Пам`ятник Сталіну у Запоріжжі: погрози, подяки і непомічена смерть

Такого піару Запоріжжя ще не отримувало. А почалося ж з банальності. Груднева заява комуністів сприймалася як черговий фарс партії-аутсайдера. Мовляв, 9 травня до ювілею Перемоги відкриємо пам`ятник “справжньому героєві” – генералісімусу І. В. Сталіну, і ніякий там “відмінник Старух” нам не зашкодить. Ми посміялись, вони – запрацювали. Заява почала набирати серйозних обертів. Старух вже дійсно не заважав, тому що зняли, а наша “зірка екрану”, тобто пан Карташов, здається, і не заперечував. Бабурін та однопартійці вже роповідали про місце пам`ятника, його майбутній вигляд і що він буде зроблений “на прохання ветеранів”. Ну що ж, свого вони таки добилися.

5 травня нарешті відбулась ця “знаменна” подія – біля триповерхової, гламурного кольору, будівлі Запорізького обкому КПУ було урочисто відкрите триметрове одоробло. Ой, вибачте, пам`ятник “руководителю Советского государства, генералиссимусу И. В. Сталину”. Звичайно ж, напис російською, іншої комуністи не визнають. З усіх боків кордон спецназу, жорсткий пропускний режим, - нічого не скажеш, справді усенародна подія. Чого вартий лише недопуск осіб з українською символікою, мовляв, “потенційні фашисти та провокатори”. Добре, що у мене ще вистачило розуму не ляпнути слова українською, перебуваючи у тому натовпі зомбованих – розшматували б за секунду.

Сама церемонія проходила у звичайній для комуністів патетичній формі – безкінечні “слово предоставляется” і цілий океан високих, беззмістовних фраз. Виступаюча номенклатура, що складалась з першого секретаря запорізького обкому Олексія Бабуріна та секретаря ЦК Компартії України Віктора Оплачка, зациклилась на одному – сьогоднішня подія є знаменною для усього прогресивного людства, якби не Сталін, ще й досі б воювали, бла-бла-бла... Звичайне більшовицьке патякання, мовляв, тоді і травичка була зеленіша, і небо блакитніше, і взагалі, - якби не кляті націоналюги, жили б і нині у  славній радянській державі – справжньому раю з молочними ріками та кисільними берегами.

До речі про “клятих націоналюг”. Десь за годину до відкриття пам`ятника, від Запорізької обласної бібліотеки до мерії був організований марш українських націоналістів-“свободівців”. Заклики, що лунали у натовпі вишиванок були найрізноманітнішого ґатунку – від цілком поміркованих “Слава Україні – героям слава!” до надто радикальних “Коммуняку – на гілляку!” й “ЦК КПРС – на Чорнобильську АЕС!”. Але чому мітинг біля стін мерії, а не біля того ж обкому КПУ? Як пояснив “Порогам” голова запорізької обласної організації ВО “Свобода” Віталій Підлобніков, рішенням Запорізького Адміністративного суду від 30.04.2010 р. націоналістам було заборонено проводити пікети біля комуністичного обкому, тому протест було перенесено до мерії. Як і належить, марш не обійшовся без саркастичних коментарів пенсіонерів, що психологічно залишились у їхньому ідеальному Радянському Союзі. Результат цього – кілька розбитих яєць біля зупинки “Бібліотека ім. Горького”.

Та повернімось до подій біля обкому. Чи то глибоко занурившись в оспівування “великого вождя та вчителя”, чи то просто не помітивши, високі гості не звернули увагу на одну надзвичайну ситуацію. У натовпі ветеранів та літніх комуністів одній 80-річній жінці стало зле. Воно й не дивно: дика спека, монотонний “театр біля мікрофона” від Бабуріна і С. Викликали “швидку”. Поки доїхали, поки знайшли. Словом, тепер бабусі немає. Померла там, у кареті медичної допомоги, біля обкому. “Смерть одного человека – это трагедия, смерть тысяч – это статистика”. Слова Сталіна. До речі, він і сам там був. Ні, не у фізичному сенсі. Перед початком урочистостей було заслухано промову генералісімуса, присвячену закінченню Великої Вітчизняної війни. Особливо запам`ятались його слова: “Гитлер хотел оторвать от России Беларусь, Украину, Казахстан и другие ОБЛАСТИ, но ему это не удалось”. Звичайно, яка там в біса незалежна держава Україна, якщо дозволяє це неподобство, - “область”, типова Малоросійська губернія з її вічним комплексом меншовартості.

Серед виступаючих був і “почётный гость из Харькова” – ветеран Іван Шеховцов, який назбирав на пам`ятник 50 тис. грн. Це ж скільки треба було відкладати від пенсії, обмежуючи себе у чомусь, щоб віддати все це сумнівному діячеві! Стільки ж ентузіазму, щоправда лише словесного, було й у Зої Голєвої, ветерана й кандидата психологічних наук. Зокрема, вона поділилась безмежною радістю з присутніми, розповівши, що у студентські роки бачила живого Сталіна та його “добру, лагідну посмішку”. Так, добру – по відношенню до катинських офіцерів, радянських полонених та штрафбатівців, звичайних людей і тих же комуністів, що будували Біломорканал та гинули у катівнях НКВС без зайвих пояснень. “Враг народа”, і все. Зараз виправдовують, мовляв, Сталін про це не знав. Не знав?! Півкраїни “сидить”, півкраїни їх охороняє. А якщо й не знав, то що ж це за хазяїн, який не бачить, що робиться у його хаті.

Хай там як, а пам`ятник вже є. І квіти біля нього. Здається і розвінчання “культу особистості” було ще у 50-х, і архіви повідкривали, і Янукович запевняв, що треба провести референдум з приводу відкриття монументу. Який там референдум, ви що, панове, забули, у якій країні ми живемо? Комуністи вирішили – і баста! Вусач, застиглий у бронзі, посміхається з нашої аморфності та стереотипності мислення. Стоїть собі...

Андрій БЕЗРУК, фото Віктор КІЩАК