В газеті The Guardian пару днів тому вийшла стаття про українських сиріт, які були евакуйовані до Італії з Бердянського та іншого інтернатів. У ній є чимало інформації, яка не вписується у державний український штамп про необхідність швидкого повернення сиріт з-за кордону.
Виявляється, що чимало підлітків, які більше двох років прожили в Італії, не хотіли повертатися в Україну, хоча українські чиновники усіма способами намагалися вмовити їх повернутися. Дехто через італійські суди зумів відстояти своє право вибору та залишитися в Італії.
Одна дівчина після повернення в Україну була передана в будинок сімейного типу, де вже жили 8 інших дітей. За її словами, майже рік у неї не було телефону, проте була обов'язкова церква по неділях. Вона не відвідувала школу. Після повернення телефону вона продовжила спілкування з італійкою, до якої мріє повернутися після досягнення 18-ліття.
Ситуація тут складна, тому спробуємо розглянути її з двох боків.
На мою думку, не можна виключати українських дітей з процесу прийняття рішення про повернення. Дитина, особливо підліток, — це не річ, яку можна просто взяти і повернути. Не можна робити це лише заради абстрактного «генофонду» нації, покращення української демографії чи звітів чиновників.
Якщо посадовці постійно кажуть про права та інтереси дитини, то далеко не завжди повернення дитини із безпечної та заможної європейської країни — в її інтересах. Я знаю багато випадків, коли українських сиріт забирають із закладів за кордоном для того, щоб вони жили десь в ДБСТ у Запоріжжі чи під Києвом, під обстрілами, без адекватного навчання, соціальної чи психологічної підтримки.
Я знаю на прикладі нашої родини, що соціальний та матеріальний супровід прийомних сімей в Україні на дуже низькому рівні. В багатьох місцях його майже немає. Фінансування також на низькому рівні. Чимало сімей приймають дітей, щоб виростити з них «правильних християн» своєї конфесії. Їм якось начхати на право дитини вільно обирати свою релігію чи філософію життя. Вони примушують дітей ходити в церкву, а Біблія — це єдина книга у домі.
Багато дітей мають вади розвитку, але інклюзія та реабілітаційні послуги також на низькому рівні. А відвідання ресурсних центрів під час постійних тривог — ще той квест.
Нарешті, чимало сімей не паряться про безпеку. У прифронтовому Запоріжжі під постійними обстрілами та щоденними жертвами досі проживають кілька ДБСТ та ПС, які не хочуть кудись переїжджати. Тому цілком зрозуміла стурбованість держав ЄС щодо повернення дітей в такі умови.
З іншого боку, є випадки, коли евакуйована за кордон дитина дійсно хоче повернутися в Україну. Утримувати її за кордоном — це не менше знущання, ніж примусове повернення.
Без нашої підтримки п’ятнадцятирічний Максим Діденко не зможе продовжувати життєво необхідне лікування та реабілітацію. Будь ласка, допоможіть зібрати кошти на лікування та розвиток хлопця!
Звичайно, за кордоном також є багато ризиків для дітей. Не завжди дорослі, які спілкуються та допомагають дитині, мають добрі наміри. А усиновлення за кордон потребує системи контролю та можливості для дитини захистити свої права та повернутися у складних випадках. Такої системи консульства забезпечити не можуть у більшості випадків.
Підсумок
Для мене особисто головне — це життя та права конкретної дитини, а не абстрактні інтереси тієї чи іншої держави чи інституції.
Тому я би повертав евакуйованих дітей лише у тому випадку, коли в Україні можна забезпечити нормальні умови для навчання, розвитку та безпеки. І при повній згоді дитини, без будь-якого тиску.
Коментарії:
немає коментарів