misto.zp.ua

“Боялися опинитися під руїнами…”

Мати шістьох дітей – про жахіття окупованої Василівки, евакуацію та життя великої родини на новому місці

“Боялися опинитися під руїнами…”
 

Із родиною Наталії Шибишій ми познайомилися у Запоріжжі, завдяки міжнародній благодійній організації СОС Дитячі Містечка та Громадській організації “Українське жіноцтво”.

Багатодітній родині ці організації прийшли на допомогу одними з перших.

До окупації сім’я Наталії жила у Василівці, мали свій будиночок. Невеликий, але місця вистачало всім.

Жінка працювала кухарем у Василівській школі. Діти ходили до школи та садочка.

“Спочатку тримали господарство, але коли я пішла працювати, то часу на нього забракло. Ще й мама лежача була. Вона жила окремо, ми відвідували її по черзі – то я, то донька, то син”, – розповідає Наталя.

У Наталії шестеро діток.

Старшій, Даші 20 років – навчається в ЗНТУ на соцпрацівника. Данилу – 16, він – учень у ПТУ.

Далі – Артем, йому 13; Маші – 10 років; Ігорю – 8 років.

І найменшій, Ариші – чотири рочки.

– Як життя вашої великої родини змінилося з початком війни?

– Змінилося повністю. Ховатися було ніде. У нас в домі є погріб, але ми туди не ризикнули перебратися – дуже ненадійно, боялися опинитися під руїнами.

Вдень ще більш-менш, не так страшно. А вночі…

Літали ракети о 12-й, другій, третій годині ночі.

Здалеку чути, що гуде, – діти біжать до мене в кімнату.

Ховалися в кімнаті на моєму ліжку, а останнім часом і спали всі разом. Хто на ліжку, хто поруч.

– Ось так усі на одному ліжку поміщалися?

– Ну, ліжко велике, двоспальне. Хтось біля мене, старші на матраці на підлозі. В тісноті, та разом.

Головне – що тепло було. Тому що в перший день обстрілів вимкнули газ.

– А як ви готували їжу на таку велику сім’ю?

– У нас була мультиварка. Ще син зробив мангал на дворі – там і готували. В основному, каші, супи, макарони.

Діти дякували і за те, що мали.

Бо грошей не було, дитячих виплат також.

Тому рятувалися тим, що було у погребі.

Добре, що старша донька, Саша, ще встигла виїхати на самому початку війни. Вона навчається у Запоріжжі. Завдяки її підробіткам ми всі трималися на плаву.

Ще сусіди допомагали їжею. Борошна дали, цукру трохи – і на цьому дякуємо.

Хоч якогось критичного дефіциту не спостерігалося, але ціни були в два-три рази вищі, ніж до війни.

– Що стало останньою краплею, і ви вирішили виїжджати?

– Коли над нашими городами летіла ракета, в сусідньому домі ходором ходила газова труба. Ми страшенно перелякалися, щоб, не дай Боже, вона не вибухнула. Хоч газу в нас не було, але в трубах він залишався. Якщо б це сталося, ми би злетіли у повітря.

Ще раніше, далі по нашій вулиці, – поцілило в газову трубу, згорів будинок.
До того ж, моя лежача мама померла – вивезти її було проблемно, тому трималися, скільки вона жила. І потім я вирішила: досить ризикувати, треба виїжджати.

– І як це вам вдалося?

– Це було в травні, через останній офіційний коридор, під наглядом ООН, але з великими проблемами.

Автобуси подали із запізненням на чотири години. При цьому приїхали не наші, а «їхні», російські.

Перед посадкою нас всіх прискіпливо обшукували, ледь не роздягали. Страшно було.

Так доправили до села Кам’янське, а там нас знімали на камери – на підтвердження того, що евакуація відбулася.

Змогли прийти до тями і трохи відпочити лише коли нас пересадили в українські автобуси.

Це було таке полегшення, не передати словами.

О третій ночі були в Запоріжжі.

– Як у вас далі склалося із поселенням? Адже на таку велику сім’ю непросто знайти окреме житло.

– Так, це була величезна проблема. Тим паче, що ми були з подругою. У неї семеро дітей, у мене – п’ятеро.

Ніхто не хотів нас брати, взагалі ніхто. Коли говорили, що у нас на двох 12 дітей – люди сахалися.

Пропонували поселити платно, але ми собі не могли це дозволити – грошей не було зовсім.

Нарешті нас поселили у дитячому садочку, де ми трохи відіспалися з дороги.

А вже потім волонтери допомогли знайти окрему квартиру.

Ще дуже вдячні за допомогу по програмі  #SOSДіти, від міжнародної благодійної організації СОС Дитячі Містечка та  громадської організації “Українське жіноцтво”.

Нам допомогли талонами на гарячі обіди та юридичними консультаціями.

Наталя каже, що ніяких планів нині не будує – просто хоче спокою, особливо з урахуванням подій останнього місяця.

“Не знаю, чи повернуся додому. Місце, де я працювала – розбомбили, школи немає, садочок напівзруйнований.

Зараз я зосереджена на навчанні дітей: четверо займаються дистанційно. Треба приділити час урокам, позайматися з кожним.

І на роботу вийти не можу: часу бракує, та й варіантів не густо.

А ще дуже страшно кидати дітей самих, бо нема кому за ними наглянути.

Тому залишається одне: вірити у нашу перемогу. І повернення до нормального життя”, – зазначає Наталя.

Фото надані благодійною організацією СОС Дитячі Містечка

*Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту з NDF.

Погляди авторів необов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.


 

* Редакция сайта не несет ответственности за содержание материалов. Мнение авторов может не совпадать с мнением редакции.

Добавить комментарий
Имя
Сообщение

Комментарии:

нет комментариев
Лента статей
МІГ
ІНДУСТРІАЛЬНЕ ЗАПОРІЖЖЯ
MISTO.ІНФОРМ
МЕЛИТОПОЛЬСКИЕ ВЕДОМОСТИ
ПОЗИЦІЯ
ДІТИ ЗАПОРІЖЖЯ
ПОРОГИ
РАЦИОНАЛЬНАЯ ГАЗЕТА (АРХИВ)
ЗАПОРІЗЬКА СІЧ (АРХІВ)
РОСТ (АРХИВ)
КЛЯКСА. ГАЗЕТА ДЛЯ ШКОЛЬНИКОВ (АРХИВ)
СОДРУЖЕСТВО (АРХИВ)
ПРАВДА (АРХИВ)
УЛИЦА ЗАРЕЧНАЯ (АРХИВ)
ЗАПОРОЖСКИЙ ПЕНСИОНЕР (АРХИВ)
ВЕРЖЕ (АРХИВ)
МРИЯ (АРХИВ)
НАДЕЖДА (АРХИВ)
ГОРОЖАНИНЪ (АРХИВ)
БЕРДЯНСК ДЕЛОВОЙ (АРХИВ)
ОСТРОВ СВОБОДЫ (АРХИВ)
ЖУРНАЛ ЧУДО (АРХИВ)
АВТОПАРК (АРХИВ)
МИГ по ВЫХОДНЫМ (АРХИВ)
Про СМИ

Газета "МИГ" – издание с интереснейшей судьбой и историей. Первый номер ее, тогда еще "Комсомольця Запоріжжя", вышел 12 ноября 1939 года (с 1991 года "Комсомолець Запоріжжя" сменил название на "МИГ").

Все более 70-ти лет своего существования газета прошла вместе со страной, была активным участником всех этапов ее развития на пути к независимости Украины.

Журналисты газеты "МИГ" и ее дизайнеры – это профессионалы, опытные знатоки своего дела, поэтому не удивительно, что они – лауреаты многих областных, республиканских и международных конкурсов, обладатели различных стипендий. В свое время газета получила грант британского фонда WFD, грант посольства США в Украине и др.

В штате – более 50 сотрудников. Средний возраст – 38 лет. Каждый сотрудник (кроме водителей и уборщиц) имеет рабочий компьютер.

Газета имеет свою принципиальную позицию, никем не финансируется, ее владельцами издания являются сами журналисты.

С уважением,
редактор

Контакты

Адреса редакції:
69600, г. Запорожье, пр. Ленина, 152, 5-й этаж.

Запоріжжя та область | Новости Запорожья и области RSS 2.0 |