акція протесту в Токмаку. Фото: Тетяна Сивоконь

«Ну як, у вас тихо?», – ці слова у перші тижні повномасштабної війни «лунали» у повідомленнях ледь не кожну годину. Настільки часто, що я, здавалося, вже почав їх ненавидіти.

Велика війна застала мене у маленькому місті Токмак, що на Запоріжжі. Зненацька, підло та гучно. Здавалося: кому треба наше маленьке містечко? Тут немає виходу до моря, великої промислової інфраструктури або будь-чого іншого, що може зацікавити загарбників. 24 лютого я прокинувся від повідомлень свого друга з Мелітополя, який написав: «Місто обстрілюють. Мені здається, що це – кінець». Він нагадав мені свою адресу, а також дав контакти своїх батьків. Я розумів чому і для чого. Щоб підтримати друга я також дав йому свою адресу і номери рідних. Щоправда, мої батьки були у Запоріжжі, тож довелося ділитися контактами рідних моєї дівчини, які також живуть у Токмаці. Кілька днів ми обидва безрезультатно намагалися додзвонитися цими телефонами, аби звʼязатися з рідними одне одного.

У Мелітополі обстрілювали аеродром. Будинок мого друга був в 100 метрах від того місця. Я не міг дібрати слів. «Я тебе розумію»? Ні. «Тримайся»? Теж ні. «Все буде добре». Це точно не те, що хоче почути людина, біля якої безперервно лунають вибухи. «Я прошу тебе, будь на звʼязку. Я дуже хвилююся і не знаю що робити, правда». Це все, що я зміг написати. І це було останнє повідомлення. Воно так і не було доставлене – одна галочка застигла на екрані на кілька днів. У Мелітополі зник звʼязок.

***

Ми сиділи в кімнаті вп’ятьох – я, моя дівчина, її мати та двоє котів. Вид із вікна вперше перекривав білий малярний скотч. Темнішало. Фоново лунав «Телемарафон». На околицях міста вже тривали бої. Усі ми чули ці звуки вперше. «А це вже в центрі? А може це на Шевченка? А раптом це на Богдана Хмельницького, де живе бабуся»? Тривожні розмови. За вікном – абсолютно пусті вулиці. Перший приголомшливо гучний вибух пролунав о 18:58. Господи, я колись вже забуду цей точний час чи ні?! Ми за секунду перемістилися у ванну і я встиг написати мамі: «У Токмаці почалися бої».

Після цього зв’язок зник. А ще зникли вода, світло, газ та взагалі будь-які комунікації. Бої тривали два дні. У моменти тиші ми дивилися у вікно. Гучно їхали колони ворожих танків, БТРів, ходили окупанти. У повітрі смерділо гумою та порохом. Коли тривали вуличні бої, ми чули як б’ються вікна у сусідніх будинках та магазинах. Згодом місто окупували. Ми не вірили: «Як це? Он же наш прапор висить на міськраді». Як виявилося, це не показник…

***

Вперше ми вийшли на вулицю 2 березня. За деякий час до цього у місті знову пролунав гучний вибух – окупанти поцілили по заправці. Ми вже декілька днів не говорили з бабусею моєї дівчини, яка живе поблизу того місця. Йдучи вулицею почули від сусідок: «Ти ж знаєш, ту вулицю, що біля заправки, кажуть, стерло з лиця землі? Є загиблі». У нас все похохоло всередині. Може вони щось сплутали? Хай це буде так. Будь ласка. Хай це буде помилка.

Згодом з’ясувалося, що з бабусею все нормально. Немає вікон і даху, але що це у порівнянні з тим, що ми собі надумали? Вона встигла застрибнути у відкритий підвал. А їй на голову також стрибнули такса та двоє котів. Так і перечекали обстріл.

***

Ніколи не любив закрутки, консерви та каші. Хто ж знав, що у ці часи вони стануть єдиною доступною їжею. Але яким же смачним здавався свіжоспечений хліб. Еге ж, отримати його був ще той виклик: відстояти чергу з понад 50 людей під канонаду вибухів за містом. Але яке ж було задоволення потім відкрити домашню кабачкову ікру і намазати її на хрусткий хліб. Цікаво, що ні до, ні після цього, я не отримував такого задоволення від їжі. Досі згадую нашу спільну радість, коли на базарі вдавалося «вихопити» якийсь делікатес: то солоний кавун, до шматочок домашньої ковбаси, то сушений лящ. Це приносило якусь дитячу радість. І тоді приходило розуміння того, що ми живі.

***

Іноді ми ходили до укриття, що знаходилося у дитячому садочку. Окупація міста не означала того, що там не буде перестрілок і гучних боїв поблизу. Ніч, коли росіяни захоплювали Енергодар, також була дуже гучною, тож ми пішли в укриття.

Спати не вдавалося – поруч дуже голосно молилася літня жінка. Її привели в укриття 24 лютого і вона не могла виходити та повертатися туди, бо майже не вставала. Всі називали її «бабою Шурою» і щовечора вона розповідала про свої спогади, як вона, маленькою дівчинкою, переживала Другу світову війну і тодішню окупацію міста.

За кілька днів, коли ми знову були в укритті, у мене зʼявився зв’язок. Це був цілий квест: треба було забратися на гірку, підняти руку з телефоном до гори та потримати так кілька секунд. Тоді я вперше зміг набрати мамі і вона, здавалося, взяла слухавку раніше, ніж пішли гудки. Заряду на телефоні було кілька відсотків і ми розуміли, що у будь-яку секунду зв’язок знову може зникнути. Навколо мене зібралися всі «жителі» укриття, які пошепки передавали свої запитання: «Запоріжжя не захопили? А Київ? А Дніпро?», «А що пишуть про Токмак?», «Чи буде режим тиші? А переговори?». Нас всіх цікавили одні і ті ж самі питання і мама чітко та лаконічно, немов через телеграф, передавала відповіді.

***

Однією з «розваг», яка надавала сили містянам, стали це мітинги. Ми малювали плакати та щодня о 13:00 збиралися на площі, щоб заспівати гімн та послати окупантів шукати російський воєнний корабель (тоді цей жарт лунав звідусіль). Відчувалася єдність та сила, і за ті два тижні, поки тривали мирні зібрання, ми стали наче добрими друзями з усіма, хто ходив туди. В останні дні на мітинги приходило зовсім мало людей. Якось знайомі попередили нас, що заїхали якісь «інші росіяни», які планують розганяти мітинги і забирати активістів «на підвал». Того дня ми залишилися вдома. І не даремно, адже зрештою чутки виявилися правдивими.

***

По телебаченню показували новини з Бучі, Гостомеля, Бородянки. Вдома було тихо. Ми знов не могли підібрати слів для рефлексії. У Токмак приїхали маріупольці – це була, як тоді казали, «перша хвиля». Охочих підтримати їх, прихистити, надати якусь допомогу була неймовірна кількість. У дитячий садок, де вони ночували, приносили харчі, теплий одяг, іграшки та розмальовки для дітей. «Ви з Маріка?», – запитала молода дівчина, з якою ми зустрілися на території садка. «Ні, з Токмака», – не домовляючись хором відповіли ми. «Побіжу шукати тих, хто з Маріка, бо треба знайти з ким я поїду далі», – посміхнулася вона.

Того вечора в укритті було голосно. Діти у весь голос співали «Ой, у лузі червона калина» та гімн, грали в «Уно» та розповідали анекдоти. Дорослі ділилися історіями про те, як їм вдалося вижити: хтось за 5 хвилин до обстрілу Драмтеатру вийшов звідти, хтось – розкопував себе сам, після влучання. Але тепер вони сиділи в укритті, у відносній безпеці, нагодовані та у теплому одязі. Я вперше за довгий час засинав з теплом на серці.

Ми виїхали з «третьою хвилею» маріупольців. Поїздка була довгою та складною. Повідомлення від Мінреінтеграції про те, що відкрили «зелені коридори», дуже довго зберігалося на моєму телефоні як пам’ять про ті часи. Сьогодні, згадуючи ті події, я сприймаю їх як досвід, але тоді ці два місяці перебування в окупації тривали як ціле маленьке життя.

Микита Чакалов