“Здровко тобі та українцям!” – щире вспарцє польських друзів

Два місяці минуло, як повернулася з короткого відпочинку у польських друзів з селища Яворже коло міста Бєльсько-Бяла. Та спомини не полишають. Може, в мені щось змінилося, чи війна тому «сприяє», але цього разу (в гості до пана Пьотра Висоцького і його дружини Люцинки їжджу багато років) я більше помічала не відмінності життя в Україні та Польщі, а ставлення людей один до одного, до свого покликання, до того, що діється у світі.

Про проєкт «Центри інтеграції для іноземців у Сілезькому воєводстві», завдяки якому українці можуть отримати великий спектр інформаційно-консультаційної допомоги та послуг, я детально розповідала. Єдине, що залишилося «за кадром» того допису, – відчуття щирої підтримки і затишку навіть у такій офіційній установі. І зараз хочеться розповісти про кілька зустрічей, на яких мене вразили душевність, щирість, співчутливість та дієва допомога поляків. Один одному та іншим.

Про делікатність, увагу і співчуття інтелігентів

В один із перших днів пан Пьотр із Люцинкою запропонували мені поїхати разом до лісової хатинки їхніх друзів Павла та Халини. Виявилося, що Павел – викладач мистецтв і дуже гарний художник-аматор. Уважний, ввічливий, закоханий у музику й образотворчість.

З величезною цікавістю я роздивлялася каталог його виставки, де представлені пошуки і здобутки у різних напрямках і техніках, а Павел із захватом розповідав про учнів, колег, друзів, про те, як він ловив світло чи зазирав у сутінки – не тільки природні. І делікатно розпитував мене, чим я відволікаюся від жахів бомбардувань. Коли я сказала, що відвідую у художньому музеї «Творчі вихідні», де намагаюся щось зобразити, а більше відпочиваю душею в компанії колежанок і викладачів, він щиро захоплювався, як таке можливо у прифронтовому місті.

Дружина Павела пані Халина – власниця кількох стоматологічних кабінетів. Вона власноруч наготувала смачнючих наїдків на велику компанію і дуже переживала, що я відмовилася від салату «Цезар». Справа ж була в тому, що він ішов після печеної качки, котлет та відбивних зі смаженою картоплею, грильованої риби та інших смаколиків, і я просто була не в силі ще й Цезара здолати.

Та головне не це. В гості, крім нас, приїхали з чоловіками Анджеєм та Войтеком подруги Халини Машка та Іза – стоматологині, з якими вона колись разом навчалася. На жаль, Іза кілька років тому через травму почала втрачати здоров’я. Тепер пересувається лише зі сторонньою допомогою і майже не говорить. Але гострота розуму і почуття гумору нікуди не поділися. Її чоловік, лікар-ортопед Войтек робить усе, аби Іза не почувала себе виключеною зі звичного кола. А вірні подруги не шкодують часу і уваги для жінки. Ведуться з нею як звикле, розповідають про роботу та рідних, пригадують спільні пригоди і жартують.

Войтек, Машка, Анджей також розпитували мене, як живеться під час війни у Запоріжжі, що робиться на тимчасово окупованих територіях, і чим вони можуть допомогти. Іза уважно слухала і співчутливо тиснула мені руку…

Скромна чарівність ентузіастів збереження традицій

На гостини до пана Міхала Кобєли з Каньова я майже напросилася. Надто мене зацікавила розповідь пана Пьотра про колекцію старожитностей, які пан Міхал врятував і зберіг.

Канюв (село у гміні Бествіна Бельського повіту Сілезького воєводства) згадується у письмових джерелах ще 1789 року. Головними засобами для життя, крім рільництва, було гірництво та рибальство у місцевих озерах (один з вихідців з Каньова Адольф Гаш вивів нову породу риби – королівського дзеркального коропа). Донедавна в Каньові залишалося чимало мовчазних свідків історії. Але декому здалося, що старий мотлох вже нікому не потрібен. Натомість пан Міхал Кобєла був іншої думки.

«Перебудовували церкву, вирішили старі двері XVIII століття викинути – Міхал забрав їх до себе. Там же хрест на маківці міняли – і його він прилаштував на подвір’ї. Єва (дружина Міхала – авт.) була не надто задоволена, що все заставлено старожитностями, – посміхаючись, розповідав пан Пьотр. – Але нічого не могла вдіяти”.

Я згадала багатьох наших сільських краєзнавців-ентузіастів, які до повномасштабного вторгнення облаштовували великі та малі музеї у власних хатах. І захотілося побачити, як дає собі раду польський любитель старовини.

У нього справді виявилося дуже багато спільного з українськими колегами. Та сама любов і повага до матеріальних свідків минувшини, жаль, що деякі односельці байдужі до спадщини, і несамовита жага врятувати усе, що тільки можливо. Пан Міхал зібрав величезну кількість артефактів, що документують матеріальну культуру регіону.

«Я ніколи не рахував свою колекцію, але… я завжди відчував потребу зберегти ці предмети. Кожен з них несе стільки емоцій…», – каже пан Міхал.

Випускник сільськогосподарського технікуму, звичайний працівник ена місцевому підприємстві, пан Кобела повністю поглинутий збереженням усього, що можна врятувати від забуття. Скромний і неговіркий, байдужий до відзнак чи почестей, він дбає лише про те, щоб традиції збагачували тих, хто прийде після нас. Ніколи нічого не просив ні для себе, ні для своєї колекції. А ось в останньому журналісти були з ним не згодні. Кілька прозорих натяків – і місцева влада виділила у колишній сільраді кілька кімнат під музей, де й розмістилося зібрання пана Міхала. Правда, навіть там йому не надто просторо)))

…Знаряддя для прядіння вовни та льону 1890 року, жорна для зерна, лопати для хліба, лійки, прес для сиру, лампи, довоєнна друкарська машинка, хрести й молитовники… Збірка млинків для кави, дерев’яні форми з «квіточками» для масла, валики для нанесення візерунків на шпалери, пристінний годинник, безліч іншого домашнього начиння… Сани й санчата… А ще парта з відкидною кришкою, грифельна дошка, документи про закінчення місцевої школи середини минулого століття… Традиційний одяг, постіль з ліжниками, колиска…

Усього не перелічити, та затишні кімнати дихають автентикою. Пан Міхал, коли облаштовував музей, запросив кількох односельчанок, і вони пошили фіранки за старовинними зразками, якимось дивом «зістарили» нове підвіконня, а відомий різьбяр відтворив у дереві герб Каньова.

…Я милувалася чарками у столітньому буфеті, а пан Міхал тим часом дістав пляшечку настоянки: «На здровє! Тобі і всій Україні». Трошки пізніше дружина Міхала Єва, частуючи нас каньовськими традиційними смаколиками, сказала те саме. Зворотньою дорогою до Яворжа я намацала в кишені рюкзака конверт зі злотими і запискою: «Трошки, але чим можемо. Хай усе буде добре!» По поверненні додому я кілька тижнів, коли кидала комусь із хлопців та дівчат невеликий донат, казала подумки: «То і від наших польських друзів».

Партнерство і співпраця колишніми не бувають

Не можу не згадати поїздку до Варшави на запрошення пані Ізабелли Хруслінської. У 2017-2019 роках «МИГ» брав участь у другій хвилі міжнародного проекту «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», який ініціювала пані Іза. Тоді я познайомилася з кількома десятками колег у різних містах України, і разом завдяки пані Ізі ми мали чудову можливість спілкуватися з відомими українськими та закордонними експертами у різних галузях – від політики та економіки до філософії та мистецтва.
Своєю чергою, Запоріжжя двічі приймало пані Ізу та українських журналістів.

Дружба з пані Ізою продовжилася і під час ковіду, і з початком повномасштабного вторгнення.

Коли ми тепер зустрілися, нам було про що поговорити. І про спільних знайомих (двоє колег, з якими ми їздили на тренінги, зараз у війську, ще двоє волонтерять), і про нинішній стан українсько-польських відносин (пані Іза багато років працює в царині їх залагодження), і про роль громадськості у вирішенні справ міста (у Варшаві також знаходяться люди, які ладні вирубати ділянку лісу заради більшої кількості відвідувачів разового концерту під «відкритим небом»), і про прийдешнє… Ми обидві не є фанатками рожевих окулярів. А от песик пані Ізи Смирек випромінював нескінченний оптимізм, чим зрештою нас розраджував.

Дуже тепло мене приймали колеги з газети «Кроніка Бескидзька». Як завжди, розпитали, чи легко виживати друкованому виданню у прифронтовому регіоні, з цікавістю переглянули наші спецвипуски, подарували купу пам’яток і передали слова підтримки усім запоріжцям. А також вимушеним переселенцям-бердянцям. Бо Бєльсько-Бяла є містом-партнером Бердянська, і до повномасштабного вторгнення взаємні візити були частими та регулярними.

Жодними словами не передати моєї подяки господарям Пьотру і Люцині Висоцьким, їх донькам Танечці та Монечці, а також Артуру з Анджеєм, усій їхній чудовій родині. Завдяки щирій гостинності я мала змогу і в басейні наплаватися, і велосипедом по чудових місцях поїздити, і запахом лісових грибів надихатися (знайшла, правда, лише двійко білих «правдивків»), і затишними вуличками та парками Бєльсько-Бяли, Яворжа і чеськолго курорту погуляти. А головне, – поспілкуватися з чудовими людьми. Їхнє «вспарцє» так потрібно нам на важкому шляху до Перемоги.