Мати шістьох дітей – про жахіття окупованої Василівки, евакуацію та життя великої родини на новому місці

Із родиною Наталії Шибишій ми познайомилися у Запоріжжі, завдяки міжнародній благодійній організації СОС Дитячі Містечка та Громадській організації “Українське жіноцтво”.

Багатодітній родині ці організації прийшли на допомогу одними з перших.

До окупації сім’я Наталії жила у Василівці, мали свій будиночок. Невеликий, але місця вистачало всім.

Жінка працювала кухарем у Василівській школі. Діти ходили до школи та садочка.

“Спочатку тримали господарство, але коли я пішла працювати, то часу на нього забракло. Ще й мама лежача була. Вона жила окремо, ми відвідували її по черзі – то я, то донька, то син”, – розповідає Наталя.

У Наталії шестеро діток.

Старшій, Даші 20 років – навчається в ЗНТУ на соцпрацівника. Данилу – 16, він – учень у ПТУ.

Далі – Артем, йому 13; Маші – 10 років; Ігорю – 8 років.

І найменшій, Ариші – чотири рочки.

– Як життя вашої великої родини змінилося з початком війни?

– Змінилося повністю. Ховатися було ніде. У нас в домі є погріб, але ми туди не ризикнули перебратися – дуже ненадійно, боялися опинитися під руїнами.

Вдень ще більш-менш, не так страшно. А вночі…

Літали ракети о 12-й, другій, третій годині ночі.

Здалеку чути, що гуде, – діти біжать до мене в кімнату.

Ховалися в кімнаті на моєму ліжку, а останнім часом і спали всі разом. Хто на ліжку, хто поруч.

– Ось так усі на одному ліжку поміщалися?

– Ну, ліжко велике, двоспальне. Хтось біля мене, старші на матраці на підлозі. В тісноті, та разом.

Головне – що тепло було. Тому що в перший день обстрілів вимкнули газ.

– А як ви готували їжу на таку велику сім’ю?

– У нас була мультиварка. Ще син зробив мангал на дворі – там і готували. В основному, каші, супи, макарони.

Діти дякували і за те, що мали.

Бо грошей не було, дитячих виплат також.

Тому рятувалися тим, що було у погребі.

Добре, що старша донька, Саша, ще встигла виїхати на самому початку війни. Вона навчається у Запоріжжі. Завдяки її підробіткам ми всі трималися на плаву.

Ще сусіди допомагали їжею. Борошна дали, цукру трохи – і на цьому дякуємо.

Хоч якогось критичного дефіциту не спостерігалося, але ціни були в два-три рази вищі, ніж до війни.

– Що стало останньою краплею, і ви вирішили виїжджати?

– Коли над нашими городами летіла ракета, в сусідньому домі ходором ходила газова труба. Ми страшенно перелякалися, щоб, не дай Боже, вона не вибухнула. Хоч газу в нас не було, але в трубах він залишався. Якщо б це сталося, ми би злетіли у повітря.

Ще раніше, далі по нашій вулиці, – поцілило в газову трубу, згорів будинок.
До того ж, моя лежача мама померла – вивезти її було проблемно, тому трималися, скільки вона жила. І потім я вирішила: досить ризикувати, треба виїжджати.

– І як це вам вдалося?

– Це було в травні, через останній офіційний коридор, під наглядом ООН, але з великими проблемами.

Автобуси подали із запізненням на чотири години. При цьому приїхали не наші, а «їхні», російські.

Перед посадкою нас всіх прискіпливо обшукували, ледь не роздягали. Страшно було.

Так доправили до села Кам’янське, а там нас знімали на камери – на підтвердження того, що евакуація відбулася.

Змогли прийти до тями і трохи відпочити лише коли нас пересадили в українські автобуси.

Це було таке полегшення, не передати словами.

О третій ночі були в Запоріжжі.

– Як у вас далі склалося із поселенням? Адже на таку велику сім’ю непросто знайти окреме житло.

– Так, це була величезна проблема. Тим паче, що ми були з подругою. У неї семеро дітей, у мене – п’ятеро.

Ніхто не хотів нас брати, взагалі ніхто. Коли говорили, що у нас на двох 12 дітей – люди сахалися.

Пропонували поселити платно, але ми собі не могли це дозволити – грошей не було зовсім.

Нарешті нас поселили у дитячому садочку, де ми трохи відіспалися з дороги.

А вже потім волонтери допомогли знайти окрему квартиру.

Ще дуже вдячні за допомогу по програмі #SOSДіти, від міжнародної благодійної організації СОС Дитячі Містечка та громадської організації “Українське жіноцтво”.

Нам допомогли талонами на гарячі обіди та юридичними консультаціями.

Наталя каже, що ніяких планів нині не будує – просто хоче спокою, особливо з урахуванням подій останнього місяця.

“Не знаю, чи повернуся додому. Місце, де я працювала – розбомбили, школи немає, садочок напівзруйнований.

Зараз я зосереджена на навчанні дітей: четверо займаються дистанційно. Треба приділити час урокам, позайматися з кожним.