Війна — для мене дуже страшне слово. Вона ламає життя, калічить фізично і психологічно.

Я вважаю, що в цивілізованому світі, взагалі, не має бути такого жахливого слова, бо воно не сумісне з такими поняттями, як гуманізм, віра і спокій. Війна знецінює людське життя, робить його менш важливим, нормалізує насилля і жорстокість. Вона також є і викликом для гідності людини, бо тільки в найважчих ситуаціях люди можуть по-справжньому проявити себе. Одні з них стають справжніми героями, захищаючи свою територію і країну та віддаючи останнє, що мають, а інші через великий страх втікають, втрачаючи залишки поваги до себе.

Для мене війна в Україні розпочалася ще давно в 2014 році, але тоді я ще була дитиною і погано розуміла що там відбувається, та й в новинах не багато про це говорили, називаючи збройним конфліктом. Тоді, пам’ятаю, як ми з однокласниками постійно дивилися в небо на вертольоти, які пролітали над нашою школою. І, оскільки наше містечко знаходилося недалеко від Донецька, місцеві жителі дуже боялися, що російські окупанти прийдуть і сюди також. До нас масово приїздили біженці по допомогу, втікаючи від обстрілів. Я дуже пишаюся тим, що в смт, де я жила, була і є проукраїнська позиція: люди допомагали армії, проводили благодійні аукціони, вчителі в школі заохочували дітей до проявів патріотизму. В центрі площі навіть побудували стелу присвячену Небесній Сотні.

За той час поки триває війна, я дуже багато чого переосмислила особисто для себе. Мої цінності змінилися, єдиною мрією став кінець цього жаху і мир у всій Україні. Страшні картинки, які я колись бачила в підручниках історії, ожили і стали реальністю. Але набагато жорстокіше і кривавіше. Біль і відраза змішались, дивлячись на фотографії вбивства всього живого. Кров стала символом жаху, а страждання – символом цієї реальності. Проглядаючи новини з дня на день і читаючи про нещастя інших, розумієш наскільки вразливе людське життя, що лише одна секунда відділяє тебе від смерті.

Найсильніше мене вражає відношення більшості інших країн світу, звичайних людей, благодійних організацій і політиків до трагедії України, вони не ставляться до цього надто серйозно, допомагають по мінімуму, пропонують принизливі варіанти закінчення війни і взагалі не сильно удаються в розуміння подробиць конфлікту. Дехто може сказати, що вони взагалі не повинні нічим допомагати, і добре, що хоч щось дають. Але ні, українці не обирали гинути чи втрачати свої домівки і території, тому і в інших країн не повинно бути вибору, крім, допомагати і бути зацікавленими в тому, щоб Україна перемогла, а не сидіти і спостерігати, роблячи ставки скільки ми ще протримаємося.

Я вірю, що Україна переможе. Вірю, що справедливість настане і про це напишуть багато книжок, щоб українці ніколи не забували хто їх ворог, і хто віддав своє життя для їхнього миру і спокою.

Валерія Столярова