Протягом всієї історії жінки боролися за рівні права через систематичну дискримінацію, нерівність можливостей та обмеження їхньої свободи у багатьох сферах життя. Від самого початку організації суспільств жінки часто перебували в підпорядкованому становищі через соціальні, економічні, культурні та релігійні фактори. Поняття гендерної рівності залишається актуальним, оскільки тема рівноправності досі широко обговорюється та викликає дискусії. Конституція України гарантує рівність прав і обов’язків незалежно від раси, кольору шкіри, віку, майнового стану, місця проживання, релігійних чи політичних переконань, етнічного чи соціального походження, мовних та інших ознак.
Перша хвиля фемінізму бере початок із суфражизму — боротьби за право голосу, що розпочалася у 1830-х роках, і тривала до Другої світової війни, коли жінки в країнах західного світу досягли значних успіхів. Вперше вимоги рівноправ’я висунуті жінками під час Війни за незалежність в США (1775—1783). Першою американською феміністкою вважають Ебігейль Адамс, авторку знаменитої фрази: «Ми не будемо підкорюватись законам, в прийнятті яких ми не брали участі, і владі, яка не представляє наші інтереси».
У XIX–XX століттях суфражистки, зокрема Еммелін Панкгерст і її дочки, організували масштабні акції протесту. Їхній рух домігся прогресу: у 1918 році жінки віком від 30 років отримали право голосу, а у 1928 році — рівних умов із чоловіками. Лише у 1970 році було ухвалено Закон про рівну оплату, який зобов’язує роботодавців однаково оплачувати працю чоловіків і жінок за виконання однакових обов’язків.
Французький рух за права жінок розпочався ще під час Великої французької революції. Олімпія де Гуж написала «Декларацію прав жінки та громадянки» у 1791 році і якій належать слова: «Якщо жінка гідна зійти на ешафот, то вона гідна ввійти в парламент», однак її було страчено за активізм.
Ідея жіночої рівноправності була відкинута, а в кінці 1793 р. припинено діяльність жіночих організацій. У 1795 році у Франції жінкам заборонили відвідувати громадські та політичні зібрання, а в 1804 році був прийнятий громадянський кодекс Наполеона, згідно з яким жінки не могли без згоди чоловіка виступати в суді та розпоряджатися майном, окрім як за заповітом. Це позбавляло жінок усіх майнових прав, окрім формального права власності та права успадкування. Відродження руху відбулося в середині XIX століття, а в 1882 р. з’явилася Французька ліга прав жінок. Жіноча частина населення здобула право голосу тільки в 1944 році, після Другої світової війни. Сьогодні у Франції активно працюють закони проти домашнього насильства, сексуальних домагань та забезпечення рівності в політиці.
Першою державою, яка надала жінкам право голосу, стала Нова Зеландія у 1893 році, за нею — Австралія. У Європі лідером стала Фінляндія, яка у 1905 році узаконила виборчі права для жінок. Її приклад наслідували інші Скандинавські країни та європейські держави.
Окрім виборчих прав, на порядку денному першої хвилі фемінізму були питання права на власність, доступу до вищої освіти та професійної зайнятості. Європейські університети вперше почали приймати жінок лише наприкінці XIX століття. У США ситуація довго залишалася складною: навіть у 1960-х роках жінки становили лише 5–8% студентів у медичних, економічних і юридичних навчальних закладах.
На території сучасної України світська жіноча освіта почала розвиватися в другій половині XVIII століття. Інститут шляхетних дівчат при Смольному монастирі в Петербурзі став першим світським навчальним закладом для жінок у російській імперії, до складу якої тоді входили українські землі. Основною метою такого навчання було виховання «освічених жінок, добрих матерів і корисних членів сім’ї та суспільства». Питання доступу жінок до вищої освіти в росії вперше порушили на початку 1860-х років, коли група киянок звернулася до університетської ради з проханням дозволити їм відвідувати лекції університетських професорів.
Друга хвиля фемінізму мала ширшу проблематику: вихід жінок на ринок праці, забезпечення гідної оплати, визнання неоплачуваної домашньої роботи, а також соціальна підтримка з боку держави. Активістки підіймали питання гендерного насильства у сім’ї та на робочому місці, що відображено у гаслі «Особисте є політичним». У США боротьба за права темношкірих прискорила цей рух, часто об’єднуючи два рухи в один. Феміністки почали переосмислювати гендерні ролі в сім’ї, на роботі, у творчості, а також у народженні та догляді за дітьми. Дискримінація проникла в приватне життя жінок, і з’явилося розуміння того, що усталені ролі в сім’ї та стосунках є частиною загальної системи гноблення.
Третя хвиля фемінізму, яка припадає на 1990-ті роки, формувалася в умовах постмодернізму і постструктуралізму. У цей період змінюється підхід до боротьби за рівність. Вплив теорії влади Мішеля Фуко зміщує акцент на розуміння того, що активізм часто стає частиною існуючої владної системи, через що боротьба може втрачати свою ефективність. Це спонукає до переосмислення стратегії феміністичного руху. У третій хвилі фемінізму є три основні теми:
- більше уваги приділяється проблемам жінок в менш розвинених країнах;
- критикуючи цінності, які домінують у роботі та суспільстві, такі як складна конкуренція, жорсткість та незалежність як ідеальні якості (традиційно вважаються «чоловічими» якостями) та аргументуючи їх на співпрацю, зв’язок та взаємозалежність як ідеальні якості;
- було зроблено акцент на сексуальне задоволення жінок.
У наш час багато дослідників відзначають появу четвертої хвилі фемінізму, що почалася у 2010-х роках і тісно пов’язана з розвитком цифрових технологій та соціальних мереж. Ця хвиля активно використовує онлайн-платформу для привернення уваги до таких питань, як сексуальне насильство, дискримінація у роботі та гендерна нерівність. Однією з ключових особливостей цього етапу стали кампанії на кшталт #MeToo, які спрямовані на боротьбу із сексуальними домаганнями. Завдяки соціальним мережам феміністки можуть швидко об’єднуватися, організовувати акції протесту та поширювати свої ідеї в глобальному масштабі.
У ХІХ столітті на хвилі загальноєвропейського підйому жіночих рухів в Україні з’явилися перші організації, які виступають за права жінок. Одним із важливих моментів стала діяльність українських просвітницьких організацій, таких як «Товариство руських жінок». Першою феміністкою в Україні, яка виступала за рівність чоловіків і жінок в усіх сферах, вважається Наталія Кобринська. Свої феміністичні ідеї Кобринська переважно поширювала через літературну діяльність. У своїх оповіданнях вона критикувала патріархальні стереотипи та підкреслювала важливість духовного визволення жінок. У 1887 році, спільно з Оленою Пчілкою, вони видали перший літературний альманах, до якого увійшли твори, написані письменницями. Згодом Кобринська організувала видавництво «Жіноча справа», яке випускало «феміністичну» літературу.
Мітинг за виборчі права жінок, що відбувся 19 березня 1917 року в Петрограді, став важливим підходом у боротьбі за гендерну рівність у російській імперії. Це сталося 23 лютого, що за новим стилем є 8 березня (саме тому більшовики пізніше обрали цю дату для святкування Міжнародного жіночого дня). До мітингу долучилися не тільки активістки, а й робітниці, інтелігенція та навіть чоловіки, які підтримували ідею рівності. Жінки, які довгий час виборювали свої права в умовах патріархального суспільства, побачили шанс домогтися політичного впливу.
Згідно з “Global Gender Gap Report 2024”, опублікованим Світовим економічним форумом, Україна посіла 63-тє місце серед 146 країн, досягнувши показника подолання гендерного розриву на рівні 72%. Цей звіт оцінює країни за чотирма ключовими показниками: економічна участь та можливості, освітні досягнення, здоров’я та виживання, а також політичні права та можливості. У топ-10 країн за індексом гендерної рівності увійшли: Ісландія: закрила 91,2% гендерного розриву, займаючи перше місце вже 14-й рік поспіль, Норвегія, Фінляндія, Нова Зеландія, Швеція, Німеччина, Нікарагуа, Намібія, Литва, Ірландія. Ці країни демонструють значний прогрес у досягненні гендерної рівності, особливо в сферах політичної участі, економічних можливостей, освіти та охорони здоров’я.
Порівняно з попередніми роками, Україна покращила свої позиції, що свідчить про поступовий прогрес у напрямку гендерної рівності.
Катерина Касімова
Комментарии:
нет комментариев