misto.zp.ua

"Я повз до своїх три дні та дві ночі". Історія українського розвідника, якого вважали мертвим

Я повз до своїх три дні та дві ночі. Історія українського розвідника, якого вважали мертвим фото

 

В жовтні цього року під час однієї з операцій спецпідрозділу на Куп'янському напрямку, Хохол опинився в тилу росіян, у лісі, просто посеред ворожих позицій.

Хохол був один, без їжі, води, годинника й компаса. Лише автомат, два магазини набоїв, ніж та ікона. І окремо – одна куля для себе.

Йти він не міг – це означало б неминучу смерть. Тільки дуже повільно повзти, щільно притиснувшись до землі – щоб вороги не помітили рух.

Побратими вже вирішили, що Хохол загинув, та присяглися помститися за нього. Дружина замовила місце на кладовищі й заготувала свічки.

А він повз. Три дні та дві ночі.

"Якби в людини було дев'ять життів, то за цю свою подорож я усі дев'ять і використав", – каже він.

Його шлях – це історія про незламність. Про боротьбу зі спрагою, відчаєм та смертельною втомою, з якої зрештою виходиш переможцем. А ще це історія про кохання.

Далі – пряма мова спецпризначенця з позивним "Хохол", який у важку хвилину просто продовжував повзти.

Син неба

З чого почати? Кажете, з піратів?

До 2019 року я займався супроводом суден без пасажирів, таких як танкери. Ми долучалися до екіпажу в момент, коли вони збиралися входити в піратонебезпечну зону. Африку обійшов двічі. Малайзія, Мадагаскар, Канарські острови, Шрі-Ланка… – це все мені знайомо.

Але на піратів я невезучий. Жодного так і не побачив.

Як бачите з шеврону, мій позивний "Хохол". Так ще в 2001-му мене почав називати кум з Одеси. І коли стало питання щодо позивного, я про це згадав. Я не бачу в цьому нічого образливого. Здається, хохол – це "син неба" (кримськотатарською kök oğlu – син неба – УП).

Перший місяць повномасштабної війни допомагав логістикою друзям тут, у Києві. А коли формувався підрозділ, став одним із тих, хто прийшов до "Артану" на самому початку.

Першою нашою задачею був Енергодар. Ми намагались зайти до міста, але не вийшло так, як планувалось. Був Харків. У Бахмуті ми допомагали там, де просідали позиції ЗСУ. 

 

Заходив я і на острів Зміїний – був серед тих, хто його утримує (після звільнення – УП). Острів, море, захід сонця, сіль – це красиво. Якщо б росіяни досі залишалися на Зміїному і бурових вишках, де виставили апаратуру, вони б контролювали практично весь південь. А так ми зайшли і зняли її.

Ну і нарешті Куп'янськ, де і відбулася вся ця історія.

"План простий, нічого не віщувало біди"

"Кракену" (спецпідрозділ ГУР – УП) потрібна була допомога, і керівництво вирішило, що наш підрозділ, закінчивши операцію на морі, може приєднатися до них. Я зібрав взвод – 28 чоловік. Ми доотримали зброю, прилади нічного бачення, всю екіпіровку і рушили.

Ми повинні були замінити їх на шести позиціях, і для цього мені було достатньо 28 чоловік. 

У понеділок ввечері ми заступили, замінили людей, почали працювати. Зранку, як тільки розвиднілося, пішов процес. 

 

Бій був трохи інтенсивніший, ніж зазвичай. Як сказав боєць "Кракена", що залишився: "Сьогодні ви зірвали банк". Танк працював по наших флангах, рознесли мені правий та лівий. На обох флангах було по одному загиблому, і багатьох контузило. 

Щоб ви розуміли, до вечора з 28 чоловік на позиціях довелось замінити 21-го: двоє загинули, вісім поранені і одинадцять контужені.

Одна група ворога зайшла між двома нашими позиціями і практично працювала на 360 градусів. Їх було небагато, але вони все одно "давали нам жизні", змушували відволікатися на них. На полі висока трава – вони виповзають, стріляють, а ти їх не бачиш. 

З початкового складу залишилися я і шість людей Марса (одного зі спецпризначенців – УП). Вдень Марс зміг взяти кілька ворогів у полон. І ми одному з них кажемо: "Йди до своїх і передай їм: нехай здаються". І він пішов, запропонував. Якби там були всі рядові, це вирішилось би позитивно, але там був командир взводу, і він відмовився. 

 

Утім, коли росіянин ходив і пропонував, наші з "пташки" відмічали, де їхні позиції і яка їх кількість. І потім протягом дня все утюжилось. 

Я зв'язався зі штабом. Говорю: варіантів декілька, але пропоную вночі штурмувати цю посадку між нашими позиціями і вибити їх. Мені відповіли, що працюють над цим, і сказали чекати групу.

Ввечері прийшла група Короля (позивний – УП), і я його питаю: "Щодо мене вказівки були?" – "Ні". Наказу не брати участі в штурмі не було. І тоді як командир роти я вирішив йти з ними.

Чому я вирішив йти? Віктор (командир "Артану" Віктор Торкотюк – УП) мені теж це питання потім ставив. Як я міг по-іншому? Це мої люди. Це моя група.

Все пройшло чітко. Ми все зачистили. Пацани молодці. Пройшли до останньої (російської) нори та взяли ще чотирьох – разом шестеро полонених. Була десь третя година ночі. Ми розуміли: щойно почне світати, ходити тут, як по бульвару, ми не зможемо.

І було прийняте таке рішення. Я беру полонених і двох бійців із групи Марса – Невського та Львовського – та ми рухаємося назустріч резерву. Потім передаємо полонених частині групи, забираємо основний резерв та, повертаючись, розставляємо його по дорозі на всі позиції. Тоді доходимо до Марса, забираємо його і решту групи та рухаємось на евакуацію.

 

План легкий, простий, і нібито нічого не віщувало біди.

"І тут я розумію, що це противник!"

Вийшло так, що всі наші прилади нічного бачення та тепловізори вже підсіли. Наші дрони пішли на дозарядку – тобто зверху теж пташок не було. Ну і ми втрьох теж трохи вижаті лимончики. 

Плюс у полонених зав'язані руки, вони йдуть, спотикаються. Я уже вирішив їх розв'язати, але попередив: шаг вправо, стрибки на місці – будемо стріляти без попередження. 

Десь на розвилці полонені падають, ми їх піднімаємо, збираємо докупи. Серед них є і поранені, ми їм надаємо допомогу.

Повільно йдемо. Я перший. Позаду мене шестеро полонених. І замикають Невський та Львовський.

Йдемо і не знаємо, що на розвилці збились і рухаємось не прямо, а в бік ворожих позицій.

Ми пройшли десь метрів 700. Нам назустріч із посадки виходять троє. Ми йдемо тихо. Я мовчу, і мої бійці мовчать, а полонені між собою клекочуть на своїй рідній мові. І ті троє говорять: "Пароль!".

"Який пароль? – каже Невський. – Ми з Хохлом.

"Кто такой Хохол? Нічего нє понімаєм".

І тут я розумію, що це противник! Кричу в радіостанцію "Контакт!" і відкриваю вогонь на ураження цих трьох осіб.

А там у росіян – спостережний пункт. Починається бій. Працює кулемет. Вони зрозуміли, що відбувається, і пішла до них допомога. Почали закидати нас гранатами. І перебили полонених, що стояли посередині.

 

В мене було одинадцять магазинів повних. На відході так, щоб ви розуміли, в мене залишилося вже два з половиною. Я кричу пацанам: "Відхід!". 

У мене виникає план. Думаю: я відійду праворуч, почну відстрілюватися, а ці двоє мають мовчати. Тоді вся увага буде на мене. А я перекатами повернусь на початкову позицію, де якраз виникне коридор для можливостей руху.

План був хороший, але не вийшло. Я тільки почав відходити, як до них (росіян – УП) підійшла допомога. Мене почали засипати ручними гранатами, і я пішов вглиб на ту відстань, куди вони не могли докинути.

Відійшов десь метрів на 50, але мене дістали ВОГом (осколковим боєприпасом з підствольного гранатомету – УП). Поруч – розрив, і я втратив свідомість.

Тільки зараз я розумію, що до мене тоді ніхто не прийшов, бо я знаходився на мінному полі.

Ранок на мінному полі

Вранці прийшов до тями від вибухів. Вони робили скиди з дрону по місцях, де я міг бути, і ще "підствольником" (гранатометом – УП) намагались мене дістати. Через високу траву вони мене не бачили, але розуміли, що я десь тут.

Приблизно сьома ранку. Я без броні – скинув її, коли вона заважала відходити. Один із ВОГів розбив мені навушники. І вже прийшовши до тями, я зняв із себе каску та РПС.

Я розумію, що в мене три варіанти. Здаватися в полон, залишатися тут чи виходити.

Причому прямо до своїх я не пройду, бо воно все прострілюється. Та й мої би мене не пропустили – вони ж не знали про мене, і радіостанцію я залишив. Думав підійти максимально близько до наших позицій, визначити, де вони, і пройти між ними, сподіваючись, що тебе не засічуть прилади. 

І я пішов на вихід.

Взяв із собою я два магазини, турнікет, ножик та ікону свою забрав – більше нічого. Турнікет брав з таких міркувань: якщо буде одне поранення в кінцівку, то я його накладу. А якщо вже друге, то буду знімати та стікати кров'ю, бо я думав, що не виживу. І ще один патрон для себе – про всяк випадок.

Мене ворожий дрон почав вести. І я його знаками питаю: в який бік мені йти? Він мені махає крилом – вказує напрямок. Ага, значить, треба в протилежний.

 

Пішов вниз. Бачу, що там засіяно "лепестками". І також розтяжки. Але переживав я за одне – щоб не наступити на міну протипіхотну, яка може бути закопана. Тому старався ступати туди, де росте трава.

Дійшов до улоговинки, дивлюсь: а там все теж затягнуто. І там вже МОНи такі хороші стоять (протипіхотні осколочні міни – УП). Працюють вони на 50 метрів. Вони на розтяжках, а для розтяжки використали мідну проволоку. Вранці на ній роса, і тому проволоку видно. Я зрозумів, що ці МОНи там всюди, і тому пішов в інший бік.

Дрон відійшов, і я зрозумів, що є шанс від нього сховатися. Я пройшов трохи, заповз під кущ та накрив себе листям. Чув, як дрон гуде, шукає мене.

Я долежав до сутінків. Потім продовжив рух. Перейшов через польову дорогу, а потім довелося повзти. 

І повз я три дні та дві ночі. 

"Згадував "Конана" і думав: ти ж доплив, значить, і я доповзу"

За цей час я проповз на пузі, не піднімаючись, приблизно три з половиною кілометри. Треба подякувати екіпіровці американській – вона дуже допомогла. Це ґортекс, вологу не пропускає, а при цьому "дихає". 

По дорозі нарвався на снайпера. Почав швидко повзти, тіло нагрілось, і він зміг побачити мене в прилад. До речі, це не обов'язково був ворожий снайпер, міг бути й наш. В мене над головою просвистіла куля. Я зупинився і буквально в метрі від мене зайшла ще одна.

Взагалі, є різні способи повзання, але в моєму випадку треба було максимально притискатися до землі й робити все дуже повільно та непомітно. Тут така техніка: ти проповз, скажімо, 10 метрів, а потім – відпочиваєш, відновлюєш дихання, відновлюєш температуру. Коли починає колотити – це сигнал, що треба повзти далі. 

Води не було, їжі не було.

На другий день пішли дощі, тумани, вже ніяких орієнтирів. Я тільки за звуком зброї, коли починав працювати "браунінг", наприклад, розумів, що наші десь там.

Коли треба було трохи поспати, то я облаштовував собі місце в траві, де сухіше, підстеляв під себе хмиз, який міг наламати. Вже після другої ночі я розумів, що втрачаю сили, що час в мене обмежений. 

У мене навіть галюцинації розпочалися: я повз і "розмовляв" з дружиною. Вже тоді розумів, що марю. Я втратив напрям, просто збився і не розумів, куди рухаюсь. 

Таке враження, ніби ти на іншій планеті. День у день постійно одне й те саме: трохи світліше, трохи темніше. Трава, туман, дощ. І це, напевно, добре, що така погода, адже я розумів: мене міг знайти дрон.

У такі моменти починається якась переоцінка всього, розумієш, що усе матеріальне нічого не варте. Дуже багато думав про другу дружину, з якою ми побралися в 2019 році. Згадував своїх дітей. Думав, що ще безліч незакінчених справ. Згадував Конана і думав: ти ж доплив, значить, і я доповзу. 

Був такий ще один момент, коли вже в мене всі аргументи, щоб повзти, закінчувалися. Я подумав: ні хера собі – це я своє життя віддам тут в землі? Я краще доповзу туди, і якщо там вони (вороги – УП), то я просто ще когось із собою заберу.

А от думок здатися в полон не було.

Ікона з Бахмута

Як я згадував, зі мною ще була ікона.

Вона зв'явилась у мене, коли ми стояли в Бахмуті в приватному секторі. Я перебував у будинку на позиції біля вікна. А на стіні висіла тканинна ікона – вишита Богородиця. І я на неї дивився й іноді жартома нібито з нею розмовляв. 

Почався мінометний обстріл. У будинок влучає міна. Падають два кути і дах. Я притискаюсь до іншого кута, і ікона мені падає на груди. Я кажу: "Ти зі мною хочеш?". Я рамку розібрав, ікону згорнув, і потім носив на броні на спині.

І ще був випадок (ікона вже була тоді зі мною): підійшли ворожі танки, і через це ми почали відходити через заміновану територію. Мій товариш підірвався на міні, і я теж наступив на "лєпєсток". Мій берц розлетівся повністю, і був забій на п'ятці. Мене в "трьохсоті" тоді записали, наче в мене ноги немає, а насправді якщо сильно не придивлятися, то я навіть не кульгаю. Хтось зберіг мене. 

І цього разу, коли ми помилилися напрямком, і я скинув броню – відходжу, і розумію, що в мене в броні ікона залишилась. Я біжу назад, все свистить, але я дістаю ікону і забираю.

Я от не вірю в дядька з бородою на троні, я вірю в якісь намолені місця. І вірю, що все не просто так. 

"Хлопці, йду до вас. Це свої!"

В якийсь момент дістався до ворожих позицій. Я довго вичікував – був настільки близько, що чув усі їхні розмови. Але нарешті мені вдалося пробратися між їхніми двома позиціями. 

Було тяжко – там ділянка лише в 12 метрів, то я її проходив години чотири, адже намагався не видати себе жодним рухом, щоб не бути поміченим і щоб не зреагували прилади.

Дістався околиць села Іванівка, там кладовище і окопи. Знайшов пів пляшки з водою. Пити довелося маленькими ковточками, затримуючи воду в роті. Я розумів, що якщо зараз одразу все вип'ю, то мене там і упакують. 

Вже там, на кладовищі, після довгого повзання я підвівся на ноги та пішов потроху. Коли піднявся, зрозумів, що ходити розучився. А навколо ще триває бій, працюють кулемети, міномети.

Аж ось побачив військові позиції. Придивився: а там хлопці у "пікселі", наші! Я кинув автомат, підняв руки й кажу: "Хлопці, я без зброї, йду до вас, свої!".

Мені сухпайок дали, я спробував поїсти, але не дуже мені це вдавалося. Бо до цього тривалий час не їв – намагався колоски у полі жувати, воду з бур'яну збирати, але то була марна справа.

 

І тоді мене хлопці зорієнтували щодо дороги біля Іванівки: там одна сторона нами прострілюється, а інша – ворогом. Вирішив йти вздовж дороги перебіжками від куща до куща, бо повзти вже був не в змозі.

"Моя історія про те, що не треба здаватися"

Зрештою вийшов до наших позицій, де міномети стояли. Мене довезли до найближчого блокпоста. Там я пояснив: паролю не знаю, документів не маю, мій позивний "Хохол", мені потрібен зв'язок із комендантом Куп'янського гарнізону. 

І вже буквально за пів години начальник штабу вже летить сам – мене забрали, привезли в пункт управління.

Коли мене знайшли, доктор сказав: "Тобі залишалось 12-14 годин". В мене тиск був 60 на 80. Мене довели до стабпункту, я втратив свідомість. Хотіли поставити крапельниці – а немає куди. 

Відновлюватися потім було непросто. Спочатку довелося підлікуватися, операцію робити, бо в мене вилетіла барабанна перетинка, та й дрібні осколки лишилися. 

Я досі не можу зрозуміти, наївся чи ні. Немає відчуття ситості. Тому їм ті самі порції, що і раніше, за розкладом. І з водою те саме – доводиться просто заливати в себе. Відчуваю себе губкою.

І ночами мені довго ще видавалось, ніби я в Куп'янському лісі. Очі закриєш – і дивишся "мультик".

Моя історія про те, що не треба здаватися. Як говорить наш Вітя "Титан" (Торкотюк – УП), ми прийшли сюди знищувати ворога, а не вмирати. 

Не треба бездумно класти себе на вівтар – ми цінуємо кожне життя. Я сподіваюсь, що своїм прикладом я можу вселити в людей надію та впевненість, що не все так погано. 

І ще про хороше. Про Невського і Львовського, що були зі мною. Вони змогли вийти. З пораненням, з контузією, але живі. 

"Дружина вже місце на кладовищі замовила"

Моя нинішня дружина – це моє перше кохання. Ми зустрічалися, коли їй було 15, а мені 16. Але молоді були, одне одного не зрозуміли якось і розійшлися. Я пішов служити, опинився в Одесі, вона поїхала вчитися в інститут і потрапила до Києва. І вийшло, що у мене сім'я в Одесі вже 13 років, у неї сім'я в Києві – 17 років. Ми практично не спілкувалися.

Але потім вона розлучилася, я розлучився. Коли я йшов у свій останній рейс, вона мене проводжала, і весь рейс ми постійно спілкувалися. Тоді й стало зрозуміло, що ми будемо разом. В 2019-му ми одружилися.

Я коли йду на завдання, то телефон із собою не беру. Попереджаю дружину: стільки-то часу буду без зв'язку. А тут я довго не виходжу на зв'язок. І дружина починає набирати моїх побратимів, керівництво.

Дроном десь літали, бачили якогось схожого "двохсотого", і, певно, за мене прийняли. Хотіли навіть міняти мій труп на 3 чи 5 живих росіян.

До неї приїхали додому, сказали: так і так. Вона спитала, чи сто відсотків, що він загинув? Їй відповіли, що 99%. Сказали, що ведуть переговори, щоб обміняти тіло.

Тож дружина місце на кладовищі замовила, свічки заготувала. 

І коли я дістався до поста, живий, хтось кричить: "Дайте телефон, він дружину набере, вона ж там з розуму сходить!". 

У нас такий підрозділ, щоб ви розуміли, в нас дружини одна одну знають. Ми разом спілкуємося, зустрічаємося – це дуже дружні, сімейні відносини.

Нарешті хтось її набрав. І далі я пам'ятаю дослівно. Я взяв слухавку і сказав їй:

– Вибач, що я так довго до тебе повз.

Рустем Халілов, Ярослав Шевченко


 

* Редакция сайта не несет ответственности за содержание материалов. Мнение авторов может не совпадать с мнением редакции.

Добавить комментарий
Имя
Сообщение

Комментарии:

нет комментариев
Лента статей
MISTO.ІНФОРМ
МІГ
МЕЛИТОПОЛЬСКИЕ ВЕДОМОСТИ
ПОЗИЦІЯ
ДІТИ ЗАПОРІЖЖЯ
ПОРОГИ (АРХИВ)
ІНДУСТРІАЛЬНЕ ЗАПОРІЖЖЯ
РАЦИОНАЛЬНАЯ ГАЗЕТА (АРХИВ)
ЗАПОРІЗЬКА СІЧ (АРХІВ)
РОСТ (АРХИВ)
КЛЯКСА. ГАЗЕТА ДЛЯ ШКОЛЬНИКОВ (АРХИВ)
СОДРУЖЕСТВО (АРХИВ)
ПРАВДА (АРХИВ)
УЛИЦА ЗАРЕЧНАЯ (АРХИВ)
ЗАПОРОЖСКИЙ ПЕНСИОНЕР (АРХИВ)
ВЕРЖЕ (АРХИВ)
МРИЯ (АРХИВ)
НАДЕЖДА (АРХИВ)
ГОРОЖАНИНЪ (АРХИВ)
БЕРДЯНСК ДЕЛОВОЙ (АРХИВ)
ОСТРОВ СВОБОДЫ (АРХИВ)
ЖУРНАЛ ЧУДО (АРХИВ)
БЕЛАЯ СТРЕЛА (АРХИВ)
ЗНАМЯ ТРУДА (АРХИВ)
АВТОПАРК (АРХИВ)
МИГ по ВЫХОДНЫМ (АРХИВ)
Про СМИ

Редактор Татьяна Ткаченко – редактор Мелитопольские ведомостиВ 2002 году редакция "МВ" создала свой первый сайт. Благодаря своей информативности, он сразу же стал популярным не только среди жителей Мелитополя и региона, но и далеко за пределами Украины. С появлением холдинга "МВ", мы поняли, что необходимо модернизировать имеющийся интернет-ресурс, разместив на нем самую полную информацию о Мелитополе, регионе, курортах Приазовья.
Каждый посетитель сайта может принять участие в его наполнении. Если у вас есть какая-либо горячая новость, интересная фотография, присылайте их нам - и вскоре они пополнят новостную ленту и фотогалерею. Заходите на форум, принимайте участие в обсуждении самых животрепещущих проблем. Именно в спорах всегда рождается истина.
Наша миссия: мы информируем жителей Мелитополя и региона обо всем, что наиболее значимо, полезно, интересно; мы представляем различные позиции, не навязывая ни одну из них.

Контакты

Учредитель:
ООО "Редакция "МВ"
Генеральный директор:
Михаил Кумок
Редактор:
Татьяна Ткаченко
Адрес:
72312, г. Мелитополь, ул. К. Маркса, 5
Телефоны:
приемная - 6-71-51
редактор - 6-88-98
отдел рекламы - 6-81-74
Веб-сайт:
www.mv.org.ua
E-mail:

Запорожье и область | Новости Запорожья и области RSS 2.0 | follow us on | читайте нас в