Коли справа стосується війни завжди не знаєш з чого почати. Особливо якщо це твоя війна, твоя історія.
До 24 лютого я мало цікавилася політикою, а тим паче національною ідеєю, мені було до того байдуже. Я жила своїм примітивним підлітковим життям, пізнавала смаки студентства і страждала від нерозділеного кохання. Питання які турбували найбільше: коли стипендія, чому він не подивився мою сторіс і коли в гуртожитку дадуть гарячу воду. Мені було 15.
Коли в медіапросторі почали активно говорити про можливість вторгнення, коли в повітрі вже пахло війною, ми запанікували. Ми — троє п’ятнадцятирічних підлітків, які кожного вечора писали пари і на фоні слухали новини, домовлялися як будемо діяти, тримали документи і гроші в одному місці. Чесно кажучи, це нам не допомогло, бо як і будь яка людина в стресовій ситуації, ми забули абсолютно все про що домовлялись, страх взяв своє, але про це пізніше.
23 лютого. Звичайний собі день. Пара Захисту України. Демонструють відео про те, як правильно збирати тривожний рюкзак. Іронічно, правда? Ввечері ніщо не віщувало біди. Ми писали пари, дивились новини. Єдине, що можу згадати, так це те, що дуже неспокійними були птахи. Їх було багато і всі вони без кінця і краю кружляли, певно відчували.
24 лютого… Крізь сон почулися далекі вибухи, ми не звернули уваги. Вибухи не припинились і ставали голоснішими. Ніка (моя сусідка по кімнаті) підхопилась. Почалось. Вибухи не припинялись, лише наближалися. Ніка з переляку залетіла в моє ліжко, ніби це найбезпечніше місце в світі, і почала дзвонити рідним. Інша моя сусідка сиділа в своєму ліжку і не розуміла, що відбувається, я теж. Найперше, що прийшло мені в голову – написати тату.
24.02.22
І тут гучний вибух, який був перебитий звуком винищувачів. Я не впевнена чи бачила ті літаки, чи їх домалювала моя налякана до жаху свідомість. Ми кулею вилетіли в коридор. Ніка плакала, Аня досі нічого не розуміла, я вже розуміла все і теж почала плакати. Дзвінок від батька.
– Папа у нас стріляють, тут істрєбітєлі!!!
– Доць, ну походу война… я їду по тебе.
Ми, зібравши якісь речі, які першими потрапили під руку, спустились на перший поверх гуртожитку. Тоді я потроху почала розуміти весь масштаб. Купа розгублених очей, запах страху і сліз, повна невідомість що повстала перед нами всіма. Я вдивлялась в обличчя всіх навколо, спостерігала за ними. Хтось кричав і ридав, розмовляючи з кимось по телефону, хтось тримав в руках зубну щітку і сміявся зі свого набору першої необхідності, а хтось подібно до мене вдивлявся в обличчя інших. Чатом гуртожитку ширились світлини з вибитими на верхніх поверхах вікнами. Час тягнувся нестерпно повільно, ніби цілу вічність.
За бойовий дух відповідала завгосп. Жіночка, яка за її ж розповідями народилась ще в часи Другої Світової. Вона човгала ногами, через що її ходу було чути ще з сусідніх поверхів, як завжди була в зеленому костюмі, з гулькою на голові і купою перснів на понівечених часом пальцях. Своїм добре поставленим, грубим і гучним, як на свій вік, голосом вона запевняла, що ця війна закінчиться швидко, що це не та війна як була в сорок першому. Хотілось їй вірити. Ця війна дійсно не така.
Зв’язок почав зникати, через що ставало ще страшніше, оскільки ніяк не могла додзвонитися до батька. Коли він все ж забрав мене, Аню (сусідку по кімнаті), яка жила біля Полог і ще нашу родичку з дитиною, ми рушили в бік дому. Їхали мовчки. Я дивилась у вікно і плакала, мені здавалось, що доживаю останні години свого життя. В такі моменти, знаєте, починаєш жалкувати про все, що не зробив, не сказав, не наважився. Кожен добивав себе своїми думками і новинами, що лунали з автомобільного радіо. На заправках, в магазинах і аптеках вже стояли шалені черги. Тисячі однаково переляканих очей зустрічалися поглядами, всі одне одного розуміли, ніхто нікого не смів засуджувати.
Приїхали додому. І хоча там я відчувала себе в повній безпеці, але страх зрадницьки не відпускав тіло і час від часу пускав по ньому імпульси, ніби бив струмом. Змусили поїсти. Ніхто нічого не запитував, ніхто нікого не заспокоював. Всі з очима повними порожнечі і розгубленості дивилися новини, тихенько пускаючи сльозу, так щоб ніхто не бачив. Мені досі було дуже страшно, страшно сидіти, стояти, вийти на вулицю. Найстрашніше було лягати спати. Я як маленьке дитя, що злякалося монстра під ліжком, попросилася спати з батьками. Але це не допомогло. Пережите за день комом стояло у горлі і не відпускало. У мене почалася панічна атака. Таке траплялося раніше, але цього разу вона була інакшою. Сльози котилися градом і не зупинялись, тіло трясло, дихання пришвидшилось, серце вискакувало з грудей, думки перемішували все побачене і почуте. Моя підсвідомість тікала від смерті, і я б втекла з радістю з нею, та не було куди.
«Раніше я думав, люди дорослішають рік від року, поступово так… А виявилося — ні. Людина дорослішає миттєво», – Харукі Муракамі.
В той день я подорослішала вперше…
Ми їхали додому, сподіваючись, що там безпечно, проте через майже два місяці стало небезпечно і там. Невеличке селище біля Гуляйполя і дотепер щоденно страждає від проклятих рук загарбників. Знаєте, коли була мала завжди хотіла вирости і вирватися з дому. Проте зараз, коли бачиш до невпізнаваності покалічені рідні місця, розумієш, що дім є найціннішим. Його, на жаль, не можливо помістити у валізу разом з усіма спогадами, улюбленими місцями, найріднішими людьми і забрати в будь-який куточок світу.
21 квітня 2022 року переді мною знову повстала невідомість. Залишатися вдома вже було неможливо. Ми два місяці без світла і води намагались жити на лінії фронту, де вже за 7 км була окупація. В той період у мене зникли всі мрії, всі плани на майбутнє, єдине чого можна було бажати — дожити до завтра. І так щодня. Без нормального зв’язку ми фактично знаходились в інформаційному вакуумі. Тож довелося виїжджати. Довелося знову збирати себе до купи і речі в валізу.
Ми виїхали до Запоріжжя. Перший час, зізнаюсь чесно, було не звично, адже на той час місто фактично вже жило більш-менш нормальним життям. Проте і тут нормальним воно було не довго.
6 жовтня 2022 року. Черговий обстріл Запоріжжя. Забрані життя, позбавлені дому люди. Знову страх, знову валіза, зібрані речі, квитки на потяг, сльози, і 2 місяці життя в Києві .
Внутрішньопереміщена особа, переселенець, біженець, ніколи не думала, що ці слова стосуватимуться мене. Не думала, що все, що треба вміщається в одну валізу і рюкзак. Не думала, що більше ніде не буду почуватись вдома.
Вікторія Третяк
Комментарии:
нет комментариев