Американський фантаст Кліффорд Сімак, якого на пострадянському просторі часто й помилково називають "Саймаком", опублікував своє оповідання "Target Generation" сімдесят років тому, далекого 1953-го.

У творі описується земний Корабель, що його відправили до іншої зоряної системи тисячу років тому. За цей час на борту змінилося сорок поколінь людей. Справжнє призначення Корабля давно забуте, наукові знання втрачені та заміщені міфами. Пасажири вважають Корабель нерухомим центром Всесвіту, довкола якого рухаються зірки. 

Але багатовікова подорож наближається до завершення. Перед самим фінішем головний герой, таємно навчений грамоті, виявляє інструкції від далеких предків та дізнається правду. А заразом він розуміє, що втрата знань про справжню мету Корабля була неминуча:

"Чи могли б люди жити тисячу років на Кораблі, якби вони знали його мету та призначення? Звісно, не могли б. Вони б відчували себе пограбованими й обдуреними, вони збожеволіли б від думки, що вони – всього лише переносники життя, що їхні життя та життя багатьох поколінь після них будуть просто закреслені, щоб далекі нащадки могли прибути на далеку планету. І був лише один спосіб боротися з цим – забути, в чому річ. Після перших кількох поколінь люди жили в тісному колі своєї маленької цивілізації, і цього було достатньо".

Фантастична розповідь Сімака багато в чому перегукується з сучасною вітчизняною реальністю.

Сьогоднішні українці сприймаються як Target Generation. Як покоління, яке досягло мети, до якої Україна йшла століттями. Ця мета – звільнення від імперського впливу та здобуття повноцінної незалежності.

У ХХІ столітті Україні вдалося те, що залишалося недосяжним упродовж минулих епох. З висоти сьогодення цей історичний шлях видається тернистим, але зумовленим заздалегідь. І, звісно, сучасним захисникам незалежності хочеться вірити, що вони реалізують заповітне бажання попередніх поколінь українців. Але тут виникає одна делікатна проблема.

На жаль, з історичною наступністю все складається не так гладко, як хотілося б. У 1917-1920 роках стійких прихильників УНР виявилося менше, ніж українців, які готові прийняти радянську владу. В 1940-х у лавах УПА воювало набагато менше наших співвітчизників, ніж у сталінській армії. А в застійні часи нечисленні дисиденти губилися на тлі масового конформізму та масової лояльності до тоталітарного режиму.

Не кращими були справи й у віддаленіші епохи. Україна XIX століття не знала нічого, що можна було б порівняти з польськими національними повстаннями 1830-1831 чи 1863-1864 років. А наймасштабніший народний виступ XVIII століття – Коліївщина – й поготів зіграв на руку російському імперіалізму.

Словом, біологічні предки нинішніх українців далеко не завжди поділяли переконання та устремління своїх нащадків. А тому, озираючись назад, ми стикаємося з неминучим питанням: як оцінювати ту частину українських предків, чия поведінка явно розходилася з нашими власними цінностями? 

Чи потрібно рішуче зректися їх, піддати їх кенселінгу, постфактум позбавити їхнє існування будь-якого сенсу? Або ж краще вчинити інакше – спробувати заднім числом підігнати їх під наш сьогоднішній світогляд? Чи приписати предкам бажану мотивацію? Оголосити їх таємними борцями за українську незалежність, яким вдалося дуже добре замаскувати свої справжні спонукання?

Прикладом другого підходу може бути епопея з київською "Батьківщиною-матір'ю". 2023-го було прийнято політичне рішення про збереження та переосмислення радянського колосу – і тут же з'явилося відповідне ідейне обґрунтування. З'ясувалося, що сталева "Лаврентіївна" від початку була не взірцем тоталітарного офіціозу, а уособленням українського національного духу. Такою собі фігою в кишені, яку Київ припас для Москви ще в застійні брежнєвські часи.

В принципі, подібний підхід є універсальним. Припустимо, завтра буде ухвалено політичне рішення про збереження та переосмислення скандального пам'ятника Щорсу в столиці. Зрозуміло, в такому разі з'ясується, що помпезний монумент наповнений не радянським, а прихованим антирадянським духом. І що під виглядом комдива Щорса скульптори Бородай та Лисенко увічнили пам'ять волелюбних отаманів часів української національної революції…

Краса державної історичної політики в тому, що за бажання вона дозволяє довести абсолютно все. Головне, щоби таке бажання виникло. А представити всіх українських предків як власних однодумців бажали б дуже багато хто з нас.

Чи існує альтернативне рішення – менш комфортне, але більш чесне? Чи можна змиритися з неоднозначним українським минулим, не перекреслюючи цілі відрізки цього минулого і не намагаючись переробити їх заднім числом?

Теоретично – так. Однак тоді нам доведеться визнати, що у XVIII-XX століттях більшість українських предків нагадували персонажів Кліффорда Сімака, які вважали власний Корабель нерухомим центром світобудови. 

На відміну від нас, вони не розглядали історію України як послідовний рух до незалежності: перебування українських земель у складі російської, а згодом радянської імперії здавалося їм чимось природним і нормальним. Нічого іншого вони не знали і не прагнули пізнати. Проживши своє маленьке життя на тлі довгострокових історичних процесів, приземлені та безідейні обивателі не могли б оцінити їхнє реальне значення.

Але навіть якщо мільйони українців з минулого не брали жодної участі в національно-визвольній боротьбі, їм все одно дісталася відповідальна та необхідна історична місія. Та сама місія, яку виконували багато поколінь пасажирів Корабля в Сімака: протягом сотень років вони виступали переносниками життя. Важливість цієї історичної ролі годі недооцінювати.

Щоб стати переносником українського життя у 1930-ті чи 1940-ві, приземленому обивателю довелося пройти крізь справжнє пекло. Але безідейні українські предки впоралися з цим завданням, і лише завдяки цьому змогли з'явитися на світ їхні просунуті нащадки – нинішні захисники незалежності.

Сьогодні багато хто з нас має право дивитися на своїх біологічних предків зверхньо. Ми бачимо і знаємо те, чого не бачили та не знали вони. Ми розуміємо, чого вони зрозуміти не могли. Перед нами відкрилося історичне вікно можливостей, якого вони не мали.

Сучасні українці стали поколінням, яке досягло мети: а українці з минулого часто навіть не замислювалися про цю мету.

Але якби не було їх, скромних переносників життя, ми б не існували в XXI столітті, не пишалися б власними досягненнями і не розглядали б себе як Target Generation.

І про це варто пам'ятати.

Михайло Дубинянський