Я дуже люблю мріяти. Іноді поринаю думками в місця, де б хотіла побувати і так хочу, аби мої мрії здійснилися…
Закриваю очі… Ось я йду по темному і густому лісі. Мої легені з кожним вдихом наповнюються його запахом. Волого. Мене вабить мавка, я прямую за нею, не маючи змоги чинити опір. Тоненькі гілочки тріщать під моїми ногами, більше я нічого не чую. Відчуття, ніби час зупинився, є тільки я і природа. Мавка веде мене кудись вгору, ми виходимо на галявину і я бачу гори, які вкриті, ніби ковдрою, туманом. Це Карпати. Містичне місце сили та могутності. Я кричу: «Ааа!». Відлуння огортає гори, ліс і галявину, на якій я стою. Прокидаюся.
Знов закриваю очі. Гаряче повітря обіймає моє тіло. Йти важко, тому я знімаю взуття. Ноги торкаються теплого піску. Дивлюся навкруги – нікого, лише піщані дюни. Розумію, що це Олешківські піски.
Вітер ніжно шепоче, ніби розповідаючи про це місце. Я йду і уважно слухаю його, не тямлячи себе від щастя. Справжнісінька пустеля в Україні, дивовижно! Лягаю, аби зробити піщаного янгола і пробуджуюсь.
Ні, ще одне місце і кінець. Втретє закриваю очі. Вуха ріже скрип старих атракціонів, стає моторошно. Чорнобиль… Можливо, дехто мене не зрозуміє, але я мрію там побувати.
Здається, ніби я не одна. За мною хтось спостерігає. Може це стара лялька на підвіконні?
Тут своя атмосфера: покинуті будинки, оглядове колесо, яке відоме кожному, атомна станція. Тиша…навіть птахи не літають. Але природа, наче Фенікс, почала «відродження». Пройдуть десятки, а може й сотні років і Чорнобиль буде асоціюватися не з мертвим містом, а квітучим, відновленим. Поки ці думки крутилися в голові, я і не помітила, як прийшла до парку розваг. Колись тут бігали щасливі діти, гралися і життя було таким безтурботним… Раптово чується дитячий сміх, все голосніше і голосніше. Озираюся навкруги, але нікого не бачу. Мене охоплює почуття страху і я якнайсильніше затуляю руками вуха. Прокидаюся, серце калатає. Кінець моєї уявної подорожі.
Іра Терехова
Комментарии:
нет комментариев