Мовне питання – тема складна і завжди актуальна. Вона цікавить та підіймається у всіх соціальних мережах та реальному житті. Кожен з нас міг побачити чи прочитати щось типу: «Чому не державною?» і одна із відповідей: «Мне так удобно». Беззаперечно у нас вільна країна і кожен може говорити будь-якою мовою, але мова – це ще один наш фронт, вона свідчить про наш народ та нашу культуру.

«Мова – це те, що єднає людей, саме як людей», – говорить П. Гриценко. Український мовознавець підіймав тему мови та продовжує це робити зараз. За його словами: «Мовна ситуація в Україні нині непроста, однак це пов’язано з набуттям нашою державою суб’єктності в міжнародних відносинах. Упродовж останніх років означився суттєвий прогрес у формуванні українськомовного простору в Україні, в першу чергу завдяки зростанню зацікавленості молоді українською мовою та культурою.» І це дійсно так, дедалі більше російськомовних переходять на українську. Проте це нелегка задача, є ті хто боїться робити помилки, а вони існують при вивченні мови, інша категорія – намагаються говорити, але можуть потрапити під критику, тут можемо сказати, усі люди різні і є ті хто ставиться із розумінням і ті, що можуть насміхатись з помилок. Проте, кожен робить помилки і це нормально!

Яскравим прикладом є, український психолог Світлана Ройз. Вона написала авторській колонці видавництва “Твого міста”: «Щоб розмовляти українською, особливо, коли я хвилювалась, мені було потрібно швидко перекладати з римованого тексту на прозу, а потім на українську. Я капець, як гальмувала, і капець, як виснажувалась. А потім прийшов ковід і у мене знесло правопис взагалі – і російський, і український. Ми ніколи не знаємо, що саме стає перешкодою, які саме здібності у конкретної людини, що саме для неї стане точкою вибору. І людина, яку ми хочемо перевести швиденько «на світлу сторону», не має виправдовуватись. А потім 24.02. Все змінилося. Я тілом відчула, що якщо я розмовляю в публічному просторі російською – це підживлює ворога. Я не хочу, щоб саме мене «освобождали». Відчула, що мова – це теж зброя. Мій перехід на українську був швидким і усвідомленим. Але не простим. І зараз непросто.

Я вдячна тим, хто в особистих повідомленнях чи в коментарях виправляє мої помилки. Під вечір у мене болить щелепа –як крєпатура – це ж фізичні зміни. І я прошу на мовних курсах про це розповідати. Я дуже втомлююсь. І з тими, з ким вдень спілкуюсь українською, вже під вечір переходжу на російську.» Потім Світлана розповіла про те, як думала що втратить частину себе разом із російською, але згодом додала: «Мене попустило, коли я написала свій першій вірш українською. Не переклала той, що писала раніше. А написала саме начисто. Я ж взагалі пишу без чернеток. Я стала спостерігати за тим, чим зараз збагачується моє Я. І це вже було не відчуття втрати себе. Коли ви навчаєте української, чи вимагаєте, щоб хтось переходив на неї, будь ласка, пам’ятайте, що нічого не може просто зникнути – людина не може відмовитись зовсім від ідентичності – воно піде у Тінь».

Давайте пам’ятати, що українська мова – це частина нас. Кожному потрібно знати та вдосконалювати свої знання. Пам’ятати нашу історію, те якою ціною ми отримуємо право говорити українською.

У даному матеріалі було наведено лише один приклад, а їх мільйони у нашій країні. Тож, вчимо, говоримо, читаємо, навчаємось українською. Не потрібно боятися робити помилки, починайте з малого: налаштуйте свої гаджети на українську мову, слухайте пісні та читайте державною, а потім починайте говорити та думати нею. Давайте разом берегти та збагачувати нашу культуру!

підготувала:  Валерія Кур’янінова