Нещодавно у групі "Чат прийомних батьків" розгорілася гостра дискусія про думки деяких експертів, які назвали дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ) неефективною та застарілою формою сімейного устрою дітей.

Як прийомний батько та батько-вихователь ДБСТ з 2005 року, хотів би поділитися своєю думкою та деякими фактами про сьогоднішній стан сімейних форм влаштування для сиріт.

Почнемо з того, що, безперечно, інтернати не є нормальним місцем для проживання дітей. Навіть найкращі з них мають властивості, через які більшість цивілізованих країн світу відмовилися від них і віддали перевагу сімейним формам – усиновленню та фостерним (прийомним) сім'ям (ПС).

З 2005 року в Україні було ухвалено законодавчі акти, що дозволили створити тисячі нових прийомних сімей та ДБСТ. Багато інтернатів спорожніли, або почали заповнюватися дітьми без сирітського статусу (переважно дітьми з сімей, які потрапили у складні життєві обставини). Все б добре, але через нерозвиненість системи психологічної, соціальної, реабілітаційної підтримки нових сімей все більше стали проявлятися негативні моменти.

Багато прийомних батьків, особливо в сільських районах (а там знаходиться більшість ДБСТ), залишилися практично без соціальної підтримки. У районних центрах не було достатньо кваліфікованих психологів та соцпрацівників, здатних допомогти у складних ситуаціях. Школи виявились у більшості випадків не готовими до роботи зі складними дітьми. Для дітей, які мають інвалідність, не було можливостей для реабілітації, а інклюзія працювала лише на папері.

Сил багатьох батьків ледь вистачало на те, щоб упорядкувати або добудувати будинок для великої родини, накопичити на автомобіль, який міг би вмістити хоч частину сімейства. Чисто фізично та емоційно було складно впоратися з цим цілодобовим навантаженням, без відпустки та вихідних, яке відчували батьки. При цьому служби продовжували пред'являти суперечливі вимоги - наприклад, що один із батьків повинен працювати, оскільки в сім'ї 2 біологічних дітей не повинні жити за рахунок допомоги на прийомних дітей. І якщо батько починав працювати, то мама вже світла білого не бачила і все життя її зводилося лише до піклування про дітей. Все це призводило до емоційного вигоряння, конфліктів, повної втрати своїх попередніх професійних навичок. І багато ДБСТ потрапляли в замкнене коло - після дорослішання дітей і початку їх самостійного життя, багато хто продовжував набирати нових дітей - оскільки ця діяльність ставала єдиною роботою.

Я не виключаю випадків, коли ситуація розвивалася інакше, і батьки своєю героїчною працею створили в ДБСТ повністю сімейну атмосферу і подолали всі труднощі. Але героями можуть бути одиниці. Найчастіше, незважаючи на зусилля батьків, ДБСТ все одно набував багато рис інституції чи міні-інтернату. А іноді сам ставав сім'єю, яка потрапила до складної життєвої ситуації. Хоча б просто тому, що сім'я з 10 дітьми, в якій після "випуску" одних дітей одразу з'являються нові діти, ну зовсім не схожа на середньостатистичну українську сім'ю з 1-3 дітьми.

Біологічні діти у звичайній сім'ї виростають, у батьків з'являється більше часу і коштів на допомогу своїм дітям, що виросли, а потім і онукам. Більше часу на власний розвиток і реалізацію планів, які не вдалося реалізувати в юності. У багатьох прийомних батьків все по-іншому. На місце дітей, що виросли, приходять нові прийомні діти. І так до самої пенсії. Коли няньчити онуків, якщо твоя прийомна дитина молодша за онука?

Ну і тепер про війну, і про те, як її переживають ДБСТ. Щонайменше 2 місяці до початку війни була інформація про можливий початок агресії, але практично ніхто з соціальних служб не обговорював з батьками варіанти евакуації. Практично ні в кого з великих ДБСТ не було авто, здатної вмістити всю сім'ю, не кажучи вже про речі. У багатьох були лише легковики.

В результаті ДБСТ з атакованих регіонів рятувалися хто як може. Найактивніші їхали у невідомість, по 12 і більше людей у 8-місцевій машині, з усіма речами та тваринами. Ночували в цій машині на морозному перевалі або в центрі якогось європейського міста... Відкачували змучених дітей у закордонних лікарнях... І лише через місяць з'явившися соціальний працівник громади могла у них запитати: "Як у вас справи? Де ви? Як там наші "державні діти-сироти"? На що батьки відповідали "Все добре, дякую за допомогу!". І думали про себе: "Уже якось і без вас впораємося".

Інші ДБСТ завмерли, чекаючи допомоги від соцслужб, у результаті дочекалися окупації. Розуміння жаху ситуації комусь прийшло пізніше, ці сім'ї під обстрілами виривалися з окупації через дорогу життя у Василівці.

А є й треті – це близько 300 ПС та ДБСТ, тобто понад 1000 дітей-сиріт, які залишилися в окупації. І зв'язок із багатьма вже втрачено.

Доля ДБСТ, евакуйованих за кордон, склалася по-різному. Дехто з якоїсь причини перестав отримувати українські виплати, і не можуть їх місяцями відновити. У когось, у таких країнах як Італія, намагалися відібрати дітей, оскільки за італійським законодавством українські прийомні батьки не є повноцінними опікунами. Крім того, Італія практично не допомагає таким сім'ям на державному рівні. У Німеччині більшість сімей ДБСТ отримали суттєву фінансову підтримку на життя і на оплату орендованого житла, напевно це одна з найкомфортніших у Європі держав для проживання ДБСТ.

Але у разі, коли евакуйованим за кордон сім'ям необхідно отримати допомогу в оформленні закордонних паспортів для дітей, або поновлення якихось важливих документів – тут допомоги від наших соцслужб практично немає. Порятунок потопаючих – справа самих потопаючих.

Загалом у мене весь час складалося дивне відчуття від спілкування з нашими соцслужбами. Тобі постійно намагаються пояснити, як у них багато роботи. Як багато у них важливіших справ. "У вас, адже лише ДБСТ з 10 дітьми. Ось зараз ми об'їдемо все більш важливі сім'ї, інші ДБСТ у районі... і потім відразу до вас!". Чекаєш півроку, рік – а ніхто й не приїжджає! Потім приїжджають і просять підписати звіт - як вони нас супроводжували, допомагали, щокварталу провідували...

Просиш допомогти служби з видачею нормального документа про створення нашого ДБСТ, про те, що ми існуємо в такому складі - чекаєш місяць, два, півроку... А віз і нині там... Служби зайняті, у них важливіші справи є ...

Підсумки

В останні роки ми спостерігаємо деградацію служб у справах дітей та центрів соціальних служб. Після передачі повноважень служби у справах дітей сільським громадам все стало ще гірше, туди прийшли нові некваліфіковані співробітники. Великі ДБСТ більш-менш нормально супроводжуються лише у містах, і то далеко не завжди. У сільській місцевості супроводу практично немає, і без цього в таких сім'ях складно забезпечити інтереси дітей.

У зв'язку з цим, мені здаються перспективним такі напрями щодо реформи інтернатів та розвитку сімейного устрою:

1. Більше зусиль докладати для створення звичайних, невеликих прийомних сімей (ПС) та усиновлення (від 1 до максимум 4 дітей). Для цього не потрібно купувати великі будинки, машини тощо. Такі сім'ї не сильно відрізнятимуться від звичайних сімей, батьки можуть продовжувати працювати за своєю спеціальністю, і після дорослішання прийомних дітей не зациклюються на новому поповненні. Батьки можуть приділяти більше індивідуальної уваги дітям. Біологічні діти відчувають менше стресу, ніж у величезній сім'ї.

2. Обмежити кількість дітей у новостворених ДБСТ (не більше 7 дітей включаючи біологічних), і то якщо у сім'ю приймається велика сімейна група братів і сестер.

3. Як альтернативу інтернатам значно збільшити кількість малих групових будинків (МГБ), у яких можуть проживати до 10 дітей-сиріт (до 8 якщо діти з інвалідністю). МГБ – це не сім'ї, а невеликі установи. Їх легше контролювати, у них більше персоналу у перерахунку на дитину. Для МГБ за наявності коштів та політичної волі можна підготувати добрих фахівців із психології, реабілітації тощо. У МГБ можна працевлаштувати найкращих співробітників реформованих інтернатів, які пройшли перенавчання.

4. Якщо не покращити систему супроводу ПС та ДБСТ, а також служб у справах дітей - то будь-які проекти по сімейному устрою не будуть ефективними. Не треба в кожну громаду садити психолога "для галочки" та написання звітів! Краще хоча б один кваліфікований психолог на район, з нормальною ринковою оплатою праці – який нормально працюватиме. Те саме стосується і інших соцпрацівників.

5. Обсяг фінансування ПС та ДБСТ – важливий! А зараз це фінансування за реальною купівельною спроможністю знову знизилося на 40%. Я впевнений, що більшість батьків приймають дітей з волі серця, а не заради грошей. Але ми не зможемо залучити адекватних, освічених, успішних у своїй професії прийомних батьків, якщо вони не будуть впевнені, що зможуть забезпечити свою прийомну дитину всім необхідним для розвитку. Щоб оплачувати для дитини реабілітацію, логопедів, психологів, репетиторів, лікування і т.д., потрібні кошти. Чому серед прийомних батьків відсоток сільських жителів набагато вищий за міських? При тому, що більшість населення проживає в містах. Думаю, тут теж питання в неадекватному фінансуванні та нестачі житла.

І наостаннє. Я віддаю належне титанічній праці батьків ДБСТ, яка дозволила завдати серйозного удару по інтернатній системі та витягнути звідти десятки тисяч дітей. Але, я думаю, треба вдосконалюватись, виконувати роботу над помилками та йти далі.