“Війна навчила радіти простим речам, цінувати кожен ранок і життя загалом. І що найважливіше: турботу й піклування інших людей”, – мама-вихователька ДБСТ Альона Савенкова про те, як евакуюватися із 11-ма дітьми і чи варто розраховувати на допомогу благодійних фондів.
Де вас заскочила війна?
До початку повномасштабного вторгнення ми жили у місті Пологи на Запоріжжі. У нашому ДБСТ 11 дітей: 6 біологічних та 5 прийомних. Найстаршій, Олесі – 18.Наймолодшій - Мілані, тільки-но виповнився рік. Коли війна прийшла у наш дім, вона була зовсім крихітною.
Не хотіли виїжджати до останнього, хоча моєму чоловіку пастору уже давно радили вивезти родину. Критичним стало 2-ге березня, на той момент в нашому домі вже тиждень не було світла та води. А 300 російських танків стояли у 40 кілометрах від міста. Збиралися при свічках, схопили буквально по одному рюкзачку для кожної дитини і виїхали о 8-й ранку 3-го березня. А вже об 11.00 під містом почалися бої.
Куди ви виїхали?
За порадою знайомих, подалися до Болгарії. Це була одна із найважчих поїздок у моєму житті: я нещодавно отримала права, і вперше сіла за кермо так надовго (прим: лише дорога туди 1500 кілометрів). До Болгарії ми добиралися 7 діб, зупиняючись на блокпостах, аби погодувати найменшу Мілану. У чужій країні нам було непросто, бо таку велику родину як нашу просто ніде було розмістити. До того ж у Болгарії подібні родини не поширені, до них ставляться насторожено. Деякі, особливо наполохані, навіть писали в соцмережах, що ми торгуємо дітьми! До того ж, їжа у Болгарії не дешева: весь наш сімейний бюджет витрачали на харчування. Дуже вдячні за підтримку СОС Дитячі Містечка. Вони двічі виплачували нам допомогу по 2200 грн на кожного члена родини. Власне, завдяки цьому і протрималися. Але зрештою, за 3 місяці, таки повернулися до Запоріжжя. Чоловіка запросили бути пастором місцевої церкви.
А що із вашим житлом у Пологах?
Мали там 2-поверховий будинок на 350 квадратних метрів. Знаємо, що у нього влучила ракета – зруйнувала пічку і всі комунікації, там ніхто не живе. Більше деталей не маємо, знайомі мовчать. Може не хочуть нас засмучувати.
Як ви облаштувалися у Запоріжжі?
Пошук житла теж тут був проблемою, не швидко, але знайшли велику квартиру із 3-ма спальнями. Не полишає думка, що це чуже житло. Стоять наші коробки із гуманітарною допомогою посеред кімнат, не затишно, все здається тимчасовим і дуже хочеться додому. Але втішаю і себе, і родину тим, що все відносно, бо є сім’ї, які мешкають у підвалах. Тому найголовніше, аби всі були здорові і у безпеці. Зараз наша найстарша дівчинка, Олеся онлайн вчиться на кухаря в училищі. Решта теж дистанційно – у школі.
Хто вам зараз допомагає у Запоріжжі?
Говорячи відверто, я не вірила в допомогу фондів до того, як сама із цим стикнулася. Спочатку у Болгарії, коли мою родину підтримали СОС Дитячі Містечка. А потім і в Запоріжжі, де ми отримали допомогу від Громадської організації “Українське жіноцтво” в рамках проєкту #SOSДіти (від тих же СОС Дитячі Містечка). Нам надали два планшети (прим.: раніше вся велика родина займалася на 2-х ноутбуках і телефонах). А ще продуктові картки на придбання продуктів у супермаркетах. Це взагалі для нас порятунок: в один тиждень мали 5-ть іменинників і могли потішити дітей чимось смачним. Я плакала, коли отримала ці картки – так це було доречно. Взагалі війна навчила радіти простим речам, цінувати кожен ранок і життя загалом. І що найважливіше: турботу й піклування інших людей. Зараз родина не будує довгострокових планів, лише мріє про перемогу і дуже хоче повернутися додому.
СОС Дитячі Mістечка — недержавна благодійна організація, що понад 18 років в Україні допомагає дітям-сиротам та сім'ям з дітьми, що опинились у складних життєвих обставинах або мають ризик потрапити в цю категорію. За цей час підтримку від фонду отримали більше 100 000 дітей та дорослих.
