що трапилося з Азатом. Я одразу зрозуміла, що щось не так. Його взяли в полон і пробув він там 43 дні. Потім його просто відпустили. Мій чоловік вірменин, а вони подумали, що його ім’я – це насправді позивний, що він український розвідник, їздить збирає інформацію про позиції, а потім передає українській стороні. З нього дуже знущалися в полоні, як фізично, так і психологічно. Мені було дуже важко, бо я не знала, приїде він сюди, чи ні.

Азат зателефонував і сказав, що його випустили, а я не розуміла, чи каже він правду, чи це якась провокація від росіян, не знала де він насправді знаходиться. Я була в ступорі від цієї новини й просто не розуміла як себе поводити. Він боявся повертатися в Україну, адже росіяни вбивали полоненим у голову, що те, що вони з ними роблять – це просто квіточки, а коли ті повернуться в Україну, їх візьме в полон вже українська сторона і буде поводитися з ними гірше, ніж поводилися тут. Мій чоловік їде додому і розуміє, що той жах, який він пережив у російському полоні він більше пережити не зможе. Його били струмом, били палицями, з однієї сторони вибили всі зуби, відбили м’ясо від кістки на стегні. Коли ми почали ходити по лікарях у Запоріжжі, вони не вірили в те що полоненим у полоні не надавали жодної медичної допомоги.

І коли Азат вже повернувся з полону, у нього з’явилася ідея займатися цивільними полоненими та надавати їм допомогу. Вони нікому не потрібні, держава їх не визнає, бо велика кількість цих полонених повертаються назад без обміну, просто своїм ходом, а державі потрібні свідки й докази того, що ти справді був у полоні, а не гуляв десь. Азата викликали на Гаазький суд, він давав покази щодо росіян і свого перебування в полоні, а Україна його полоненим не визнає. Хоч ми займалися збором різних заяв, подачею документів до всіх потрібних служб, але воно все в підвішеному стані.

Звичайно, був такий період, коли ми не знали що робити і як рухатися далі: Азат повертається з полону, де набуває багато проблем зі здоров’ям, грошей мало. Ми зробили Азату операцію на зубах і один наш хороший друг, який допомагав тоді, коли Азат перебував у полоні, допоміг нам влаштувати поїздку на захід, аби ми сім’єю відпочили від останніх подій. Коли ми вже їхали назад, у нас зламалася машина у Житомирі. Знайомих у нас там не було і випадково ми познайомилися з голландцем Арно. Він зацікавився нашою історією і сказав, що якщо нам знадобиться якась допомога, ми можемо звертатися до нього.

Ми повертаємося в Запоріжжя вже з думкою, що було б добре почати надавати допомогу ВПО.

Як з’явилася ГО «Гарне місце‎»?

Мені подзвонив Арно і сказав, що має ідею: ми візьмемо в оренду приміщення, а він допоможе зі стартом, ми прийняли його пропозицію і почали свою роботу. Якось до нас прийшов один режисер із Маріуполя, на ім’я Олександр. Він сказав фразу: «Гарне місце, щоб допомагати людям». Після цього ми самі почали так називати цю організацію. З самого початку у нас був ксерокс, дві пральні машини й сушильна машина, які нам прислав Арно із Голландії, до нас приходили люди й могли користуватися усім цим. Також ми знаходили продукти та потроху роздавали людям. Потім голландці побачили, що ми відповідальні, почали у своїх церквах збирати фури з допомогою і доставляти нам, щоб ми роздавали це все людям. Наприклад, в останній фурі ми отримали матраци й подушки, які плануємо відправити військовим із різних напрямків.

Які Ваші основні обов’язки в організації?

Можна сказати, я замісник директора, а директор – це мій чоловік. Я роблю все, починаючи від прибиральниці й закінчуючи веденням документації. У нашої організації є бухгалтер, тому я маю підготувати всю документацію, аби потім здати їй.

Як з’явилася ГО «Гарне місце. Діти‎» і які функції вона виконує?

Ми працювали на вулиці Леоніда Жаботинського (зараз на вул. Рекордній, 11), людей було багато, щосуботи ми почали працювати з дітьми. Спочатку робили різні безкоштовні майстер-класи, але мінус полягав у тому, що приміщення було занадто маленьким. Тоді ми вирішили орендувати окреме більше приміщення під дитячий волонтерський центр на вул. Перемоги, 59. Там ми проводили безкоштовні уроки для дітей: українська мова, англійська, математика, дошкільне навчання, ранній розвиток.

Цього року у вересні на базі нашого волонтерського центру ми відкрили державну школу. У нас там зараз працює Бердянська гімназія «‎Гармонія», для дітей з 1 по 8 клас. Діти мають змогу займатися з вчителями офлайн, бо це підвальне приміщення. У нас вони поділені на дві частини: перша – з 1 по 4 клас на вулиці Рекордній, а друга – з 5 по 8 клас на вулиці Перемоги. На той момент Бердянська школа шукала собі приміщення, ми сконтактувалися і почали працювати разом. Деякі наші вчителі з Запоріжжя, деякі з області. Наразі двоє моїх дітей вчаться в «Гармонії‎», а син у спортивному ліцеї. Найбільше дітей саме в першому класі, оскільки це зручно для батьків, а в наступних класах дітей вже трошки менше. Також для дітей 1-4 класу є група продовженого дня. 19 квітня ми святкували першу річницю існування «Гарне місце. Діти‎».

Ще ми проводимо різні ярмарки, діти щось печуть, продають це і таким чином ми спрощуємо закриття військових зборів. Зазвичай навпаки: ми влаштовуємо ярмарку під збори. Так, це невеликі гроші, але дітям цікаво і це приносить користь.

Ця організація для мене ніби моя дитина, яку я дуже люблю. Я вклала в неї дуже багато свого часу, вклала свою душу і наразі повністю задоволена результатом, але не збираюсь зупинятися. Хочеться подарувати дітям дитинство і гарні спогади, навіть в умовах війни.

Чи співпрацюєте ви з іншими громадськими організаціями?

Так, співпрацюємо і допомагаємо одне одному. Якщо є чим поділитися з іншими, я буду тільки рада.

Чи займаєтеся ви прийомом речей від громадян, які хочуть допомогти?

Раніше приймали, але перестали через деякі причини. Зараз ми лише організовуємо збори коштів для військових.

З якими викликами ви стикаєтеся у волонтерській діяльності?

Я дуже тяжко сприймаю хейт, хоч і усвідомлюю, що всім хорошим не будеш. Просто мені дуже боляче, коли ти стараєшся і викладаєшся на всі 100%, а хтось знецінює твою роботу, наприклад у коментарях під нашими постами у соцмережах.

Також значною проблемою є нестача гуманітарної допомоги для військових, адже хочеться допомогти всім. Коли у нас просять те, що ми можемо дати – це одна справа, але коли просять щось, чого у нас немає, то вже починає здаватися, що ти робиш недостатньо. Мене засмучує момент, коли ти радий допомогти, а нема чим.

Іноді просто наступає вигорання, тому що ти працюєш і майже весь твій час йде на роботу. Особливо останнім часом, коли ми переїхали в нове приміщення і були зайняті ремонтом. Тяжко, коли ти допомагаєш людині чим можеш, а у відповідь на допомогу отримуєш якісь претензії та вислови незадоволення. Та коли ти бачиш іншу людину, яка тобі справді вдячна, то розумієш, що твої старання недаремні.

Мені часто ставлять питання, чому ми не переїдемо в якесь інше місто чи за кордон, але я розумію, що не можу кинути Україну. Я її люблю, я хочу тут жити й хочу, аби мої діти теж жили.

Чи є якийсь графік видачі гуманітарної допомоги?

Поки ми працюємо по графіку. Я планую, щоб це було щовівторка, щочетверга та щосуботи. Є такі дні, як “видача”, наприклад, остання фура була з картоплею і поки вона доїхала, картопля вже підмерзла. Ми поза чергою назначили день і роздали картоплю, доки вона не зіпсувалася. Речі видаємо завжди по графіку, люди приходять і обирають те, що їм потрібно.

Чи залучаєте ви нових волонтерів і чи можна приєднатися до вас охочим?

Буває таке, що люди приходять і просять, аби їх взяли, але, звичайно, треба придивлятися перший час до нових людей. Так у нас вже сформована команда і там люди, в яких я вже впевнена. Зараз більше роботи, а тому потрібно більше людей.

Чи треба підтримувати мотивацію волонтерів, із якими ви співпрацюєте в організації і яким чином?

Ні, бо вони вже горять і хочуть працювати, але нам потрібен обмін мотивацією. Іноді буває навпаки: їм доводиться мене мотивувати. Ми з ними в чудових стосунках і можемо зустрічатися також поза роботою.

Які плани на майбутнє ви маєте щодо волонтерської діяльності?

Наразі ми хочемо завершити ремонт. Щодо подальших планів, то ми мріємо створити базу на заході країни для роботи з сім’ями цивільних полонених. Тобто це буде готельно-ресторанний комплекс, куди разом із сім’ями зможуть приїхати люди, які були в полоні, які пережили військову агресію, щоб просто відпочити. Хочемо залучити до цієї роботи психологів, надавати реабілітацію. Ми дуже загорілися цією ідеєю і вже знайшли для цього двоповерховий будинок з виходом до річки. Плануємо по території поставити невеличкі будиночки обов’язково з пандусами, щоб це був острівець «‎Гарне місце». Наразі проблема полягає лише в фінансах, але хочеться зробити так, аби люди просто змогли спокійно видихнути після пережитого і щоб до нас хотіли звертатися.

Катерина Кокорєва