На тлі довгого радянського невігластва документальні відомості про голод 1920-х побачила, вивчаючи архіви, – смертність, зафіксована у метричних книгах Запорізької області, зросла принаймні у десять, двадцять разів [досліджувала історію Тернівки, що на півночі області, а також Чернігівки, де після нечислених до 1917-го записів про «смерть від старості» зарясніли десятки та сотні смертей дітей та молодих людей, без пояснень…]
Голод 1930-х я зрозуміла, вдивляючись у фотографії моєї бабусі, яка рано стала старою змученою жінкою… На руках у неї в той час було двоє дітей – мій тато народився у 1933-му, сестра його – у 1936-му. Це наша історія на нинішній Миколаївщині.
Про післявоєнний голод 1947-го знаю також з родинних оповідок. Дід моїх дітей розповідав, як його овдовіла у 1945-му мати писала листа “всесоюзному старосте” Михайлу Калініну із слізним проханням зменшити податки продуктами, які для неї, немічної жінки з трьома дітьми, були величезними. Отримала лист у відповідь: мовляв, зменшити податки неможливо, здавайте все на загальних умовах. Цей лист довго берегли в родині на Віннчині.
…ми згадували про горе голодоморів, зустрівшись 22 листопада, в День пам’яті жертв Голодомору в Запорізькій обласній бібліотеці – разом із художником Андрієм Соколенком, із Іриною Півень, депутаткою обласної ради, щирою учасницею творчих подій у місті. Завітала до нас співробітниця відділу краєзнавства Ірина Шершньова. Звісно, розгорнули сторінки книжок-свідчень.
І я згадала подорож до Чернігівки Бердянського району Запорізької області [в перший місяць повномасштабного втогнення окупованої росіяними].
Тоді ми їхали туди у пошуках згадок про рідних, яких життя розкидало по світу саме у 1930-ті, коли двоє дівчаток-сестричок спочатку опинилися у дитячому будинку, а потім у Запоріжжі в одному з училищ, а потім евакуювалися від Другої світової війни…
А зачіпкою для пошуку стала книга Миколи Єременка, історика та краєзнавця із сусідньої до Чернігівки Владовки – «Українська Голфгофа».
Це книга про Голодомор на півдні Запорізької області, на щедрій для селян землі. У книжці була згадка про перебування в дитячому будинку одного з оповідачів, історії яких записав пан Микола та його родина. І ми сподівалися визначити точку на мапі, де відірвані від своєї селянської родини опинилися дві маленькі дівчинки…
Та… ген-ген, сеільки було таких дитячих будинків, в які мимоволі чи з останньої надії віддавали місцеві жителі своїх дітей… Так сказав нам пан Микола, добре обізнаний на реаліях тогочасного життя.
“Мої друзі показували мені і рослини, щоб навчити рятуватися від голоду, так ми пізнавали
гіркий досвід наших предків. Тих, кого розкуркулювали і викидали в степу з малими дітьми, тих, кого вмертвляли голодом цілими родинами. Мені навіть важко уявити – десять мільйонів заморених голодом! Я бачив місця, де були ями, які не закривали протягом тижня,
бо ще треба було кидати туди трупи. Ці ями є в Чернігівці, Салтичії, Верхньому Токмаку, Могилянах, Григорівці та інших селах нашого району. До багатьох з них, на жаль, заросли стежки. Коли мене питають: яка тобі різниця – геноцид це чи злочин проти людства, я
хочу привести ту людину до такої ями, і хай вона спитає те саме, у ту яму нахилившись”, – пише Микола Єременко у вступному слові до книги.
https://www.zoda.gov.ua/files/WP_Article_File/original/000040/40837.pdf
Ось текст, записаний останнім у блоці спогадів, записаний 19.01. 2007 року від Володимира Іліча Ляха, народженого у 1936 р. н., мешканця с. Владівка.: “…кожна сотка землі, кожне фруктове дерево обкладалося податком. Крім того, кожна сім’я була зобов’язана щороку по заготівельним цінам здати державі: молока до 300 літрів; м’яса до 50 кг; вовни до 4 кг. Пункту хлібозаготівлі в селі не було. Хліб вивозили на сусідню станцію Стульневе, де була контора «Заготзерно».
Кліматичні умови в 1946 – 1947 рр. були жахливі. Усю весну і літо не було жодного дощу, внаслідок чого зернові й городні культури не мали росту. До цього влітку 1947 р. сталася величезна засуха, бо літо було досить спекотним. У результаті в країні розпочався
голод, від якого люди помирали. У селі померли: Пеннер Надія, Пеннер Наталія, Донченко Петро, Донченко О., Івко С.
Хто тримав корову, тим було легше, а останні варили буряк, товкли лободу, курай і пекли лободяники, їли грицики, ловили ховрахів, копали коріння. Виживали, як могли.
Це було страшне лихо для людей, які пережили багато труднощів під час цього голоду. Не хотів би, щоб знову все повторилося.
Вважаю, що голод 1946 – 1947 р.р. не був штучним геноцидом українського народу. Адже голодувала не лише Україна. Державні запаси хлібу «з’іла» війна, а обов’язок уряду Сталіна перед союзниками розрахуватися хлібом за поставлену військову техніку під час війни був незаперечним. Тому всі лишки хліба були відправлені західним країнам”.
Ось звідти й категоричність старости Калініна: які послаблення у податках? Яке нам діло, бабо, до твоїх голодних дітей, які нарівні з вдовами працювали в полі, біжучи за мамами, запряженими в плуг разом із безцінними коровами? Дід моїх дітей розповідав, що за роботу дітям давали молоко [корови ж колгоспні, не свої], а дорослим видавали оселедця. І діти підстрибували, мовляв, я більший, я вищий: дядьку, дайте оселедця. Бо їсти хочеться…
Про все це ми згадували у бібліотеці, тримаючи в руках колючі колоски пшениці…
“Сьогодні згадуємо мільйони невинних жертв голодомору. Пам’ятаємо, запалюємо свічки, читаємо спогади, архівні матеріали. Вони знищували нас тоді, вони вбивають нас сьогодні”, – сказала Ірина Півень.
І подумалося, що ми звикли називати «голодом» те, що насправді є геноцидом – у дуже прямому значенні.
Інеса АТАМАНЧУК, фото учасників події
Комментарии:
нет комментариев