МІГ

Щоб вижити на позиції поблизу Плавнів на Запоріжжі, бійці ножем робили укриття у бетоні

Історію захисника розповіли у 128 окремій важкій механізованій бригаді «Дике Поле».

До війська Анатолій працював у будівництві. Як сам каже — «наводив красоту в домі».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, він був в Одесі. Вдень працював, а вечорами разом із друзями готував автівки для військових — посилювали пікапи, укріплювали найвразливіші місця.

У травні 2025 року Анатолій сам долучився до війська — почав службу у 128 окремій важкій механізованій бригаді «Дике Поле».

Укриття довелося робити ножем

…До позиції поблизу Плавнів на Запоріжжі група добиралася майже добу.

Завдання було простим лише на словах — втримати точку й не дати росіянам пройти далі.

Коли Анатолій із побратимом зайшли на позицію, стало одразу зрозуміло: якщо не знайдуть, де ховатися від дронів, довго тут не протримаються.

Облаштовуватися довелося фактично з нуля: дах протікав. Навколо — сніг і крига.

Найбільшою проблемою стали ворожі дрони, від яких потрібно було ховатися під землею.

Тоді взяли звичайний ніж і почали шкребти бетон.

Іншого інструменту не було. .

Багато годин вони довбали бетон, щоб зробити собі укриття.

Один працював, доки вистачало сил. Другий у цей час відпочивав. Потім мінялися.

Це було лише одне з випробувань, які довелося пройти за пів року на бойовій позиції поблизу Плавнів.

Пів року удвох під обстрілами

Минали тижні, потім місяці.

Шість місяців Анатолій провів на позиції лише з одним побратимом.

Поблизу Плавнів постійно працювали російські дрони, артилерія та міномети, а штурмові групи противника намагалися просуватися вперед.

За цей час чоловіки встигали сваритися й миритися. Постійне перебування удвох виснажувало, а іноді дратувати міг навіть погляд чи інтонація.

Але їжу ділили порівну — гречку, консерви, а часом і останній шматок черствого хліба.

Через роботу російських засобів радіоелектронної боротьби з доставкою посилок були перебої.

Російські дрони постійно шукали позицію. Увечері вони полювали навіть на пілотів, які намагалися доправити військовим необхідні речі.

Бувало, що по позиції працювали і російські, і українські військові. Міномети били по квадратах, а противник намагався виявити цілі за дахами будинків, які залишалися найбільш цілими.

Найважче — чекати на заміну

Анатолій каже, що важкими були не самі бойові виходи, а очікування ротації.

Військові не знали, коли саме приїдуть ті, хто має їх змінити, і чи зможуть вони взагалі дістатися позиції.

Втім, залишати її самовільно не думали.

«Дали тобі задачу — маєш виконати», — говорить Анатолій.

Коли нарешті надійшла команда виходити, потрібно було якось дістатися до своїх.

Попереду була відкрита місцевість, де вже чекали ворожі дрони.

Разом із групою виходив і поранений побратим. Його потрібно було евакуювати з позиції. Військовому дали знеболювальне, після чого він пішов разом з усіма.

Коли група нарешті дісталася своїх, Анатолій зателефонував матері.

Вона зітхнула з полегшенням. Її син повернувся з позиції.

Вдома на батька чекав 16-річний син, який дуже радів його поверненню.

А самому Анатолію найбільше хотілося морозива.

Так сильно, що, коли з’явилася можливість, він з’їв одразу цілий кілограм.

Далі — «Вампіри» і нове поранення

Після цього бойового виходу Анатолій почав навчатися керувати ударними безпілотниками «Вампір».

Під час роботи допомагав переносити заряди та готувати дрони до бойових завдань. Саме під час одного з таких завдань військовий отримав нове поранення.

Осколкове поранення та третю за рахунком контузію він дістав внаслідок вибуху.

Нині Анатолій проходить лікування. Попереду ще відновлення, потім — довгоочікувана відпустка.

І, звісно, морозиво.

Але найбільше його бажання значно простіше і водночас складніше: «Хочу, щоб був мир. А решту зробимо самі».