Українські воїни в нових окопах на південь від Запоріжжя.

За межами Запоріжжя є кілька ліній глибоких траншей, оточених мішками з піском, озброєними людьми і ще мішками з піском та озброєними людьми.

Але життя в місті на подив нормальне – навіть насичене – для України у воєнний час. Як єдине велике місто на південному сході України під контролем України, Запоріжжя стало місцем призначення для сотень тисяч людей, які втекли від російської окупації.

Оскільки 70% Запорізької області перебувають під контролем російських військових, є побоювання, що війська Москви спробують її взяти.

Українські підкріплення рухалися до міста та розпочалися активні бої. Українські військові розповіли, що нещодавно відступили з одного міста Запорізької області. Села та містечка за годину їзди від міста, які три тижні тому відвідали журналісти, вже не є безпечними, повідомляє ОДА.

«Ви самі бачите, що люди виходят, йдуть на роботу – місто підготовлено, але до цього не дійде», – сказав прес-секретар Запорізької обласної військової адміністрації Іван Ар’єф’єв на одній із серії бойових дій. Відповідні навчальні курси пропонуються для вчителів та журналістів міста. Учасників, як потім очікується, навчатимуть широку громаду, навчали заряджати пістолет, надавати першу медичну допомогу та проводити базову медичну оцінку.

 

Вчителям та журналістам показують, як керувати зброєю.

Незважаючи на близькість російських військ, за словами Ар'єф'єва, регіональне військове командування впевнене, що зможе тримати російські війська на відстані. "З самого міста нікого не евакуюють", - сказав Ар'єф'єв. «В інші міста їдуть лише евакуйовані з півдня».

У нещодавно виритому лабіринті окопів за межами Запоріжжя The Guardian чув часті снаряди, які, за словами солдатів, приземлялися на відстані 3-5 км. Група солдатів, які копали окопи, заявили, що сподіваються, що ці лінії оборони ніколи не будуть використані, а українські солдати, що знаходяться далі на південь, витримають атаки.

Солдати, які не були на передовій, сказали, що мають лише частину необхідного медичного та захисного спорядження. На весь взвод у них було всього шість джгутів – необхідна перша допомога, яка запобігає крововтраті. Коли їх запитали, чи думають вони, що росіяни скоро наступлять, вони лише відповіли, що готові битися.

«Нам просто потрібна зброя від наших західних товаришів, і ми це зробимо. У [росіян] забагато старої радянської техніки», – сказав командир взводу. «Якщо ви не помітили, вони дійшли до Харкова, Києва, оточили Суми та Чернігівщини – чотири величезні області – і ми їх вигнали. Вони вважалися могутньою армією, але ми на них обізлилися».

 

Біля нових окопів за містом Запоріжжя сидять солдати.

Напередодні російські війська завдали подвійного ракетного удару. Порівняно з іншими східними українськими містами, такими як Харків чи Донбас, місто нечасто піддавалося обстрілам. Деяких з восьми поранених внаслідок ракетного обстрілу доставлено до Запорізького військового госпіталю, куди час від часу потрапляють як цивільних, так і солдатів.

За словами військового прес-секретаря госпіталю, Микити, колишнього ІТ-менеджера, який приєднався через кілька днів після вторгнення, жоден з ракетних ударів не влучив у цілі, а натомість був уловлений зенітними системами, що зменшило удар. «Якби вони вдарили за призначенням, ми б побачили багато-багато поранених», — сказав Микита.

Головний хірург лікарні сказав, що вони справляються з пораненими, але працюють цілодобово. Він сказав, що з початку війни був вдома лише двічі та його майже одразу викликали.

Незважаючи на відносну безпеку, яку забезпечує оборона міста, деякі з тих, хто прибув з окупованих Росією районів, хочуть повернутися додому.

The Guardian зустрів одну жінку серед натовпу людей на автостоянці на околиці міста, яка зазвичай використовується для прийому колон з окупованої Росією території. Ірина входила до групи з близько 400 осіб, які хотіли повернутися до Бердянська, міста на півдні Запоріжжя, захопленого російськими військами на початку березня.

 

Люди чекають, коли їм дозволять спробувати повернутися до Бердянська.

«Ми українці, ми хочемо бути частиною України, але ви повинні розуміти, що моя мама прикута до ліжка й майже без інсуліну», – сказала Ірина. «Я прийшла сюди минулого тижня, щоб купити памперси та ліки, тому що в Бердянську немає нічого».

Але українська влада заявила, що не може дозволити групі залишити Запоріжжя через запеклі бої на дорогах.

Ірина подзвонила своєму чоловікові Віталію, який залишився в Бердянську. По телефону він сказав, що матері Ірини залишилося жити лічені дні.

Шість днів поспіль бердянчани, які дружно трималися в надії, що це зробить їхній проїзд безпечнішим, приходили на стоянку з тимчасового приміщення, яке пропонували евакуйованим, і чекали дозволу на виїзд.

Люди розмовляють з чиновником на автостоянці на околиці Запоріжжя.

Водії автобусів і мікроавтобусів самі з Бердянська, вони допомагали евакуювати людей звідти та з сусідніх міст, зокрема Маріуполя. Вони також хочуть виїхати, оскільки планують забрати більше людей на іншому кінці.

«Мені байдуже, чи це небезпечно, просто відпустіть нас», – звернулася Ірина до представника українських військових, якого оточували інші жінки, деякі з яких також сказали, що повертаються доглядати за лежачими родичами. Військовий представник повідомила жінкам, що не може ризикувати, відпускаючи їх, через обстріли на дорогах.

Сім'я з маленькими дітьми з-під Волновахи, міста Донецької області, також під російською окупацією, розповіли, що вони їхали автостопом з бердянською колоною і планують знайти звідти інший транспорт, щоб відвезли їх додому.

«У нас закінчилися гроші. Ми, звісно, ??не хочемо жити під окупацією, але спати в притулку вже не можемо», – сказав Влад, тримаючи на руках трирічного сина. За його словами, вони вже тиждень у Запоріжжі. «Зняти квартиру нам коштуватиме 300 гривень за ніч. Це нереально».

Він додав: «Волонтери були просто супер, але роботи тут немає. Принаймні там у нас маленький наділ та ми будемо з батьками».