У слухавці звук весь час переривається.

– Чекайте, зараз вибіжу на вулицю, там гарно ловить, – говорить Валентина Іванівна Ткаля, прийомна мама.

Зненацька чую звуки обстрілів. "Тут щось не те", – думаю. Які вибухи в Яремче, куди Валентина давно вже перевезла всю свою велику сім’ю з Марганця?

– Та я у Марганці знов! – пояснює вона. – Вирвалася, щоб забрати речі.

Звуки обстрілів посилюються. О, Господи, мій дзвінок точно невчасний... Зате питання, чи не страшно Валентині було брати 30 дітей (а саме стільки вона виховала, створивши в 2014 році у Марганці дитячий будинок сімейного типу) відпадає само по собі. Ця жінка точно не з лякливих.

Вона не тільки зберегла життя всім своїм дітям і вивезла їх у безпечне місце. А ще разом з ними активно допомагала ЗСУ, теробороні і переселенцям. А її найстарші донечки 16-річні Настя і Марина так взагалі стали відомими на всю Японію. Бо вели прямі відеорепортажі про війну для японських дітей, показуючи її страшні реалії.

Розповідаємо їхню історію.

Зустріч Нового 2022 року в будинку сім'ї Ткаля у Марганці. Святкові вогні, вбрання, подарунки. Діти щасливі.

"Перед Богом пообіцяла: "Як виживу, візьму донечку!"

Прийомна мама Валентина Іванівна сама могла померти сиротою. Ну які шанси у покинутого немовляти, що народилося з критично низькою вагою 1700 грам?

– Та моя бабуля, яка дуже мене любила, цього не допустила, – пригадує телефоном Валентина Ткаля, повернувшись в Яремче. – Мене удочерили відразу після народження. Була зима. І бабуля, мама прийомної мами, вигрівала мене, малесеньку, у духовці. Отака в ті роки була "реабілітація"… Нічого ж іншого не було.

Не думали, що виживу. А я вижила. Потім, коли вже сама забирала дітей з притулків, а вони і прагли цього, і боялися, то, щоб не лякалися невідомості, казала: "Я з тобою однієї крові. Я така ж як ти. Мені не дали пропасти, і я тобі не дам!"

Про те, що вона прийомна, Валентина дізналася лише в 37 років. Сказали "добрі люди". Виявляється, про те, що її удочерили, знали всі. Навіть наречений, коли брав її за дружину, знав. Але нічого не сказав.

– Я вмерла тоді, – зізнається Валентина. – Дуже довго верталася до життя. Чоловік мене витягав із депресії. Переконана: говорити дитині правду про те, що вона всиновлена, треба якнайраніше. Почала шукати, і шукала рідних батьків все життя, але не знайшла. Раптом дуже гостро зрозуміла, що відчувають діти з притулку, який поруч з нашим будинком, і якому ми з чоловіком дуже часто помагали, адже займалися сільськогосподарським бізнесом і мали змогу. Хотіла подарувати радість хоча б одній сироті. Але треба було підіймати трьох синів…

Коли хлопці нарешті закінчили виші і укріпилися в житті, спати спокійно більше не могла. Та тоді узяти дитинку не вдалося. Онкологічне захворювання, боротьба два роки.

– Перед Богом пообіцяла: "Як виживу, візьму донечку". А взяла трьох! (Сміється). Це сталося у 2011 році. А потім ще одну! Потім, у 2014-му створили дитячий будинок сімейного типу.Так ми з чоловіком Володею стали батьками 30 дітлахам. Дехто з них вже виріс і створив свої сім’ї. Плюс у нас своїх троє синів. З їх татом ми більш як 40 років. Я його з армії дочекалася, – розповідає Валентина. – Діти тата обожнюють. Як кровні, так і народжені серцем. 23 лютого якраз вони нас вітали з 42-ю річницею подружнього життя. Тоді ніхто і гадки не мав, що на ранок місто почнуть бомбити… І от у тебе серце калатає. Як дітей вберегти?

 

23 лютого 2022 року Валентина і Володимир відзначили 42 роки щасливого подружнього життя. А наступного дня почалася війна

На той момент із жінкою було 14: Володимир, 17 років, 16-річні Марина, Настя і Максиміліан, 15-річна Аня, 14-річні Іван та Сергій, 13-річний Михайло, 12-річні Артем, ще один Артем і Ангеліна, 11-річна Аріна, 10-річна Олександра і 6-річна Вікторія.

"В дитинстві тонула. Але війна це ще страшніше"

Старші доньки Валентини 16-річні Настя і Марина, які, коли сім’я жила у Марганці, вели відеорепортажі для японських дітей з місця подій, теж пригадують 24 лютого. Як тато піднявся на другий поверх, як вони голосно про щось з мамою розмовляли, а потім він швидко спустився і сказав усім негайно збиратися: "Війна!"

– Я не повірила! – пригадує Настя. – Думала, просто десь щось вибухнуло, і все скоро припиниться… Я в дитинстві тонула, і вже з життям прощалася, а брат рідний мене врятував. Було страшно. Але війна це ще страшніше. Бо тоді я боялася лише за себе. А зараз ще й за друзів та рідних…

Дітлахи похапали тривожні валізки, складені заздалегідь. Але у той день сім’я вибратися не змогла. Та й батьки, як і багато хто, були тоді дезорієнтовані: стільки дітей, плюс онуки, як їх всіх вивезти? Де одночасно їх можуть прийняти? Як виїхати, щоб не потрапити під обстріли? Вони вирішили залишитися в своєму будинку.

Їхнє місто Марганець не було окуповане, але перебувало під постійним обстрілом з боку Енергодара.

– А де ви ховалися під час бомбардувань? – запитую.

– В кімнаті для грошей, – відповідає Маринка.

– Цікаво!

– Та вже ні! Бо грошей там давно уже нема. В нашому будинку раніше був банк. Мама казала, що 20 років тому. Від нього залишилася класна схованка з броньованими дверима та стінами. Ми поклали там стелажі, накрили їх матрацами, принесли ковдри, воду, провізію – і для людей, і для наших собак та котів. Адже як їх кидати? Ми своїх не кидаємо.

Ми дуже любимо тварин. Одного разу застряг у паркані собачка, заплутався дуже, так ми і сходи тягли, і воду, і їжу, і розплутали й випустили її, і навіть нагодували! І у нашому "бункері" ми були всі разом: і батьки, і діти, і собаки з котами, і іграшки…

– Як же ви заспокоювались? Хто кого обіймав? Хто іграшку, хто друга, хто собаку?

– Ми одне одного обіймали, – згадує Настя. – А батьки говорили: "Не хвилюйтесь, все буде добре, все скоро закінчиться".

Валентина Іванівна пригадує, що в її радянському дитинстві, коли не дуже було заведено голубити дітей, їй дуже не вистачало уваги, обіймів, поцілунків, якихось секретиків з батьками. Тому намагалася дати це всім своїм дітям з лишком.

"Та й у відповідь нам з батьком від дітей діставалися і поцілунки і обійми разів по 20 з кожним на день", – посміхається вона.

Там, у домашньому бомбосховищі, пригортала їх ще сильніше, а коли тривога закінчувалась, випускала у двір пострибати на батуті і поплавати у домашньому басейні: дитинство має бути дитинством.

 

В перевах між тривогами мама дозволяла малечі поплескатися в домашньому басейні. Та 11 червня сім'я все ж евакуювалася в Яремче (Івано-Франківська область)

"Ми ховалися три місяці у… кімнатці для грошей"

Водночас батьки намагалися згуртувати дітей спільними справами.

– Гуртом ліпили пєльмєшки і робили голубці, – згадує Настя. – Плели сітки для ТрО, навіть наша найменша, шестирічна Вікуся.

Їхня сім’я допомагала переселенцям та воїнам ЗСУ продуктами, одягом, памперсами для малечі, грошима. Марганецький виконком постійно збирав допомогу для воїнів: сітки, консервацію, солодощі, і їхня родина виділяла поміч теж. Адже звикли мати на величезну сім’ю вдосталь запасів. Іноді, щоправда, виїжджали по хліб. Купляли якісь продукти.

Тим часом японські журналісти почали шукати дітей, які могли б у прямому ефірі доступно розповідати маленьким японцям про війну в Україні. Українська благодійна організація фонд "Благомай" зв’язала їх із сім’єю Валентини та Володимира. Ведучі визначилися відразу: старші сестри, мамині помічниці Настя, яка захоплюється танцями і малюванням, і Маринка, яка любить волейбол і також малювати. Звиклі до публічних виступів, до відстоювання своєї думки, вони ідеально підходили для цієї ролі.

 

Настя і Марина (крайня праворуч) з мамою і татом. Мама хвалиться, що вони не тільки дуже талановиті, а ще й гарні помічниці

Ведучим в японській студії був журналіст Масаші Терамото. З українського боку, у себе на батьківщині, прямий ефір вели Настя і Марина.

– У кімнатці для грошей ми ховалися три місяці, – розказує Настя. – А в перервах між обстрілами підіймались у будинок і виходили на зв’язок з японцями. Часто японські діти після наших розповідей про те, як борються наші воїни, як стійко переносять біду мирні жителі, просили показати, що в нашому будинку за вікном. А ми живемо на прибережній території Каховського водосховища, від нас 6 кілометрів до Запорізької АЕС через водосховище.

Вона розташована в Енергодарі. І з вікон нашого будинку видно енергоблоки. І хоч вікна були заклеєні скотчем, скрізь які не дуже то й багато угледиш, японські діти спочатку жахалися, потім співали на підтримку японських пісень і слали сердечки. Ми з Мариною у відповідь співали "Ой, у лузі червона калина…".

– Щоправда, глядачі не підспівували – не вивчили ще слів "Ой, у лузі", – посміхається Марина. – А от гімн України – залюбки. Вони всі його знають! В кінці ми прощались і дякували: "Гуд бай! Арігато!". Вони у відповідь слали повітряні цілуночки і проголошували: "Слава Україні!"

Одного разу, коли юні ведучі вчергове показували японцям відео, що коїться за вікном їхнього будинку, раптово почали лунати вибухи. І хоч вони були удалині, мама швидко наказала донькам спуститись у бункер, що в їхньому будинку.

Прямий ефір дівчата перервали. Маленькі японські глядачі були вражені. Напевно, саме після цього вони зробили коробки з прапором України і пішли за дозволом у префектуру, щоб встановити ці бокси у центрі міста. Зібрані гроші передавали на потреби дітей України, які страждають від російської агресії.

"Я б їх порівняла з Китайською стіною"

Тим часом вони наважилися виїхати. Все їхнє сімейство. Усі 14 дітлахів і батьки.

– В яку мить мама з татом ухвалили таке рішення? – запитую у дівчат.

– Знаєте, у нас біля вікна дуже близько прилетіло, – пояснює Марина. – І в центр також прилетіло. Вибухи часто траплялись за 200-300 метрів з усіх боків. Коли стало зрозуміло, що пересидіти не можна, мама зібрала документи й стала обдзвонювати всіх, хто міг допомогти виїхати. Вона розв'язала це питання дуже швидко. І ми рушили 11 червня до Львова евакуаційним потягом. Потім доїхали до Яремче.

 

В перевах між тривогами мама дозволяла малечі поплескатися в домашньому басейні. Та 11 червня сім'я все ж евакуювалася в Яремче (Івано-Франківська область)

Там сім’я оселилася у будинку, який допомогла зняти благодійна недержавна організація СОС Дитячі Містечка Україна. Будинок, хоч і менший за їхній у Марганці, але всім вистачає місця. Головне, що діти у кімнатах по двоє, як і у рідному домі. Їм тут затишно і зручно. Проте все одно хочуть додому. Будинок їхній вцілів. Тільки вікна повилітали.

– А як ваш проєкт? На новому місці зв’язувались з Японією?

- Так, – продовжує Марина. – До нас в Яремче приїхав Масаші, провів з нами два незабутніх дні і передав подарунки від японських дітей: обігрівачі, іграшки, шкарпетки, планшети. Решту коштів передали у фонд "Благомай" на потреби інших дітей-біженців. Він провів черговий ефір, і запросив нас у гості в Японію. Так що ми всі ждемо перемогу…

 

Журналіст Масаші Терамото разом з Настею (крайня ліворуч), Мариною і найменшою з сестер Вікусею

Обличчя дівчат не захмарені, спокійні. Вони почувають себе у безпеці. Та і як інакше, якщо мама завжди поруч. От і зараз, під час нашого відеозв’язку, вона щось тихенько, хвилюючись, підказує донькам. Хоч і не в кадрі.

Звичайно, я запитую Настю і Марину про маму Валентину і тата Володимира. В якому образі вони їх бачать?

– Мабуть, я б порівняла їх з такою міцною Китайською стіною, – миттєво відгукується Настя. – Така прямо оборона, оборона…