16-річна Світлана Августіна Польських вивезла із окупованого Херсону свою бандуру (Фото:Олександр Медведєв)

Стоячи ранком 12 серпня біля свого будинку у селищі Кушугум, що в 19 км від Запоріжжя, місцева мешканка Любов пригадує, як два дні тому її розбудили чотири потужні вибухи.

«Я поставила собі будильник на 4-ту ранку, хотіла картоплю копати. Почула дзвоник, вирішила ще хвилинок п’ять полежати, а тут — вибух», — розповідає вона. Тоді жінка одразу схопила свого сина-інваліда та сховала його у ванну кімнату. І почала рахувати «прильоти»: другий, третій, четвертий. Останнім, як з’ясувалось потім, вбило жінку.

Поруч бульдозер засипає величезну воронку на її подвір'ї, яка утворилася після того самого обстрілу. Дивлячись на нього, Любов каже, що їм із сином дуже пощастило, адже вони залишились живі.

У дворі однієї з її сусідок — Віри Іванівни, теж кипить робота: чоловіки лагодять постраждалу від вибухів електромережу. Сама жінка разом з онуком у момент обстрілу спала. І хоча їхні ліжка засипало битим склом, обидва залишились неушкодженими.

«Військові дивуються, як ми вижили», — розповідає жінка. Весь її будинок — і стіни, і стеля, — вкрився тріщинами. З середини тільки нещодавно вигребли купи землі, накиданої туди вибухом.

Віра Іванівна стоїть біля воріт свого дому у Кушугумі, який потрапив під ворожий обстріл / Фото: Олександр Медведєв

У Кушугумі від того ранкового обстрілу, за даними сільради, постраждало 69 будинків. Декілька з них вже неможливо відновити.

У той самий день, тут ховали 52-річну Тетяну: вона жила сама, її хату ворожий вогонь зруйнував вщент. Похорони організовував єдиний син Тетяни — 21-річний військовослужбовець, якого відпустили із Києва додому на 7 днів, аби попрощатись з матір'ю.

Незважаючи на жахливі події, місцеві не панікують. Хоча тут існує і більша загроза, адже відносно недалеко знаходиться Запорізька АЕС, захоплена росіянами і перетворена ними на військову базу. Окупанти ще й постійно обстрілюють станцію, погрожуючи перетворити її на новий Чорнобиль.

«Вони [росіяни] неадекватні люди. Це раби, які не розуміють, що прислужують своєму господарю», — каже з цього приводу Любов. Мовляв, одразу після того, як окупанти захопили АЕС та її місто-супутник Енергодар, стало зрозуміло, що нічим хорошим для області це не закінчиться. Але мешканка Кушугума сподівається, що до аварії і витоку радіації усе ж таки справи не дійдуть, хоча і розуміє, що може бути усяке. «Якщо скажуть евакуюватися, будемо виїжджати, — а що робити», — зазначає вона.

Козацький дух

У самому Запоріжжі нема жодного натяку на якесь надмірне хвилювання через можливі дії росіян на АЕС чи в області. Як і в Києві, люди на вулицях майже не зважають на сигнали повітряної тривоги, на літніх майданчиках кафе розслаблено відпочивають місцеві.

Але на кожному кроці можна побачити те, що місто думає про війну і ворога. «Запоріжжя — територія смерті окупантів», «Куди кидати коктейль», «Россия, нах.й» — таку «соціальну рекламу» у вигляді білбордів та різноманітних написів можна побачити на 10-кілометровому проспекті Соборному.

А ще там багато портретів Дениса Прокопенка, командира полку Азов, що зараз перебуває у російському полоні, із написом «Редис — Герой України».

Поки ми фотографували ці прояви громадської думки, з боку однієї з багатоповерхівок почувся чоловічий спів: «Украї-ї-ї-но, вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг». Це хтось із місцевих вийшов на балкон та у мегафон а капела виконав відому пісню Тараса Петриненка.

Жовто-блакитні стрічки, футболки з написами Доброго вечора, ми з України, навіть сумки із зображенням марки із кораблем — усього цього зараз багато на вулицях Запоріжжя. І це не тому, що місто готується до Дня незалежності, — тут так постійно: просто фронт недалеко, кажуть місцеві.

Дмитро Гладкий, адвокат і депутат міської ради, пояснює: запоріжці не поводять себе, як жертви, незважаючи на те, що росіяни окупували вже більшу частину Запорізької області. Навпаки, вони своєю поведінкою і діями показують, що росіянам їх не залякати.

«Нема жодних ознак того, що у Запоріжжі хотіли б зустрічати окупантів. Якщо зустрічати, то тільки зі зброєю», — пояснює Гладкий.

У місті працює величезна кількість волонтерських ініціатив, що надають допомогу людям, які виїхали із окупованих територій, розповідає він. Допомагають і військовим. Наприклад СТО обслуговують і ремонтують їм машини.

Люди підключаються до боротьби, як тільки можуть. Так, Гладкий за допомогою мобільного телефону і спеціального додатку, розробленого міжнародними юристами, фіксує злочини росіян. Як, наприклад, обстріл Кушугума. Їх у майбутньому можна буде використовувати в українських і міжнародних судах. «Минуть роки, дах полагодять, життя повернеться в мирне русло. Але ми будемо питати, чому не притягнули до відповідальності злочинців. Важливо вже зараз усе збирати і фіксувати», — пояснює Гладкий.

Що ж стосується ситуації на Запорізькій АЕС, то місцева влада з моменту її захоплення щоденно публікує інформацію про рівень радіації. І поки нема відхилень, люди зберігають спокій. «Запоріжжя намагається жити і працювати, незважаючи на потенційну загрозу тут», — констатує Гладкий.

Але загроза є.

Волонтер-проектант

На в'їзді у Запоріжжя, на Оріховському шосе, щоденно збираються втікачі з територій, де український прапор тимчасово змінили на російський. Тут, на майданчику біля Епіцентру, знаходиться хаб, що приймає і допомагає переселенцям.

У великому наметі за одним із столиків ми знайомимося з волонтеркою Наталею Ардальяновою. Її справа — пояснювати прибулим те, куди і яким чином вони можуть виїхати звідси: в інші українські міста чи за кордон.

Волонтер Наталя (за столом) допомагає біженцям виїхати у безпечне місце / Фото: Олександр Медведєв

Ми поцікавились у Ардальянової, ким вона працювала до великої війни. Але волонтерка не встигає відповісти — до неї підійшла жінка, яка щойно прибула з окупованих територій.

«Мені б до Варшави доїхати, я там до війни працювала, мені є де там жити», — каже вона.

«До Варшави ви можете доїхати 2-мя шляхами, — відповідає волонтерка. — До кордону можете виїхати прямо зараз. Перейдете кордон і там волонтери допоможуть дістатися Варшави. Другий варіант — у нас завтра буде волонтерський вагон з місцями. З вагону ми пересаджуємо на автобуси до Варшави. Тому відпочивайте, пийте чай і записуйтесь на той варіант, який вам зручний».

«Тоді мені на завтра, — каже біженка. — У мене у Запоріжжі знайома, прихистить на ніч».

«Відпочивайте і приходьте завтра», — каже їй Ардальянова і повертається до нас. Але підходить нова переселенка.

«А ви чули, як там в Ірландії? — питає вона. — Дітей до шкіл нормально приймають?»

«Так, нормально, місяць дають на адаптацію і два — на мовні курси», — пояснює волонтерка.

«Ми англійську знаємо», — каже жінка.

«От і добре, — відповідає Ардальянова. — Спочатку доїдете в Бухарест, оформите документ, зазначите, що хочете в Ірландію, почекаєте кілька днів — і поїдете».

«Це усе заради дітей. Мені байдуже, куди їхати, ми заради дитини виїжджаємо», — пояснює переселенка.

І третя спроба поговорити з волонтеркою зривається.

«У вас можна сумки залишити до 8-ї години?» — питає чергова відвідувачка центру.

«Ми не охороняємо речі. Тут немає камери схову. Але біля мене ніхто не ходить. Забирайте документи і можете поставити, — пояснює їй Ардальянова і бере в руки мегафон. — Ті хто їдуть ночувати у хостел, вас просили покормити. Там вже відпустили кухарів. Будь-ласка, їжте тут».

Тим часом до неї підходить четверта жінка.

«А як мені сину передати документи в Польщу?», — питає вона.

«А ви не хочете це зробити поштою?» — дуже спокійно відповідає волонтерка.

«А що, зараз працює пошта?», — дивується переселенка.

І чує у відповідь: «Працює».

Нарешті Ардальянова має вільну хвилинку. Виявляється, що вона 30 років займалася проектуванням електропостачання. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, усі її проекти стали не актуальними. Тоді жінка побачила у ФБ, що потрібен адміністратор у волонтерський центр. І з 16 березня вона тут щодня, допомагає із організацією виїзду людей.

«Раніше я працювала з підрядниками, монтажниками, проектантами. Тому те, що я роблю зараз, не набагато складніше», — пояснює Ардальянова. Але її світогляд змінився.

Кілька днів тому вона прийшла на день народження до рідних, де був накритий стіл із різними стравами. «Я раніше це так любила, а тепер взагалі не цікаво. Зараз сосиску з'їв — і тобі ок. Натомість, я розумію, що якщо не прийду сюди, до центра, тут буде звєздєц. От про це я думаю, а не про красиві речі і смачну їжу», — пояснює Ардальянова.

Шрами від куль та емоцій

А на вулиці тим часом зчинився галас — прибула колона автівок із окупованих територій.

47-річна Надія із двома дітьми — 14-річною Софією і 16-річним Артемом — прямує із валізами у тінь. Усі посміхаються. Виявляється, це родина із Маріуполя. Дорога до Запоріжжя зайняла у них 3 дні.

НВ цікавиться — яке зараз життя у Маріуполі. На що 14-річна Софія видає: «5 квітня ми поїхали за гуманітаркою, бо їсти вже не було чого, нашу машину обстріляли. Мене поранили у лопатку». Вона піднімає футболку і демонструє величезний рожевий шрам на спині.

 

14-річна Софія показує рубець від поранення, отриманого нею у Маріуполі у квітні / Фото: Олександр Медведєв

Першу допомогу їй надали у Новоазовську, просто промивши рану. Операцію зробили у Донецьку, — дівчинка понад місяць знаходилася там у лікарні. «У мене був перелом, роздроблена кість і розірваний м’яз», — пояснює вона.

Із Донецька родина повернулася в Новоазовськ, де їх прихистила релігійна організація. Потім вони заїхали на день у Маріуполь, забрали речі і попрямували у Запоріжжя.

«Маріуполь трохи чистішим став. Трупи прибрали з вулиць і нема трупного запаху», — розповідає 16-річний Артем. А його мати пригадує, як вони їхали містом і плакали через те, яким воно стало зруйнованим.

Жити в Маріуполі родина не схотіла і тепер прямує до родичів у Вінницьку область. Там вони планують відвести Софію нарешті до нормального лікаря.

Дівчина розуміє, що у неї порушилася психіка і їй треба допомога психолога. Адже після поранення вона взагалі не може чути гучних звуків, — у неї починаються панічні атаки. «Чую звичайний звук закриття дверей у авто — і мене вже трясе», — пояснює Софія.

У хабі біля Епіцентру щодня присутній психолог — Тетяна Балінченко, представниця міжнародної організації Лікарі без кордонів. До війни вона працювала психологом у дитячому будинку. Діток із нього евакуювали у безпечне місце, а Балінченко вирішила працювати із людьми з окупованих територій.

 

Психолог Тетяна Балінченко каже, що вона сама пропонує людям фахову допомогу / Фото: Олександр Медведєв

За її словами, ті, хто прибувають сюди, дуже зрідка самі звертаються до психолога. Зазвичай, Балінченко сама шукає, кому запропонувати допомогу. «Дуже часто людей прориває, вони плачуть і це добре. Людині після цього стає легше», — розповідає вона.

Але багато хто навпаки, закривається, сидить у ступорі і не знає, що їм робити далі. «Буває таке: людина приїхала, поставила чемодан і навіть не намагається шукати інформацію, що робити далі. От так просто і сидить», — розповідає Балінченко.

Простими запитаннями, — «може, ви шукаєте автобуса або де переночувати», — інколи вдається вивести людину із ступору.

Але Балінченко також пам’ятає дівчину, яка приїхала у липні з окупованої території у теплій зимовій куртці і так і не пішла ні з ким на контакт.

Інколи до психолога звертаються матусі, які скаржаться, що їхні малі діти втратили сон, їм сняться жахи, вони впадають в істерику. «Тоді заспокоюєш вже і маму. І пояснюєш, що це нормальна реакція на ненормальну ситуацію», — резюмує Балінченко.

Було немало і таких випадків, коли люди бажали повернутись додому, на окуповані території. І таких теж немало.

Херсонська бандура

Поруч з людьми, які сідають в автобус, що прямує до Вінниці, сидить на візку для валіз дівчина із довгими косами. В руках вона тримає бандуру. Поряд із нею чоловік — її батько — він показує ноти.

Ця родина щойно прибула сюди із окупованого Херсону. «Коли ходиш по Херсону, хочеться плакати від того, що твій рідний дім не впізнати — усюди руські», — каже дівчина, 16-річна Світлана Августіна Польських.

Вона грає на бандурі вже 10 років і мріє вступити до консерваторії. Для того, щоб вивезти бандуру з Херсону, батько і донька вигадали легенду для ворожих блокпостів: типу, це слов’янський інструмент, на ньому грають також в Білорусі і в Росії.

Коли один із російський солдат перевіряв комп’ютер батька дівчини, і знайшов запис із виступом доньки, то сказав лише одне: це гарний інструмент. І дозволив їхати далі.

Вишиванку доньки також вивезли з-під окупації, спакувавши її навиворіт.

Світлана Августіна Польських каже, що о 15.00 херсонські вулиці порожніють, люди не виходять за межі свого району. Родина довгий час сподівалася на швидку деокупацію міста, але вирішила далі не чекати.

«Херсонці настільки героїчний народ, що вони не лякалися вибухів, а навпаки виходили на балкони знімати і виглядати, а може це наші йдуть», — каже Микола Польських, батько бандуристки. Але багато хто з них вже зневірився, визнає він.

Батько з донькою виїхали насамперед тому, що дівчині треба вчитися далі. Із Запоріжжя вони попрямують до Одеси, де у них нема ні знайомих, ні родичів. Але Польські сподіваються, що їм вдасться знайти нового музичного вчителя і не втратити рік та здобувати музичну освіту далі.

У момент, коли Світлана Августіна зіграла і заспівала уривок із української ліричної пісні, де були слова Без мрії не можна жити, жінка поруч, що також виїхала із Херсону, розридалася. «Усе буде добре. Без мрії не можна жити», — заспокоював її батько бандуристки.

Школи без учнів

Ще одна родина із Херсонської області, яку зустріли у запорізькому хабі, приїхала сюди із Нової Каховки. І далі поїде у Німеччину.

73-річна Алла Коваленко, її рідний брат Валерій, що кілька років тому переніс інсульт і перебуває у інвалідному візку, та донька Алли Марина з двома дітьми 3-х і 5-ти років, виїхали із Нової Каховки безкоштовно завдяки благодійній організації. Хоча зазвичай люди тікають звідти, користуючись послугами перевізників, які беруть за проїзд на підконтрольну Україні територію по 5 тис. грн. з людини.

Родина Коваленків теж хотіла скористатися послугами перевізників, але ніхто з них не погодився везти інваліда у візку. Тому новокаховцям довелося чекати кілька тижнів на автобус благодійників.

 

Родина з Нової Каховки доїхала до Запоріжжя і прямує далі у Німеччину / Фото: Олександр Медведєв

Марина описала, як виглядає зараз життя в окупації: банкомати не функціонують, роботи нема. Працюють лише лікарні і ринки. Росіяни намагаються запровадити в обіг рублі, але люди роблять усе, щоб не використовувати ворожу валюту. На ринках розрахунок у гривнях, у деяких магазинах можна досі платити карткою, що люди і роблять. Так само окупантах не вдалося залучити до співпраці вчителів і вихователів дитсадків.

Марина каже, що у сусідній з їхнім будинком школі, де раніше вчилося біля 700 учнів, на співпрацю погодився лише 1 вчитель. Окупанти ж заявили, що серед предметів у дітей буде лише математика, російська мова і література, а також історія.

Враховуючи те, що люди не хочуть віддавати дітей у такі школи, росіяни почали погрожувати місцевим позбавленням батьківських прав. Тому новокаховці прогнозують, що напередодні навчального року із окупованих територій поїде ще більше людей із дітьми. Хоча і зараз там вже лишаються переважно літні люди.

У Новій Каховці постійно чути вибухи і стає дедалі напруженіше. Коли ЗСУ обстрілюють ворожі склади навколо — тоді не так страшно, каже Алла Коваленко. «Страшно, але приємно», — додає її донька. Але коли збивають ракету — це лякає, бо невідомо, куди вона впаде. Тому родина вирішили вивезти дітей подалі від бойових дій, та переконані, що Нова Каховка, як і Херсон, будуть деокуповані. «Ми готові почекати кілька місяців, до Нового року чи скільки треба, тільки звільніть наші міста. Не вірю, що вони залишаться під росіянами», — каже Марина.

Уся її родина вже прямує до автобуса, який спочатку поїде в Одесу, а звідти — до Німеччини.

НВ ж їде у центр Запоріжжя, а звідти — на вокзал, де лунає сирена.

Ввечері 12 серпня, вже після відправлення нашого поїзду, росіяни обстріляли здавалося спокійне і мирне Запоріжжя. Загинула одна жінка.