ПОРОГИ

Український художній фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий у 1964 році на кіностудії імені Олександра Довженка. Екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського.

Фільм видався дебютним для Івана Миколайчука, котрий згодом стане відомим актором і режисером, а також одним із символів українського кінематографа. У фільмі також знялись Лариса Кадочникова, Тетяна Бестаєва, Спартак Багашвілі, Микола Гринько та інші.

Зйомки відбувалися у селі Криворівні Верховинського району Івано-Франківської області та на його околицях. Саме тут Михайло Коцюбинський написав свою повість. У перший рік прокату фільм переглянули 8,5 млн глядачів. Гарвардський університет додав стрічку до списку обов’язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві. Картина посідає першу позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.

Фабула

Малий гуцул Іванко Палійчук стає свідком загибелі свого брата Олекси, а потім вбивства свого батька у перепалці з чоловіком із ворожого роду Гутенюків. Під час цих подій Іванко знайомиться з Марічкою, донькою вбивці його батька, дає їй ляпаса і викидає хустку в річку. Проте замість ворожнечі між ними виникає приязнь.

Після смерті брата Іванко лишається останньою дитиною в сім’ї. Іван та Марічка ростуть, проводять багато часу разом і закохуються одне в одного. Однак їхня рідня обурена цими стосунками, пам’ятаючи про ворожнечу родів. Марічка передбачає, що їм не бути парою. Господарство ведеться погано, тож невдовзі Іван вирушає на заробітки на полонини пасти овець і робити бринзу, плануючи повернутися до зими й одружитися з Марічкою.

Якось, пішовши шукати загублену вівцю, Марічка зривається зі скелі в гірську річку та гине. Спустившись із полонини, Іван дізнається про зникнення коханої та вирушає на її пошуки. Приєднавшись до сплаву, він знаходить тіло Марічки. Після цього він замикається в собі й довго ходить понурий.

За кілька років зустрічає Палагну й одружується з нею. Господарство ведеться добре, але Іван далі тужить за Марічкою. Палагна це розуміє, але намагається схилити Івана завести дітей. Він уникає цієї теми. Палагна починає зраджувати Іванові з сусідом — мольфаром Юрком. Іван, втім, байдужий до цього, оскільки все ще кохає Марічку.

Померла починає йому ввижатися. Палагна просить у Юрка, щоб той наслав на Івана чари і той помер. Іван стає відлюдькуватим, образ Марічки з’являється йому знову й знову. Пішовши за примарою однієї холодної ночі, він помирає. Ховають Івана за місцевим звичаєм, з танцями і піснями, за чим у вікна спостерігають діти.

 

Передісторія створення фільму

Сценарій фільму Сергій Параджанов писав із Іваном Чендеєм, упорядником закарпатських казок. Параджанов жив у Чендеїв майже місяць. Вчив Марію Чендей робити голубці з виноградного листя. Спав у робочому кабінеті Івана Михайловича. Після вечері лягав на диван і до другої ночі розказував письменникові технології написання сценаріїв. Зачіпав теми, на які подружжя боялося говорити. Іронізував: Мені не можуть пришити український буржуазний націоналізм, бо за національністю я вірменин.

У часи опали прізвища Івана Чендея у титрах не було. У грудні 1962 на засіданні художньої ради Київської кіностудії ім. Довженка з нагоди святкування сторіччя від дня народження Михайла Коцюбинського сценарій фільму затвердили. Робота над фільмом тривала від 30 травня 1963 р. до 15 жовтня 1964 р.

Сергій Параджанов про зйомки: «Я ображав групу тим, що вивчав храми, ходив на хрестини, на похорони. Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності».

Знімання

Знімання тривали майже рік і проходили в селі Жаб’є і околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Параджанов активно вивчав гуцульську культуру, закохавшись у текст Коцюбинського і не хотів знімати «чергове ювілейне кіно», адже спочатку картину планували до святкування столітнього ювілею Коцюбинського.

Будинок, де жив режисер під час знімань, був постійно переповнений місцевими гуцулами. Це місце Сергій знайшов із художником картини Георгієм Якутовичем, який знав і любив Карпати. Знімання тривали майже цілодобово. Якщо не працювали на майданчику, то робили це в будинку Параджанова, де проходили постійні наради. У вільні від знімань дні Параджанов ходив на весілля чи похорони в околицях, вивчав побут або ж вирушав у місцевий музей народного костюма.

У фільмі можна побачити багато обрядів Гуцульщини. На зніманнях було багато місцевих жителів, які контролювали автентичність постановки. Приміром, гуцулам не сподобалося, що Параджанов вирішив одягнути під час сцени весілля на шию нареченому і нареченій ярмо, адже такої традиції не існує. Однак епізод у фільмі зберегли. Оператор Юрій Іллєнко розповідав, що на зніманнях частими були розбіжності між ним і Параджановим. Одного разу суперечка дійшла до дуелі на старовинних гуцульських пістолетах, які приніс один із місцевих жителів.

Юрій так описав цю історію: “Йшов дощ, ми повинні були зустрітися на мосту через Черемош. Але річка розбушувалася так, що міст знесло, а з тридцяти метрів між нами на протилежних берегах я ніяк не міг стріляти. Увечері з Києва прийшли перші проявлені плівки. Ми прийшли в залу, сіли по різних кутах. Подивилися першу коробку, і я зрозумів, що нікуди не поїду. Ми обнялися, поцілувалися — і почали знову битися”.

Іноді прискіпливість режисера була жорстокою. У сцені прощання Івана й Марічки йде дощ — знімання проходили на початку жовтня, поливальна установка лила воду з температурою 2 градуси, але актори зробили близько 10 дублів. На знімання епізоду зі срібним лісом команда виїжджала кілька десятків разів. Параджанову не подобалася погода, він змушував перебудовувати рейки, по яких повинен був «плисти» привид Марічки. Для ефекту потойбічного світу срібну фарбу нанесли не тільки на обличчя акторів, а й на листя дерев.

Пізніше, друг Параджанова, режисер Василь Катанян згадував у своїй книзі «Дотик до ідолів»: У 1966 році під Косовом, що в Україні, я побачив скелі, немов пофарбовані синькою. Восени, серед золотого листя, це виглядало незвичайно. Чому раптом сині? Ніхто не знав. А Сергій вигукнув: “Та це ж я їх пофарбував для «Тіней»! Невже досі не облізли?

1988 року в Києві Параджанов заявив: «Фільм не з’явився на порожньому місці. Був великий класик Коцюбинський. Вражений красою Карпат, він створив своїх Ромео і Джульєтту, поетичну притчу про кохання. Пам’ятаєте картину Тіціана, на якій зображено двох жінок — „Любов земна і Любов небесна“. У моєму фільмі це — Марічка і Палагна».

Нагороди

В березні 1965 «Тіні забутих предків» взяв участь у кінофестивалі в аргентинському місті Мар-дель-Платі. Фільм показували ввечері передостаннього дня фестивалю в кінотеатрі «Неґаро». За підсумками фестивалю картину нагородили «Південним хрестом», а також призом ФІПРЕССІ за колір, світло та спецефекти.

1965 — Кубок фестивалю — МКФ у Римі.

1966 — Золота медаль Сергію Параджанову — Міжнародний кінофестиваль у Салоніках (Греція). 1966 — спеціальна премія журі на Всесоюзному кінофестивалі у Києві за талановитий художній пошук та новаторство режисеру С. Параджанову, оператору Ю. Іллєнку, художникам Г. Якутовичу, М. Раковському, Л. Байковій, композитору М. Скорику

1991-го оператору Юрію Іллєнку, акторці Ларисі Кадочниковій, художнику Григорію Якутовичу і покійному на той час Сергію Параджанову присудили за стрічку Шевченківську премію.

Денис Дмитрик