МІГ

У Запоріжжі проводять опитування  серед жителів щодо перейменування вулиці Лейтенанта Шмідта у Заводському районі міста на вулицю полеглої бойової медикині Дар’ї Міхєєвої. Голосування триватеме до п’ятого червня.

Авторизація для голосування не надто зручна та логічна.

Та людина, про яку піде мова, пішла захищати нас без сумнівів і одразу. Про Дар’ю Міхеєву на сторінках нашої газети був опублікований матеріал https://mig.com.ua/iakoiu-bula-mikheieva-dasha-karmen-ridna-dusha/

Минулого року на центральному проспекті нашого міста стояв банер із фотографією цієї молодої жінки. Тільки тоді, майже через рік після її загибелі я дізналася, що медикиня Дар’я Міхеєва мала позивний Кармен.

Про те, якою була Даша, мені влітку 2024-го розповідав її тато.

Була вона самостійною та незалежною жінкою, мала свій бізнес, до якого вирушала щодня з цього подвір’я, викотивши з гаража власне авто…

Мала непересічну родину.

Дід – генерал-лейтенант, в минулому – начальник УВС Запорізької області. То Даша – генеральська онука.

І татова донька.

“Я гірськими лижами займався. Вона каже: «І я буду займатися. Ти ж хотів хлопчика? Я буду краще, ніж хлопчик». Я дайвінгом захопився, роблю глибокі занурення. І вона поруч – дайвінгом. Я – на скелі. І вона зі мною підіймається на скелі. Я парапланерізмом захопився. І вона зі мною. Казала: «Я так боюсь, і так хочу»!”– розповідав мені літом 2024-го Віктор, невтішний тато, що втратив доньку…

І додав: “Просто вона безстрашна була. Вона була воїн”.

26 лютого 2022 року вона вже знайшла, де робити коктейлі Молотова, увійшла до  справи одразу ж, моментально: ні-ні, я не зможу бути осторонь…

Спочатку вона радисткою була. А як потрапила до шпиталю –  все, каже, буду тактичною медикинею.

Вагою в 59 кг вона тягла сорок кілограмів у наплічнику – воду, медикаменти, щоб рятувати хлопців. Навіть думки не мала про якесь послаблення. Легко могла мати статус військової та перебувати в тилу. Та почувши про це, вона розлютилася: “Я знаю, що таке хлопці… і щоби я взяла якесь посвідчення незаслужене! Я сама себе зненавиджу за це”.

Батько питав командира, коли вона служила: ну, не може таке статися, щоб моя дівчинка загинула. “ Хлопці її бережуть… – казав командир. – Навіть не думайте про це…”

Дашу вбив російський дрон. Поруч йшов командир, його поранило, а вона загинула миттєво.

Командир приїхав до Запоріжжя на похорон. Батько питав: “Максиме, невже не можна було вберегти?” – “Розумієте, Вікторе Андрійовичу, Даша була… кремінь. Вона була непохитною. І навіть на секунду не припускала можливості якої-небудь халяви, послаблення, типу, я дівчинка, …вона такого не допускала”.

Тому, при її характері, хлопці знали, що вона стрижень. І не могли з нею сперечатися.

Коли її не стало, вони ридали. Приїхали з передової, зі шпиталів – з Києва, з Харкова, поранені, на милицях, щоб її провести.

Тому що Даша була їм душа.

Вона говорила: коли ми закінчимо, я повернуся, і до кожного, кого зустріну, матиму одне питання: де служив? І якщо не служив, то для мене така людина не існує.

“Одне втішає, що померла вона моментально, не встигла відчути болю, – казав мені її тато. Ми проговорили тоді декілька годин, бо було що згадати. – Це не тому, що вона моя донька. Вона рідкісна людина, розумієте? Не ті ушльопки, які… втомилися від війни. За нас воюють та гинуть наші діти”…

Під її вікнами, біля її під’їзду, літом 2024 року всохла береза. Так і стоїть наразі, посеред пахучого бузку…

Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та suspilne.media/zaporizhzhia