Напевне, не дуже помилялися класики марксизму, стверджуючи, що буття визначає свідомість. Так вже сталося, що низка сумних нагод стала причиною відвідин кількох міських кладовищ. Одне – те, що звуть Кушугумським, не відвідував, а просто бачив його з вікна автобуса. І відразу чесно зізнаюся, що не жахався стану цього останнього людського притулку. Казали ж, що його наче спеціально задумували, щоб ховати бездомних. А їм (це по-обивательськи) аби по-людськи закопали, а яка ще особлива пам’ять потрібна?..
Аж ось приїхав на кладовище церкви святого Миколая, що на Верхній Хортиці. До речі, вивчаючи тему, дізнався, що 50 гектарів і під згадане Кушугумське кладовище, і під церковне виділяли одночасно. Як виглядає перше (справді, як билина при битій дорозі), і без фотографій знають усі, хто їздив на море чи в південні райони області. А церковне кладовище вразило нетутешнім порядком. Таке доводилося бачити лише в американських (тільки там стовпчики, а не хрести) чи французьких фільмах. Виявляється, є можливість і на забур’яненому полі навести лад. Про що і не здогадуються, наприклад, на Матвіївському і Леваневському кладовищах. Престижне Капустяне, зрозуміло, має вигляд більш затишного, але й там треба докласти рук та рук...
А навіщо всі ці "розмишлізми" щодо древнього, як світ, культу мертвих? Так, більшість городян, і, спасибі, не без сприяння персоналу кладовищ, наводять хоч відносний лад напередодні поминальних днів. А далі життя біжить – треба стільки встигнути, тому до могил, хай і рідних, і близьких, просто руки не доходять...
І тут пригадалася вже відносно давня історія з американським священиком. Років десять тому Запоріжжя відвідав наш земляк, якого батьки ще маленьким вивезли за океан. Як у ті голодні роки було прийнято, гість приїхав не з пустими руками, а привіз гостинці дітям-інвалідам. Характерна риса нас радянських – дай хоч чимось похизуватися. Ось у нас такі заводи потужні, ось у нас такий культурний потенціал!.. Священик відмовився від відвідин зі словами: "Хочете похвалитися добробутом – покажіть пологовий будинок, а хочете – культурою, то покажіть кладовище". Мовляв, саме ці два об’єкти і є тим лакмусовим папірцем, який реально вказує на фізичне і моральне здоров’я суспільства.
А ще пригадалося здивування багатьох, коли після трагічної загибелі запорізького льотного екіпажу десь в Екваторіальній Африці звідти привезли лаковані гроби, в яких у нас ховають хіба що кращих людей міста. "А що ти хотів – краї там дикі, тому аби як звідти небіжчиків в далеку путь не випустять", – з сумом пожартував мій друг.
Повертаючись до заводів, то вони є скрізь по світу, але рівень життя людей біля тих заводів – різний. Десь кращий, і значно, десь гірший. І не театр визначає культуру суспільства, бо хто щодня нищить у місті фонтани й пам’ятники, зазвичай в театри не ходить.
Власне, як і політики під час виборчої кампанії ні на кладовища, ні в пологові будинки не навідуються – бо там немає їхніх виборців. Кажуть, що один високий чин почав свою кампанію з відвідин моргу. Теж непогана справа, бо коли б ми точно знали ставлення персоналу до покійників у моргах – перестали б помирати. Жарт, звичайно, але там померлий – "жмурик", з відповідним до нього ставленням. А ще всі знають, наприклад, скільки давати судмедексперту, щоб не робити розтину тіла...
Зрештою існує і підробіток. Це коли працівники не тільки моргу, але й міліції, прокуратури, швидкої чи не наввипередки діляться інформацією з ритуальними конторами. Наша газета вже зверталася до теми похоронних війн – жорсткої, часто нижче пояса боротьби ритуальників, котрі починають свою діяльність з телефонного дзвінка від інформатора з означених вище організацій.
Газета, зокрема, розповідала про бійку представників похоронних контор прямо над тілом покійного. Є сюжети ще "веселіші". Приїздить швидка, дідусю роблять укол, він оклигує та лягає спати, а о другій ночі дзвінок у двері: "Ми вам щиро співчуваємо і готові надати похоронні послуги". Тільки вирядили "гостей", о третій новий дзвінок: "Ми вам щиро співчуваємо..." Це вже конкуренти теж отримали інформацію, що дідок довго не протягне...
Власне, правники тут знайдуть як мінімум дії, що тягнуть на адміністративне покарання. Це коли немає корисливих мотивів. Але скажіть: хто ж вам "зливатиме" інформацію за просто так? Значить, мова явно про кримінал! Але про що ви говорите в країні, де державний злочин – доблесть, а вкрадений мільйон – путівка в депутати...
На Заході держава виділяє гроші на поховання всіх померлих, навіть у не дуже багатій Польщі – це 1000 євро. Тобто бюджет ЗАЦІКАВЛЕНИЙ, щоб ЛЮДИ ЖИЛИ. А у нас? А у нас, особливо пенсіонер, це – тягар для бюджету. Адже це – пенсія, пільги, виплати. А як ще Сталін вчив: нема людини – нема проблеми. Тому відсутності проблем лише радіють...
Тим часом похоронний бізнес, попри, здавалося, конкуренцію, скочується до дефіциту радянських часів. Скрізь – при всій тій розрусі, яку читач не тільки на наших фото бачить, завжди немає місця на кладовищах.
І ще про одне. Повертаючись до теми Заходу з його грошима на поховання, варто додати, що, окрім вікових традицій (які ми практично знищили за радянської і нерадянської влади), існує ще й жорсткий контроль. І не тільки держави чи навіть церкви, але й громадськості. І хоча там усі кладовища або приватні, або церковні, персонал останніх покликаний добре робити свою роботу. Наш вітчизняний супераргумент "Немає коштів" – там лише достатня рекомендація для втрати власником своєї справи, а значить, і роботи. Бо прийдуть інші, знайдуть кошти і зроблять все, як слід.
До речі, і на згаданому нами кладовищі церкви святого Миколая теж немає копійки бюджетних грошей, власне, як ми вже зазначали – там і порядок, як на Заході.
Це до слова сказати, а коли по ділу, то годі, напевне, й автору скиглити, бо таких у нас (власне, як і майстрів обіцяти кисельні береги) тьма! Потрібен якийсь конструктив, що дозволив би зрушити справу з мертвої точки. Може, тут діяти методами того ж Сталіна, коли одних гнали з роботи, а інших садили за зловживання? Ні. Як вчить досвідчений сантехнік ще з радянського анекдота, треба міняти систему!
Вірніше, потрібно перестати винаходити транспортир для шостого класу і глобус України, а подивитися, як інші дійшли до таких порядків, що у них життя людське – цінність. За яку буквально б’ються, бо вираховується вона в доларах і євро, до речі.
Одним із рушійних механізмів подібного, зокрема на Заході, стало СТРАХУВАННЯ. Не значною мірою дискредитоване і занедбане, як у нас, а справжнє. Зі страховою медициною, коли страхова фірма має справу лише з лікарнею, де, щонайменше, конкуренти від похоронного бізнесу (за окрему плату!) не перехоплюють "вигідних клієнтів" собі. І тоді заклади, де підхід санітарки – 10 гривень, а будь-яка дія – 20, помруть смертю героя.
Важлива частина західного страхового бізнесу – страхування на випадок смерті. Тобто, коли клієнт помер (загинув), це не тільки компенсація рідним – це ще й усі клопоти з похоронами. Всі – розумієте! До речі, нам чомусь здається, що компанія, яка б мала справу з кладовищем, де розруха, як на Кушугумському, навряд чи продала б хоч один поліс. Значить, економічно власників (керівників) подібних організацій змусили б працювати, як слід. У нас же порядок на церковному кладовищі на Верхній Хортиці розглядається, як приклад ентузіазму. За який спасибі, і не більше. Та й то не завжди, бо сьогоднішнє наше "спасибі" ще, бачиш, кимось буде сприйняте, як реклама...
А тепер давайте подивимось. Тамтешнім страховикам вигідно, щоб люди хворіли чи мерли, як мухи? Ні – бо їм доводиться витрачати свої кровні. І "прокляті капіталісти" зацікавлені в людях. А через те, що в бізнесі задіяні мільярди й мільярди, то є фінансування ефективної, а не порочної медицини. (Порочної – це коли за невелику плату фармацевтів лікар вам нарекомендує купу ліків, і чи потрібних вам – це інша справа). Щодо ефективності – то вас не вражали повідомлення, на який день виписують американських пацієнтів після надскладних операцій? На другий, часом на третій...
"Так у них же техніка!" – скаже хтось. Так. На дослідження в галузі медицини витрачаються шалені гроші. Вибачте, у нас шалені гроші витрачаються теж. Але на чиїсь футбольні команди, вибори, яхти, індивідуальні палаци та автомобілі. Ви знаєте, що ще на щось? То скажіть – ми надрукуємо!
Іншими словами виходить, що і сантехнік з анекдоту не правий. Нам не міняти – нам створювати систему треба! А головне, не розвішувати вуха на всілякі ля-ля, якими замість тієї ж страхової медицини нас годують з телеекранів роками всі, кому не ліньки. До речі, а ви не знаєте, чому її немає – тієї страхової медицини? Бо тоді відразу з’ясується, хто чого вартий. Чи зможуть головлікарі і заввідділеннями швидко усвідомити, що за всі їхні послуги вже заплачено і брати хабарі чи організовувати побори – то вже взагалі зайве? І коли почнуться судові позови до страховиків, ті швидко знайдуть управу на медиків (як ми вище писали, і на власників кладовищ теж) або взагалі відмовляться від їхніх послуг. Але як тоді жити наскрізь корумпованим "трудовим колективам"?..
Це проблема. Хоча ще більша проблема – як ЖИТИ НАМ? І помирати теж...
Леонід РОМАНОВИЧОВ
Комментарии:
нет комментариев