ПОРОГИ

Назви вулиць — це не просто адреси. Це відображення того, чию історію ми визнаємо своєю. У Запоріжжі процес декомунізації топонімів триває з 90-х, але саме зараз — на тлі російського вторгнення — він набув особливого значення. Повертаючи справжні імена місту, громада відвойовує не лише простір, а й пам’ять.

Процес декомунізації не настільки давній. Ще в 90-х роках минулого століття у Запоріжжі почали зникати назви, пов’язані з діячами радянського режиму.

Про те, як саме це відбувалося — розповів історик і член міської комісії з перейменування Сергій Білівненко:

«Насправді ж процес перейменування в місті Запоріжжя та в області розпочався ще в 90-х і тоді з’явилася така прекрасна назва як бульвар Шевченка, за радянського часу це був бульвар Жданова. Більшість мешканців Запоріжжя не здогадується хто такий Жданов – діяч комуністичного режиму, один з очільників і організаторів Голодомору, але був такий бульвар. Або прекрасна вулиця Якова Новицького, яка також стала результатом перейменування 90-х років, вона називалася, мені здається в честь якогось партз’їзду».

На тимчасово окупованих територіях Запорізької області російські війська повертають старі радянські назви, а згодом — замінюють їх на імена своїх «новітніх героїв». Так у селищі Михайлівка Василівського району було перейменовано центральну площу на честь колаборанта та глави військово-цивільної адміністрації Івана Сушка, який загинув у серпні 2022 року у власному автомобілі внаслідок вибуху, влаштованому українським рухом опору.

«І росіяни зараз на окупованих територіях, вони якраз роблять все для того, щоб прославляти тих, хто боровся з українською державністю. Це те ж саме місто Мелітополь, де була назва однієї з вулиць в честь Дмитра Донцова, уродженця цього міста. І раніше вона називалася вулиця Профінтерна. А в 2023 році окупанти назвали її в честь Павла Судоплатова, одного з керівників радянських спецслужб, який був організатором вбивства діячів українського національного руху. Це говорить, що росіяни зараз проводять маркування окупованої території згідно їхньої ідеології, намагаючись знищити українську ідентичність цих населених пунктів, пропагуючи ідеї Новоросії, Російської імперії, Радянського Союзу».

Назви, що дісталися нам у спадок від радянського минулого, — це не просто географічні позначення. Це частина ідеологічного коду, який роками впливав на свідомість українців. У багатьох із цих назв закладено радянський підтекст — той, що спотворює історичну пам’ять і не відповідає нашій українській ідентичності.

Наприклад, назва «Жовтневе» — з першого погляду нічого підозрілого: ніби й місяць, і колір. Але насправді — це згадка про “велику жовтневу революцію”, один із головних символів радянської пропаганди. Або інший приклад — вулиця Правди. Начебто гарне слово, яке асоціюється з чесністю. Та насправді вона названа на честь газети «Правда» — головного рупора радянської ідеології, яка роками формувала викривлену картину світу.

Замість цих назв сьогодні з’являються інші — більш осмислені та близькі українцям. Так, вулицю Правди у Запоріжжі перейменували на честь Леоніда Жаботинського — легендарного спортсмена, який прославив місто на весь світ. Це приклад того, як місто поступово відходить від радянського спадку й повертається до своїх справжніх героїв.

Історик і директор Музею Архітектури міста Михайло Мордовськой бачить у цьому таку проблему:

«Назви їм формують таке хибне уявлення про наші міста, як про осередки там російської культури, або русского міра. Тому що центральні вулиці наших українських міст були названі чомусь не на честь українських діячів і не на честь українських якихось визначених подій в історії. Були названі на честь пушкіних, лермонтових, маяковських, гагаріних і інших людей, які до української культури і історії, по-суті ніякого такого не мали (стосунку, -ред.). І росіяни коли зайшли до наших міст на танках і інші техніці, вони просто не побачили різниці в цьому плані, в плані назв вулиць. Тобто вони також проїхалися по тій вулиці Гагаріна, доїхали до площі, рандомно, до Маяковського і так далі».

У Запоріжжі, як і в багатьох містах, радянські чи імперські назви вулиць настільки вкорінились у повсякденність, що сприймаються як щось звичне. Люди часто не замислюються, кого чи що ці назви увічнюють — для багатьох це просто адреса з дитинства.

Після розпаду СРСР пострадянські країни взяли активний курс на декомунізацію, не винятком було і перейменування вулиць. Із початком повномасштабного російського вторгнення низка країн почала нову хвилю спроб позбутися радянської та російської спадщини.

Наприклад, у сусідній Польщі процес декомунізації стартував на початку 1990-х років із ухвалення закону про жертв репресій, який визнавав злочини тоталітарних режимів та надавав пільги борцям за незалежність. Після ухвалення в Україні 2015 року низки «декомунізаційних законів» Польща теж не стала зволікати, і вже 2016 року президент Анджей Дуда підписав закон про заборону пропаганди комунізму. Відповідно до нього, у країні планували перейменувати понад 1000 вулиць, назви яких були пов’язані з комуністичним режимом. Не рідко перейменування вулиць імітували, коли змінювали назву на ідентичну, але насправді пов’язану з іншою людиною чи подією. Наприклад, у Варшаві одну з вулиць, названу на честь діяча компартії Польщі Александра Ковальського, перейменували на честь Александра Ковальського, який був хокеїстом та офіцером польської армії, розстріляним у Катині 1940 року.

У практиці перейменування в нашому регіоні також є подібний досвід, яким поділився Сергій Білівненко:

«Коли говорили, наприклад, про тих же самих бердянців, то у них багато було пов’язано із особистістю Шмідта – керівника повстання за часів російської імперії і при перейменуванні просто комісія, яка цим займалась акцентувала вагу, що ми не перейменовуємо взагалі тому що тепер ця назва, яка там пов’язана із тим же самим Шмідтом, буде стосуватися не того офіцера, який підняв повстання, а його батька, який також Петро Шмідт керував Бердянському був старшим морським начальником порту і так далі і той Петро Петрович Шмідт абсолютно. Це дві людини батько і син, абсолютно з однаковим ім’ям, як по-батькові на прізвище і таке було рішення, що ми вшановуємо не пам’ять молодшого, якого розстріляли на острові Березань а його батька який керував портом і займався розбудовою Бердянська, такий принцип він можливий і якщо ми по особам які в українській історії залишили гарний слід можемо перейменувати згодити цілком і знову ж, все залежить від громади».

У Латвії боротьба з комуністичними наслідками, також почалася з відновленням незалежності. З РФ вони мали домовленість про збереження споруд, що возвеличували радянський союз, як культурної спадщини, але 2022 року її скасували. Процес відмови від радянських і російських назв і пам’яток спричинив протести з боку етнічних росіян, що жили у Латвії. Вулицям почали повертати попередні історичні назви. Так Московський парк у Ризі знову став Латгальским, а з 2024 року вулиці, названі на честь російських письменників, перейменували на згадку про латвійських культурних діячів.

Литва на відміну від інших пострадянських країн у цьому питанні була радикальнішою. Власне, сам процес зміни топонімів і повернення історичних назв розпочався одразу після здобуття незалежності, раніше за інші пострадянські країни. Литовське суспільство сприйняло зміни позитивно, адже вважало їх важливим кроком як до відновлення національної ідентичності, так історичної пам’яті. Особливо це стосувалося молодшого покоління, що прагнуло до європейської інтеграції, але, незважаючи на такий успіх, були й ті, хто ностальгував за радянськими роками, що викликало неабиякі суперечки.

Перейменування вулиці — це не просто технічний процес і політичні рішення. За тим, як змінити назву на карті міста, зберігається більше: перегляд минулого, переосмислення ідентичності, прагнення позбутися нав’язаного та повернути своє. Запоріжжя, використовуючи міжнародний досвід, вчиться формувати власний голос, позбуваючись імперських нашарувань і повертаючи історичну справедливість.

Катерина Касімова, Вікторія Іванова