Цей документальний фільм про чотирьох вразливих дітей в дитячому будинку в Україні, які роблять усе можливе, щоб вижити, коли насувається похмурий привид державного притулку та війни.
Коля, праворуч, та його маленька сестричка Крістіна.
"Багато хто з вас сьогодні вирушить до дитячого будинку… не плачте. Будь ласка, збирайте речі до 9-ї ранку». У Лисичанську, на сході України, жінки, які керують інтернатним центром для дітей, які залишилися беззахисними через насильство, війну, бідність чи алкоголізм батьків, завжди енергійні. «Будинок з осколків» документальний фільм номінований на «Оскар» режисера Саймона Леренга Вілмонта про центр, сповнений майже нестерпно холодних, суворих істин про те, що відбувається з дітьми, коли суспільство розколоте.
Багато в чому це ексцентричний і дивовижний фільм. Факти та контекст зведено до мінімуму. Ми знаємо, що діти можуть залишатися там протягом дев’яти місяців, після чого, якщо вони не знайдуть прийомну сім’ю або не зможуть повернутися додому, вони повинні переїхати до жахливого державного дитячого будинку. Імена та статус учасників потрібно з’ясовувати поступово. Вік чотирьох дітей, на яких зосереджено фільм, залишається загадкою – приблизно від 9 до 11 років, хоча може бути навіть меньшим. Співробітники взагалі не представлені, тому дивно, що один із них забезпечує голос за кадром, який тяжіє до лірики (у Лисичанську «кожні 10-і двері приховують розбиту сім’ю») і трохи коробить натуралістичний, відкритий стиль фільму.
Але які надзвичайні послідовності породжує цей натуралізм. Навіть враховуючи ймовірність того, що діти настільки травмовані, що їх, навіть, не турбує те, що їх знімають. Вілмонт знімає їх у грі з неймовірною делікатністю. Вони виконують танцювальні номери, розповідають страшні історії, крутять колеса в коридорах, розчісують ляльку або махають бенгальськими вогнями — все так, наче камери немає. Це можна сприймати такими способами: іноді діти залишаються дітьми, незважаючи на безвихідні обставини. Ті самі дії можна сприймати не як моменти збереження надії, а як проблиски життя, на яке їм було відмовлено.
Кращі подруги Аліна та Саша.
Частіше – і те й інше одночасно, оскільки ми бачимо, як дитячі речі перетворюються на жахливі. Коля, який одночасно є улюбленцем прийомних батьків та своїх молодших братів і сестер, розповідає іншим дітям моторошну історію: «Одного разу мій тато пішов в "загул". Щоразу, коли він випиває, він б’є мою маму чи мене…» Нам кажуть, що це реальна історія, яка закінчується тим, що його маму поранили ножем. Коля тусується з набагато старшими хлопцями в притулку, курить з ними за чорним входом та сильно часто б’ється. На лівій руці у нього товстий повстяний наконечник JOKER. Також було знаято, як ніжно він читає своїй молодшій сестрі казку про скорпіона та жабу, мораль якої, за його словами, така: «Ніколи не довіряй людям».
Ще мрачніша сцена, якимось чином знята в халабуді зі стільців та ковдри, де старша дівчинка використовує глобус, що випромінює зірки, як «кришталеву кулю», щоб передбачити долю Саші та її кращої подруги Аліни. «Твої батьки перестануть пити, – каже вона. — Ти матимеш слухання в суді, і ти поїдеш додому. Аліні не пощастило. «Я бачу, що твоя мати помре», — каже дитина-«ясновидець». - Тоді тебе усиновить прийомна сім'я. Вони зроблять тебе рабом».
Діти приходять та уходять. Нам кажуть, що надто багато дітей, які залишаються в притулку, повертаються через десятиліття або два, щоб відвідати своїх нащадків – інакше, коли один йде, приходить інший, і колишнього більше не бачать і не говорять про нього. Так є і у фільмі. Маленька Єва перші 20 хвилин, з надією дзвонить додому: «Привіт, бабуся. Як ти? Мама знову п'є?» Тоді бабуся приходить за дівчинкою, заповнює відповідні адмінформи. Єві дозволяють жити з нею, замість її матері, і її історія закінчується.
Мама Колі відвідує його та його братів і сестер. Вона яскрава, пряма жінка, яка помічає посічені сліди на правій руці Колі і твердо каже йому припинити це: «Ти тепер чоловік. Витри ці сльози». Коля відчуває запах пива в диханні матері. Ми її більше не бачили. Коля потрапляє в дитячий будинок.
Головне, що прем’єра фільму «Будинок із осколків» відбулася на кінофестивалі «Санденс» у січні. Коли в оповіді йдеться про «війну», це не означає велику, яка почалася з російським вторгненням в Україну місяць потому, у лютому: знання про те, що все, що показано у цьому фільмі, ймовірно, стало набагато гіршим або повністю розпалося протягом 2022 року. Важко витримати, як і думку про те, що в кожному британському місті є десятки таких як Коля, і їхня кількість зростає щодня. Фільм є чудовим документом кількох дорогоцінних життів; яку втіху можна з цього отримати, незрозуміло.
Комментарии:
нет комментариев