Невероятно интересное письмо легендарного атамана из славного Гуляйполя Нестора Махно, которого с осени 1918 года стали уважительно величать батькой, при том, что ему тогда было только тридцать лет, я обнаружил на официальной веб-странице исторического факультета Уманского государственного педагогического университета имени Павла Тычины. Написано оно было в польском лагере для интернированных Стшалково, куда батько Махно с женой Галиной и своим ближайшим окружением попал весной 1922 года. Письмо адресовано президенту Чехословацкой республики Томашу Масарику, у которого батько попросил, как сейчас говорят, политического убежища. Чем мне оно показалось интересным:
Нестор Иванович четко объясняет, почему украинцы после большевистского переворота в Москве взялись за оружие и конкретно называет конечную цель их вооруженного восстания: «Щоб захистити свою соціальну і національну незалежність». Точнее не скажешь: чтобы защитить свою – украинскую, то есть, национальную независимость;
описывая ход борьбы за независимость, батько замечает, что лично он «за час збройної боротьби був дев’ять разів поранений». А принято считать, что он был ранен двенадцать раз;
отметив, что «складна політична ситуація, у якій живе Польща останнім часом, постійні загрози з боку радянської Росії змусили її забути про слов’янську гостинність і садити за колючий дріт усіх політичних емігрантів», автор письма добавил: «я думаю, що за свою боротьбу заслужили ми у західних народів на щось більше ніж тюрма»;
подписывая обращение к президенту, Нестор Иванович назвал себя не батькой, а… вождем: «з повагою Вождь Революційного Повстанського Війська України Н. Махно». В этой связи следует иметь в виду, что к большевистским вождям, которые фактически являлись мерзавцами и негодяями, вождь Махно не имел никакого отношения. Здесь вождь – это «общепризнанный политический руководитель, военачальник и предводитель», что стопроцентно соответствовало статусу великого героя из славного Гуляйполя.
Полный текст письма, на которое президент Томаш Масарик… никак не отреагировал:
«Вельмишановний пане президенте, звертаюсь до Вас як до старого революціонера і соціаліста. Ви бачили, що переворот у 1917 р., яким було скинуто деспотичний центристський режим у Росії, дав можливість усім народам, що населяли її, самостійно розпочати облаштування свого життя на нових революційних засадах. Але різні авантюристичні й демократичні партії стали на перешкоді цього і з допомогою своїх послідовників, як справа так і зліва, намагались ухопити до своїх рук владу над народом. І народи в інтересах здійснення волі трудящих на місцях і в інтересах перебудови режиму на нових революційних засадах змушенні були взятись за зброю, щоб захистити свою соціальну і національну незалежність і до останніх сил боролись проти різних узурпаторів влади за збереження хоча б решток революційних досягнень.
Чеський народ, який, як і український, багато століть перебував під гнітом чужинської окупації, мав більше щастя. Є вже вільним, має демократичну владу і може вільно працювати на своїй батьківщині. Інакше склалася доля українського народу; чотири роки поливаються українські степи кров’ю його синів у боротьбі за соціальну і національну незалежність і за право бути господарем у своїй батьківщині.
Я як політичний в’язень був звільнений з тюрми в революційні дні 1917 р. Як старий політичний працівник не міг залишитись осторонь масового політичного руху, який розгорнувся тоді на території колишньої Росії і почав організаційну роботу в Катеринославській губернії. Але недовго ми спокійно займались організаційною роботою, бо з’явились люди, які хотіли використати непевне становище для свої честолюбних планів. Необхідно було залишити спокійну творчу працю, взятись за зброю і захищати завоювання революції. За час 4-літньої збройної боротьби за соціальну незалежність я був дев’ять разів поранений і обезсилений. За рішенням Революційної Повстанської Військової Ради, я розпустив свою повстанську армію на дрібні відділи і в супроводі однієї сотні наприкінці 1921 р. прибув до Румунії на лікування. Коли мої рани загоїлись, навесні 1922 р. відправився я з групою 14 чоловік на Україну, звідки отримував повідомлення, але непередбачувані обставини змусили нас увійти на територію Польщі.
Складна політична ситуація, у якій живе Польща останнім часом, постійні загрози з боку радянської Росії змусили її забути про слов’янську гостинність і садити за колючий дріт усіх політичних емігрантів, це було зроблено також зі мною і моїм підрозділом. А нові намагання більшовиків усунути мене і моїх людей з польської території поставили мене в такі умови, перед якими бліднуть навіть умови життя в царських тюрмах.
Чеський народ, який перебував під гнітом чужої окупації, краще, ніж хто інший, зрозуміє муки століттями пригнічуваного українського народу і наше страждання у тюрмі, бо ми змагались за краще майбутнє для нього. Я думаю, що за свою 4-річну боротьбу заслужили ми у західних народів на щось більше ніж тюрма. До того часу жодна західна держава не виходила так щиро назустріч утікачам з колишньої Росії без огляду на політичні переконання, як це робить Чехословаччина.
Щира вдячність буде винагородою братерському слов’янському народу, який у тяжкі часи надав пристанище нещасним утікачам зі своєї батьківщини. Звертаюсь до вас як до старого революціонера та соціаліста — від вас залежить уможливити нам вільне життя на вашій землі після 4-річного більшовицького раю і братської польської в’язниці аж до того часу, коли ми зможемо повернутись на свою батьківщину. Прошу вас, вельмишановний пане президенте, дати розпорядження владі республіки відносно дозволу на в’їзд для мене і 12 чоловік мого супроводу. Я подав клопотання такого змісту до Міністерства закордонних справ чехословацької республіки. Сподіваюсь, що нам буде надано притулок, як і іншим політичним емігрантам, перебування яких на польській території було неможливим з тих же причин що і у нас. З повагою Вождь Революційного Повстанського Війська України (Махновців) Н. Махно, 1922, Польща, табір інтернованих Стршалково».
*
Как Нестор Иванович стал батькой, очень подробно описал в своих воспоминаниях начальник штаба махновской армии Виктор Билаш: «Находясь в центре Дибровского леса, мы не знали, как выйти из кольца окружения. Что делать? Оставаться тут или поставить карту на прорыв? Мы колебались. Командир базировавшегося в лесу отряда Федос Щусь пал духом. Противоположность ему был Махно. Он призвал щусевцев последовать за гуляйпольцами, которые были сторонниками прорыва. Щусевцы поддались его влиянию и заявили: «Отныне будь нашим батьком, веди, куда знаешь». И Махно начал готовить прорыв. Это было 10 октября 1918 года. На рассвете мы бросились на вартовых и, прорвав цепь, зашли им с тыла. В лесу поднялась неимоверная стрельба. Отряд достиг села, в центре которого был австрийский отряд, охранявший заложников в церковной ограде. Мы ворвались на площадь и начали расстреливать попавшего в поле зрения противника. Австрийцы дрогнули и отступили на западную окраину села, предоставив нам центр. Отступая, они подожгли строения. Расстреливая крестьян, бегущих из центра на пожар, они не щадили ни женщин, ни детей. Более сорока дворов сгорело, а сколько было расстреляно, трудно сказать. Махно митинговал на площади перед крестьянами, которые за исключительную храбрость, героизм и умение, проявленные Махно в этом бою, наградили его званием «Батько». Они кричали ему: «Будь нашим батькой, освободи от гнета тиранов!»
На не очень качественном фото из открытых Интернет-источников: Нестор Махно с женой и группой махновцев в лагере Стшалково
Комментарии:
нет комментариев