З давніх часів красу уособлювали саме жінки. Тому, напередодні ми зустрілися з двома зовсім різними представницями прекрасної статі, які вирішили вдягнути гвардійський однострій.

Знайомтеся:

Яна – молодший сержант, командир відділення, 20 років – з дитинства успішно займалася бойовими мистецтвами й одягнула погони за прикладом батька.

Як Ви опинилися на військовій службі?

 В мене батько служив у Збройних Силах України, я дивилася на нього і з дитинства прагнула стати військовою. У 18 років пішла по його шляху – одягнула погони.

Я шукала, як потрапити саме у цю частину – бо це ж полк оперативного призначення! Приїхала сюди, влаштувалася на службу. Спочатку мене хотіли записати у зв’язківці, але я попрохала посаду, пов’язаною зі спортом і активністю. Командири побачили мою мотивованість і запропонували стати кінологом. Я з радістю погодилася. І десь рік працювала з собакою, бельгійською вівчаркою – досить успішно, до речі.

Потім я захотіла розвиватися у військовій сфері, присвятити все життя армії. Для цього вивчилася на сержанта, командира відділення – з надією потім, після ще одного курсу навчання, здобути посаду інструктора з бойової підготовки. Але потім почалося повномасштабне вторгнення росіян, і про розвиток кар’єри довелося на деякий час забути.

Знаю, що Ви займалися бойовими мистецтвами…

Спортом я захопилася ще в 11 років. Спочатку практикувала у-шу, а згодом перейшла у спортивну школу, де розпочала серйозно займатися боксом, кікбоксингом і тайським боксом.

Вперше на всеукраїнські змагання з кікбоксингу я поїхала у 13 років і одразу зайняла перше місце. На наступний рік тренери відправили мене на міжнародні змагання по боксу, які проходили у Карпатах – тоді мені було чотирнадцять – і я знову перемогла. Дякуючи цій перемозі я отримала звання кандидата у майстри спорту.

Зараз я – багатократна чемпіонка України з боксу, кікбоксингу, тайського боксу. 

Розкажіть про Вашу сім’ю.

Як я вже говорила, батько в мене служить у Збройних Силах, також командиром відділення. З 2014 року був постійно на ротаціях у Донецькій області. Також хотів їхати вчитися на інструктора, та велика війна цьому завадила. На той час він був у Авдіївці, 24 лютого його підрозділ перевели у Верхньоторецьк. Ми з матір’ю підтримували з ним зв’язок до середини березня, потім цей зв’язок обірвався. З’ясувалося, що тоді на його позиції напали росіяни – з тих пір батько рахується зниклим безвісти, як і майже весь його підрозділ.

Ще в мене є син Кирило, йому три рочки. Хоча я народила доволі рано, проте дуже щаслива його появі на світ.

Чи важко Вам командувати чоловіками – тендітній дівчині?

На початку, коли мене призначили на посаду, було важкувато. Мої підлеглі звикали до мене, я звикала до них. І з кожним днем керувати відділенням ставало дедалі простіше. Головне – показувати особистий приклад, і вести за собою власним авторитетом.

Якщо Яна з дитинства мріяла про військову кар’єру, то наша наступна співрозмовниця одягла форму Національної гвардії після початку повномасштабного російського вторгнення. Тоді як її цивільна професія далека від військових реалій.

Дарина – солдат-зв’язківець, 27 років – виготовляла гарнющі букети з різних продуктів харчування, але пішла до війська по мобілізації з власної ініціативи.

Яким чином від смачної естетики Ви дійшли до військової служби?

Я бачила чоловіків, які боялися йти воювати. А ще у мене є дитина. І я не хотіла, щоб ці чоловіки через свою боязнь впустили ворогів до мого міста і зіпсували майбутнє моєї дитини. Тому сама прийшла до військкомату і сказала: мобілізуйте мене, мені потрібно бути у війську – хоч солдатом до окопу, хоч медсестрою на передову! Спочатку мене відмовляли, але я була наполегливою. Тоді мене направили у Нацгвардію. Тут я була зарахована до роти зв’язку.

Скільки років Вашій дитині?

Три з половиною. З чоловіком я розлучена. Є батьки, вони живуть тут, у Запоріжжі, допомагають доглядати дитину. Також є молодший брат, але він давно працює у Канаді. Зараз моя дитина сумує за мною. Але я розумію, що роблю добру справу заради її ж блага.

Плануєте далі служити у війську?

Гадаю, цей період у моєму житті тимчасовий – зараз потрібно захистити нашу землю і я ні на секунду не вагаюсь. На мою думку, щоб стати кадровим військовим, треба бути зануреною у цю «кухню» мало не від самого народження. Тому буду носити форму, поки не оголосять про Перемогу і демобілізацію. Хоча – хто знає, можливо, мені запропонують служити далі, і це мені сподобається…

Яка Ваша військова спеціальність?

Повинна була бути телефоністкою. Та коли ми приїхали на навчання, з’ясувалося, що посади телефоністів вже укомплектовані – і мене вчили інформаційним технологіям. Тому можна сказати, що я – військовий айтішник.

Важко служити у чоловічому колективі?

Зовсім ні. Відчувається турбота, зацікавленість у результатах моєї праці. Якщо є проблема – завжди пояснять, підкажуть. Хоча, до речі, в моїй роті служать в основному жінки. І я більше боялася якихось конфліктів з їхньої сторони. Але нічого подібного не відбулося. Усі допомагають одна одній, і роблять це щиро. Колектив реально класний.

Чи доводилося Вам старі навички – я маю на увазі складання букетів з продуктів – застосовувати у новій професії?

Навіть після початку повномасштабної агресії в мене було дуже багато замовлень. Доводилося відмовляти людям, адже я не зовсім розуміла, чи правильно дарувати радість у такі важкі часи. Згодом моє відношення до цього змінилося – не дивлячись на війну, людина все одно хоче радіти, хоче отримувати подарунки. Тому зараз іноді виготовляю “їстівні букети”. Я впевнена – все дійсно буде добре після нашої Перемоги. І кожен зможе повернутися до звичного та щасливого життя.

Нині обидві гвардійки не тільки прикрашають собою 9 полк оперативного призначення НГУ імені Героя України Богдана Завади, але й наполегливо роблять все заради однієї мети всіх українців: вигнати загарбників з нашої рідної Землі.

Південне оперативно-територіальне об’єднання Національної гвардії України