Все це почалось 24 лютого 2022 року в Україні. Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, коли шалена кількість техніки пішла по нашим рідним вулицям, коли падали будинки не в силах вистояти проти удару проклятої ракети, коли сльози полились рікою, коли смерть пішла у наступ, коли небо почало забирати людей…

«Почалась війна…»

Мій ранок почався із цих страшних слів, яких я ніколи би не хотіла почути в житті. Ці слова і до сьогодні лунають в моїй голові, немов злісне відлуння, яке повертається кожен ранок.

Я не вірила в це чи не хотіла вірити, що тепер маю жити у воєнний час.

Пам’ятаю декілька перших днів. Я не спала, не могла спати, знаючи, що на моїй землі гинуть люди, гинуть діти, гинуть мрії, гине надія. Вдень я лежала в ліжку і читала новини в Телеграм. Кожна новина була для мене киснем, киснем який повільно вбивав, наче напускав на мене безкінечну кількість отрути. Та я не могла вже відірватись від них. Кожна смерть, про яку я чула, різала моє серце, рвала душу на малесенькі шматочки. Я захлиналась в сльозах… Коли вбивають твій народ, вбивають тебе особисто.

Летіли дні яких я не пам’ятаю. Тільки біль, нестерпний біль… Потім стало ще гірше. По моїй вулиці почали їхати колони ворожої техніки. Мені здавалось, що їй не буде краю. Вона їхала, їхала і їхала… І я розуміла, що все це буде вбивати людей, кожен снаряд забере чимало життів.

Наше містечко Чернігівка і до сьогодні знаходиться в окупації. Тільки тоді, коли все починалось страх ліз під ребра, не даючи заплющити очі навіть на хвилину. Нікому не побажаю так жити, але в ті дні я просто сиділа цілу ніч в двох штанях, в декількох кофтах, щоб в будь який момент бігти в укриття. Десь так пролетів тиждень. Тиждень в дрімоті, одягнена як капуста.

В якусь ніч мені вдалось заснути. Я прокинулась десь о 8 годині ранку, коли почула звук винищувача, який летів над моїм будинком. Не пам’ятаю, але за секунду я вже стояла біля дверей вдягнена в зимовий пуховик і взута в зимові ботики. Було страшно, але все минулося.

Я завжди боялась смерті, та зараз думаю, якщо моя доля померти, я обов’язково помру, і не має значення куди я сховаюсь. Досі переконана, що від долі не втечеш. Вона завжди тебе знайде, навіть на іншому материку.

Згодом моя найкраща подруга зі своїми батьками вирішила виїхати на підконтрольну частину України. Тоді я втратила частинку підтримки, бо ця людина знає як тут важко і завжди могла підставити своє плече. Та в мене ще залишилась одна подруга, від цього мені ставало легше.

Потім росіяни відключили зв’язок і інтернет. В ці моменти я почувалася ізольованою, тому що я не могла поспілкуватись з друзями навіть через телефон. І через це хвиля самотності накривала мене кожен день з новою силою. Єдине, що тоді допомогло мені вийти з цього стану це книжки і вірші. Книжки стали для мене друзями, саме за допомогою них я тікала в інший світ. За півтори місяці я прочитала 30 книг, іноді це доходило до того, що я читала дві книги в день. Але потім я все переосмислила. Моє життя тут, в реальності, і я повинно його прожити. А вірші для мене особливий спосіб вилити свій біль. Взагалі думала, що не має в мене таланту до віршування, але виявилось навпаки. Коли біль здавлює моє серце, вірші це саме та кров яка з нього виливається разом з емоціями. Я вважаю, вірші не творчістю, а емоціями, тому…

Вірші, що я пишу ночами

Не творчість це

Не спалах чи порив

Це біль якого так багато

Та поділитись ним мені немає з ким

Його частинку я віддам паперу

Бо він для мене ніби кращий друг

Він знає, що в середині у мене

Не тиша, а божевільний серця стук

В словах оцих я закарбую сльози

Бо тільки на вірші ці падають вони

Їх стільки, що можна відкривати море

І ці моря солоні ворогу ніяк не перейти

12 липня друзів не залишилось, остання подруга також виїхала на підконтрольну територію України. Тепер я тут сама, але відстань ніколи не роз’єднає рідних людей по духу.

В окупації дуже складно не втратити себе, залишатись при своїй думці, яку не маєш права виказати. Та мовчати складніше всього, бо мовчання вбивало мене з середини, бо тут не знаєш кому можна довіряти. Ще й прапори ці так душать. Куди б не кинула свій погляд, висить прапор. На якого би військового, який топче мою землю, не глянула, бачу в ньому вбивцю.

Та багато людей може сказати, що мені пощастило, бо я хоча б знаходжусь вдома, але дім це там, де ти відчуваєш себе захищеною, а тут я відчуваю себе чужою. Напевно без такої сильної підтримки, яку кожен день я знаходжу в своїх одногрупниках я б вже пала духом. Та вони допомагають мені триматись і разом ми віримо, що ЗСУ скоро завітає і до нас.

Та вони не знають як тут іноді буває важко, а я не хочу ділитись цими історіями, бо я не та людина, яка буде сіяти бодай одне зернятко сумніву в нашу перемогу. Тому я замовчую історії вбивства і тортур, а розповідаю тільки кумедні і смішні, щоб вони також тримались, і стояли зі мною в одному строю.

До війни в мене було багато мрій. Я хотіла закінчити університет. Працювати по спеціальності, бо дійсно горю цією професією. Обов’язково хотіла написати книжку. Хотіла прожити щасливе життя, яке б було наповнене радістю. Та війна зруйнувала моє життя, вкрала мрії і позбавила надії, але вона триває вже більше року і я не збираюсь коритись обставинам, бо я гордо кажу, що я УКРАЇНКА, незламність тече в моїй крові і я готова боротись за свої мрії.

Я продовжую жити далі, бо дійсно «плач не дав свободи ще нікому, а хто борець той здобуває світ». Тому я борюсь і буду це робити поки наші військові кожен день відвойовують моє майбутнє ціною свого життя.

Анна , студентка факультету

журналістики ЗНУ